Притча про митаря і фарисея.

Слава Ісусу Христу!

Вчора в центрі нашої уваги була розповідь про подію, а сьогодні – притча. (Притча – це коротеньке оповідання з повчальним змістом). Але і вчора, і сьогодні Ісус Христос лаконічно подає нам приклад ставлення людини до Бога. 

Два чоловіки – фарисей і митар – прийшли до храму. Вони не тільки фізично перебували у храмі, як це роблять туристи, а стояли перед Господом Богом. Вони усвідомлювали, що перебувають віч-на-віч з Богом.

Спробуймо охарактеризувати обох чоловіків. Хто такий митар - ми вже мали нагоду дізнатись вчора. Це був публічний грішник, людина, яка збагачувалася, кривдячи людей. Фарисей – це для нас нова постать. Фарисеї належали до групи побожних євреїв, яка сформувалася приблизно за 200 років перед приходом Ісуса Христа і вже тоді передчувала наближення римської окупації. Фарисеї не хотіли брати до рук мечів, як це робила інша група – зелоти (тепер ми б мали назвали їх терористами). Фарисеї казали: «Господь Бог нас врятує, якщо ми будемо вірно дотримуватися Божого Закону». Вони розробили до кожної Божої заповіді списки приписів (всього 683) і зобов'язалися їх не порушувати. Мало хто в Ізраїлі знав їх, мало хто міг навіть мріяти, щоб виконати все. Їхня філософія була така: якщо ми будемо ретельно і досконало дотримуватися Божих заповідей, то Господь Бог мусить нас визволити, звільнити від римської окупації.

В чому недоліки тої групи? Хоч спочатку вони, можливо, й мали намір всі надії покладати на Господа, та, однак, вони допускали помилки, бо почали погорджувати всіма людьми, які жили не так, як вони. У цій притчі Ісус Христос кількома словами це підкреслив: фарисей стоїть перед Господом Богом, він пішов вперед, став перед самим престолом і каже: «Господи, дякую Тобі, що я не такий як той митар, що я побожний, що я добрий, не такий грішний». Фарисей погордив не тільки грішником, але усіма іншими людьми. Коли ми називаємо когось фарисеєм, то маємо на увазі, що та людина є нещира, щось вдає. Вони дивились на інших з погордою.

Дорогі у Христі! Те, про що ми говоримо, було дві тисячі років тому. Але і сьогодні серед нас є такі люди, які вважають гіршим того, хто поводиться не так, як вони. Ми дуже легко потрапляємо у пастку, коли, прагнучи зробити щось добре, погорджуємо іншими людьми.

Однак погорда не була найбільшою хибою фарисеїв. Гірше те, що вони вважали, начебто Господь Бог їм щось винен, що Він мусить їх винагородити за те, що вони такі добрі, бо виконують Заповіді Божі і безліч приписів.

Для них Господь був вже не Богом, а неначе якимсь торговцем: я тобі даю це, а ти мені маєш дати те. Одне слово, вони ставили себе нарівні з Господом Богом. Фарисей прийшов до святого храму, став перед Господом, але Його не потребує. Звернімо увагу, як багато разів фарисей вживає в цій коротенькій притчі слово «я»: "я пощу”, "я жертвую”, "я не такий, як інші люди”. Він думає більше про себе, ніж про Господа Бога.

Митар – повна протилежність фарисею. Митар не йшов до переду. Переступивши поріг храму, став при дверях. І на цьому місці б'ється в груди (знак жалю у Старому Завіті) кажучи: «Боже, будь мені милостивий, хоч я грішний». Він не говорить про свої заслуги, бо він їх і не має. Однак його увага, його звернення спрямоване до Господа Бога. «Боже, будь милостивий, не дивися на мої гріхи». Тут видно велику відмінність між фарисеєм, який стає перед Богом як рівний перед рівним, і митарем, який звертається до Бога як довжник, як той, що потребує Бога.

Ісус Христос завершує свою притчу словами: «Кажу вам...». Ця фраза у Святому Письмі дуже важлива. Вона вказує на те, що Ісус Христос говорить в цьому місці як Бог. «Кажу вам: цей повернувся виправданий до свого дому, а не той...». Ісус Христос дав свою божественну оцінку. І Він пояснює: «... кожний, хто вивищується, буде принижений, а хто принижується, – вивищений». Фарисей себе вивищив: «Ось я, Господи, порядна, добра людина». Він поставив себе нарівні з Богом. А митар, навпаки, цілковито принижує себе перед Богом: «Боже, ти є добрий. Я грішний, я перед тобою є ніщо, навіть гірше, ніж ніщо. Я – грішне створіння. Але ти, Боже, є добрий».

Дорогі у Христі, не знаю, чи відважилися б ми стати перед Господом Богом і сказати йому: «Я рівний з Тобою, Боже». Напевно, ніхто з нас так не каже. Однак ми промовляємо це через свої вчинки. Ми кажемо в молитві Господній: «Нехай буде воля твоя». Та робимо те, що хочемо ми, а не те що бажає Бог. Проілюструю це на прикладі. Батько каже до сина: «Сину, повернись додому до 22 години». А син повертається о 23 годині. Чия воля сталася: батька чи сина? Так само й з Богом: Бог нам щось каже, і ми нібито підтакуємо: «Нехай буде воля твоя», однак робимо те, що подобається нам. І в такий дивний спосіб ставимо себе нарівні з Богом.

Для того, щоб переконатися в гріховності такої поведінки, згадаймо про своїх прародичів Адама і Єву. Господь Бог сказав їм, що мають робити: займатися господарством, управляти усім, одне тільки не сміють робити – їсти плодів із дерева знання. А диявол підкрався до них і каже: «А ви знаєте, чому Господь Бог заборонив вам їсти той плід? Якби ви його з'їли, то самі стали б як Бог». Адам і Єва не могли встояти проти такої спокуси, вони хотіли бути як Бог. Цей гріх ми повторюємо щоразу, коли робимо щось всупереч Божій волі. Ми дуже часто приходимо до сповіді і маємо цілий список гріхів, які допустили. Гріх небезпечний передусім тим, що через нього ми ставимо себе нарівні з Господом Богом.

Ми забуваємо, дорогі у Христі, що наше спасіння не наша заслуга. Це Божий дар. Коли ми робимо щось добре, коли ми слухаємо Господа Бога, ми відкриваємо своє серце, щоб прийняти цей дар. У Святій Літургії і в останній заамвонній молитві кажемо: «Бо всяке добро сходить з висоти від тебе, Отця Світла...». Під час молитви «Отче наш» священик (в перші століття християнства усі люди) підносить руки з відкритими долонями, щоб прийняти Божий дар. Він стоїть з простягнутими догори руками, готовими щось прийняти. Подумаймо, якби до нас прийшов жебрак і щось просив, але стояв зі стиснутим кулаком. Ми б йому нічого не дали, бо він, напевно, в тому кулаку щось має, йому від нас нічого не треба.

Скільки разів під час Літургії ми кажемо: «Господи, помилуй! Подай, Господи!» І то ми не сперечаємося з Господом Богом, ми не домагаємось чогось від Нього, а просимо: «Господи, помилуй! Подай, Господи!» Значить, такого ставлення вчить нас свята Церква на підставі Євангелія і Божого об'явлення.

Фарисей не потребував Бога: він ставив себе у центр життя. Цей гріх називається гордістю. Він замикає людину перед Господом Богом. Тож діймо з покорою, як митар: «Боже, ти є добрий, твоя воля – це шлях мого життя». Адже покора – це протилежність гордості. Та не можна плутати покору з підлабузництвом. Покора – це правда, - правда про себе самого.

Ми, люди, на жаль, маємо схильність грішити. Та це не означає, що після того, як ми згрішили, образили Господа Бога, то не можемо до Нього приступити. Митар, який просив пробачення у Господа, пішов додому виправданий. Так само і з нами: якщо ми повернемось до Господа Бога і скажемо: «Боже, я грішний, я зблудив, я не зробив так, як треба було, але ти, добрий, змилуйся наді мною», – то це дасть нам можливість жити.

Ще одна думка. В нас є така приказка: «Без Бога ні до порога». Часто буває так: ми вже все зробили і згадали, що треба ще помолитись, щоб Господь Бог поблагословив нашу справу, немовби Він – це якась печатка. Коли ми починаємо якусь справу, то передусім повинні запитати себе: чи те, що я хочу зробити, відповідає Божій волі.

Якщо засилаючи молитви і просьби до Господа Бога, ми серцем відчуваємо, що наш задум є добрий, що на нашу працю зійде благословення, тоді ми маємо шанс на успіх.

Святе Письмо Старого Завіту розповідає нам про полководця Гедеона, який, зібравши народ, виступив проти філістимлян. Він мав близько 10 тис. воїнів. І Господь Бог заговорив до нього: «Гедеоне, маєш забагато людей». А філістимлян було вдвічі більше – 20 тис. воїнів. Гедеон спочатку здивувався: як, половина – і забагато? Господь Бог каже: «Гедеоне, пошли додому тих, хто має родину». Гедеон так і зробив. Військо зменшилося вдвічі. Іде він назустріч філістимлянській армії – аж тут голос Господній: «Гедеоне, маєш забагато людей!» – «Господи – хіба 5 тис. забагато?» – «Як ви прийдете до ріки, дивися уважно: одні будуть пити прямо з ріки, інші – черпати воду долонями. Тих, що питимуть з долонь, відпусти додому». Гедеон послухав Господа. Залишилося тільки 300. А Господь Бог каже: «Гедеоне, не хвилюйся. Ти не програєш, бо я з тобою».

Дорогі у Христі! Іноді нам бракує довір'я до Бога. Забуваємо, що Господь Бог – Всемогутній, що Він – Творець світу, що нічого не відбувається без Його волі. Хто з нас сподівався, що Радянський Союз розпадеться? Я думаю, що це Божий задум.

Поставити Бога в центрі життя – означає, кажучи по-простому, радитися з Богом у кожній справі, у кожному почині. Не покладатися тільки на власні сили, а казати: «Боже, якщо ти хочеш, — так станеться. А я хочу бути з тобою. Я хочу бути на Твоєму боці».

Наприкінці хочу звернути Вашу увагу на ще один момент. Якщо ми повірили в Господа Бога, якщо Він є справді центром нашого життя і відчуваємо близькість з Ним, то чи хочемо поділитися доброю вісткою з ближніми? Чи ми охоче розказуємо іншим про Бога? Наше життя значною мірою повинно нагадувати Святе Письмо, яке має завдання розказати нам про Бога. У цій царині ми не робимо всього того, що повинні робити. Навіть, коли бачимо Божу благодать у своєму житті, то чомусь не відчуваємо бажання піти і сказати про це людям, поділитися з тими, які не ходять до Церкви, не належать до неї. Наслідуймо Пресвяту Богородицю, яка сказала: «Велике сотворив мені Господь». У житті кожного з нас Господь сотворив велике.