Кожне, навіть найменше паломництво у житті християнина, є особливим шляхом наближення до Бога. Сьогодні мова йтиме про одну з найдовших прощ в Україні – Міжнародну пішу прощу родин мігрантів та їхніх родин від Самбора до Зарваниці. Вона починається, вже традиційно, щороку у першу п'ятницю серпня і триває 10 днів. Сотні прочан долають за ці дні близько 250 кілометрів, минаючи три області – Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську. Праці в групах, катехизи, молитви, свідчення, пісні, богослужби, нічні чування та багато іншого дають сил йти далі з високо піднятою головою, не зважаючи на камінці гріхів під ногами. 

    Та, цьогоріч, через виклики часу, довелося прожити і пройти цю шалену прощу онлайн. Вона тривала з 7 до 16 серпня та була ювілейною - XV . Здавалося б - мрія - проща, але йти нікуди не треба, нічого не болітиме, ніхто не наступатиме на ноги, спатиму в м'якому ліжку і їстиму те, що захочу, запиваючи Coca-Cola, митиму голову щодня і прийматиму душ два рази на 24 години, а не два рази на 10 днів... Та "яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити душу..." І мабуть, це ще більший виклик для кожного -  жити прощею, будучи в зоні комфорту, не виходячи з дому.

    Протягом цих 10 днів кожен прочанин мав можливість переглядати і прослуховувати щодня прочанський гімн та разом молитися ранішні і вечірні молитви, вервицю; розважати над роздумами і науками духівника прощі о.Антона Бориса; слухати аудіо-науки засновника прощі, світлої пам’яті о.Василя Поточняка; переглядати фото-спомини про прощі минулих років та навіть брати участь у молитві намірень, що кожного дня транслювалося на сторінках соцмереж. Найбільшою радістю цьогорічної прощі було те, що прочани мали можливість три рази зустрітися, протягом цих днів – у Самборі, Дрогобичі та Зарваниці.

   Безсумнівно, кожна ця зустріч була святом. Та моє серце не може передати словами свого захвату від того, що мої ноги могли ступити на благословенну Богом Зарваницьку землю. Кожен подих і крок там нагадує про велич і цінність духовної близькості з Небесними Батьками, які завжди кличуть: «Прийди!» Протягом двох днів наші прочани мали можливість перебувати у Зарваниці, з дотриманням всіх карантинних вимог, та разом молитися Божественну Літургію, Вечірню і багато інших приватних молитов, а також віддати належну шану засновнику прощі о.Василю Поточняку, який знайшов вічний спочинок для своєї душі у крипті, в Зарваниці.

   Більше того, кожен мав можливість побачити напроти себе ті очі, які так само як ти, не уявляють свого літа без прощі, бо воно, це літо, пахне прощею... Білим туманом над квітами та росою яка ось-ось омиє ноги. Коли раннім ранком спішиш на зустріч з Кимось особливим по-особливому, а пізно ввечері, рахуючи зорі, несеш в наплічнику не лише рушник і зручне взуття, а й повно тепла, сили, віри, дружби і любові, дарованих ближніми, і подяку за дар життя поміж цих прекрасних людей. Тут напиваюсь живої води любові, яка очищує, скріплює і підносить. Там душа стає світлішою, серце пломеніє, а помисли стають щирими та добрими. Коли сонце тішиться, бо знову стаю на праведну дорогу Любови чи коли з дощовиками бавиться дощ, будучи предтечею веселкової свіжості. Тут є час на все і всіх. Є час на розмову з другом. Є час на радість і трохи смутку. Є час на працю і навіть на відпочинок. Більше того, тут є час побути з Ним. Навіть, не просто побути, а бути з Ним один на один, в той час, коли поруч сотні інших прочан. І це якесь мистецтво. Це ручна робота Бога, яку Він старанно вплітає у моє життя, даючи наснаги і запаху прощі на цілий рік. Думаю про це все, і ловлю себе на думці, що ця проща онлайн, таки вдалася, бо викликає в мене ці почуття та емоції – проща відбулася – в серцях і душах кожного, хто мав до того наснагу і бажання.

   Владика Степан Сус, Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, на Літургії наголосив: «Проща - це час, коли Бог в особливий спосіб діє і співдіє  з нами. З нашими планами, ідеями, мріями, думками. Усім тим, заради чого і чому ми вирушили у цю дорогу. І ця проща до святого місця – це наш шлях зцілення, шлях лікування, шлях очищення думок. Ми з прощі вертаємося іншими, по-іншому дивимось на всі ситуації у своєму житті». І я думаю, сьогодні, кожен бачить себе у тих словах, бачить себе у тих перемінах і «відкриває свої потаємні кутчки душі Богові по-іншому». Я розумію, що ця проща була ніби індивідуальною, моєю, та водночас – нашою спільною, бо як би не здавалося легко "йти прощею онлайн", кожен з нас все ж ніс свої болі і тяготи крізь ці насичені святковістю буденні дні. А скільки кілометрів до Бога ми пройшли протягом цих 10 днів у наших душах! І в кожного ця відстань особиста, та попри все - дуже цінна ... І для нас і для тих, хто цю дорогу встелив нам любов'ю, працюючи над прощею та її реалізацією.

   Я так щиро дякую Богові за цю прощу, що сльози течуть з очей. Також, складаю подяку Голові ПМВ УГКЦ  - вл.Степанові Сусу,  духівнику прощі -  о.Антону Борису, керівнику – Людмилі Пушкар та всім координаторам, які спричинилися до того, аби ця проща була, аби про неї знав світ, аби люди були переконані в тому, що ми нею йшли – хтось в соцмережах, а хтось просто в душі. І вже від сьогодні рахую дні до початку наступної прощі у 2021 році.

P.S. Знаковою подією прощі цього року було іменування нашого духівника, отця Антона Бориса протоієреєм та наданням права носити золотий нагрудний хрест. Дякуємо за багаторічне служіння та працю над прощею, радіємо разом з отцем та тішимося, що маємо таку Людину біля себе! Аксіос!

Марта КРАЙЧИК, Дрогобич