Діяння св. апостолів  16:16-34  Євангелія від Йоана 9:1-38

Контекст

Епізод книги Діяння апостолів, який читаємо в неділю Сліпородженого, стався у м. Филипи, в часі другої місійної подорожі Павла (Дії 15,36 – 18,22), що розпочалась у 45-46 роках. Апостол вирішує відвідати громади, які заснував в часі першої подорожі. В супроводі Сили (в посланнях названого Силуаном) він проходить Кілікію, де в Лістрі до них приєднується Тимотей. Дух Святий забороняє їмпроповідувати в Галатії, Фригії та Місії. В Троаді Павло бачить у сні македонця, який просить його: «Перейди в Македонію і допоможи нам.» (Див. Дії 16,9) Місіонери спішать до порту, кораблем добираються до Європейського континенту та у Филипах розпочинають поширення Євангелія, за яке і тут приходиться терпіти переслідування, побиття та ув’язнення.

У віршах 10-17 розділу 16 автор книги Діянь євангелист Лука веде розповідь від першої особи множини (ми), тобто він був наочним свідком тих моментів, зокрема вигнання духа. Надалі аж до 5 вірша 20 розділу розповідь знову ведеться не від імені учасника подій. Скоріш за все Лука залишився у Филипах, коли Павло з супутниками попрямували у Верію і далі. В часі третьої місійноїподорожі Лука приєднується до апостола та супроводжує його до Єрусалиму, а звідти і до Риму.

В контексті загальної розповіді черговий раз бачимо, як люди на загал не приймають апостольськоїпроповіді, але знаходяться такі, як Лідія та тюремник, які не тільки самі навертаються, але приводять до віри «увесь дім», тобто свої сім’ї.

Структура уривку

В читанні апостола ми бачимо кілька подій, які перетікають одна-в-одну: вигнання духа-віщуна з служниці приводить до збурення людей, арешту та ув’язнення Павла і Сили, що в свою чергу приводить до навернення тюремника з його сім’єю:

А. Вигнання духа-віщуна (16,16-18):

1) віщування служниці (вірш 16-17);

2) реакція Павла (18).

Б. Покарання і арешт апостолів (16,19-24):

1) обвинувачення Павла та Сили (вірш 19-21);

2) рішення воєводів (22-24).

В. Навернення тюремника (16,25-34).

1) землетрус (вірш 25-26);

2) перехід тюремника від смерті до життя (27-31);

3) хрещення сім’ї тюремника (32-34).

Читання тексту

16. одна служниця, що мала духа віщуна… В грецькому тексті сказано, що служниця мала «дух пітона» (πνευμα πυθωνα). Згідно з грецькою міфологією, Аполлон переміг змія Пітона та звільнив Дельфи від його терору. Там Аполлону збудували храм, який був відомий своїми жрицями, що духом переможеного змія передбачали майбутнє. Згодом почали говорити, що всі віщуни говорять«духом пітона». До провидців зараховували також людей несповна розумом, бо вважали, що «боги» забирають людський розум, щоб дати свій. Та в нашому випадку чітко говориться, що служниця була одержима злим духом. справляла панам своїм великий заробіток Люди невіруючі хочуть знати майбутнє, щоб могти уберегти себе перед можливими небезпеками. Для цього і вдаються до гадалок, віщунів, астрологів, ще й готові платити чималі гроші. А який результат? Ісус Христос називає диявола «брехун і батько брехні» (Ів.8,44). Сатана затягує людину в свої сіті лукавства, видаючи правду за брехню, брехню за правду, а часом говорить частково правду, щоб йому вірили та утверджувались у брехні. Ніхто не може бути впевненим в правдивості інформації, отриманої в такий спосіб. Люди ж, які вірять Богові, вірять також і Його Слову: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, - покликанимза його постановою, усе співдіє на добро» (Рим.8,28), тобто, що би нас не чекало в майбутньому, цевсе дано нам з безмежної божої любові та тільки для нашого добра.

17. Ідучи слідом за Павлом і за нами, вона кричала… Відмітимо, що Павло зі співбратами іде на молитву, а дияволу, звичайно, таке не подобається. Тому він хоче позбавити їх миру, спокою, радості. Думаю, що кожен хоч раз переживав щось подібне, коли збирався на Службу Божу чи готувався до молитви. Тоді диявол особливо атакує, навіть через наших рідних. Це не означає, що всі вони є його слугами, але, що ми, знаючи його тактику, мусимо залишатися спокійними і врівноваженими, не злитися на них, пам’ятаючи: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови [тобто не проти людей[1]], а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф.6,12). Тому й Павло, коли розізлився, звернувся не до дівчини, а до духа (див. вірш 18). Ворогом є не ближній, а диявол. Водночас дбаймо, щоб злий дух і нас якнайменше міг використати для позбавлення миру інших.

«Ці люди - слуги Всевишнього Бога, які звіщають вам путь спасіння!» Здавалося би, що дивним є чути такі слова від диявола, та пригадаймо, як неодноразово злі духи визнавали Ісуса Сином Божим (див. Мт.8,29; Мк.1,24; 1,34; 5,7; Лк.4,34; 4,41; 8,28), але Він забороняв їм говорити. Господь не потребував їхнього свідчення. Можливо, що і тут сатана теж не може вистояти перед божою благодаттю та вигукує визнання проти своєї волі. Ймовірно також, що диявол хотів «заробити» на авторитеті апостолів, щоб виглядати причетним до них та тих знаків і чудес, які вони чинили в часі проповідування. Єдине, в чому можемо бути впевнені, це в тому, що він не робив це задля добра та спасіння слухачів.

18. Чимало днів вона таке робила… Апостол не відразу помітив дію лукавого, але коли спостеріг, то діяв рішуче. Якщо ми розуміємо, що саме є гріхом, де є спокуса, де є зло, то твердо повинні відкинути все це. Іншого виходу для християнина немає.

19. їхня надія на заробіток пропала… Причиною арешту Павла та Сили є втрата прибутку господарів служниці. «Бо корінь усього лиха - грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились…» (1Тим.6,10).  Коли Ісус зцілив біснуватого, вигнавши злих духів у свиней, то люди, шкодуючи за втраченим стадом, просили щоб Він відійшов від них (див. Лк.8,37; Мк.5,17). Тут злоба людська ще більша: апостолів не просто просять піти, не виганяють, а ведуть на суд, щоб покарати.

20-21. «Отже, (обвинувачі) несамовито кричали, і, думаючи подіяти криком, говорили: "ці люди колотять наше місто". Що ти кажеш? Якщо ти віриш бісу: чому ж не віриш йому тепер? Він каже, що вони - "раби Бога Всевишнього", а ти кажеш: "наше місто колотять"; він каже: "провіщають дорогу спасіння", а ти кажеш: "навчають звичаїв, яких нам не годиться приймати". Дивись, вони і біса не слухають, а зважають лиш на зажерливість» (Іван Золотоустий, Бесіди на Діяння Апостольські, 35,2).

22-24. Воєводи не намагаються захистити апостолів від натовпу, не розпитують, що сталося, навіть не намагаються надати вигляд законності процесу. Вигуків про те, що це юдеї, і що вони колотять містом, їм вистачає, щоб здерти з Павла та Сили одяг і сікти їх різками. Не один раз римське громадянство апостола оберігало його від надмірних покарань збоку влади, а часом і від смерті. Закони були добрими, але залежало все від того, хто і як їх застосовує на місцях. В нашій недавній історії ми бачили добру законодавчу базу, яка в реальному житті не діяла. Ми знову переконуємося, що не достатньо закону на папері, потрібно, щоб кожен його не порушував.Покарання, яке вчинили воєводи, було непомірно суворим. Биття різками не було, як в юдеїв (40-1 раз, щоб випадково не порушити Закону), а поки не втомиться солдат-виконавець. На догоду натовпу апостолів кидають до в’язниці з наказом «пильно стерегти», виконуючи який, тюремник не лише вкидає їх до середини, а й ноги їхні забиває у колоди.

25-й вірш вносить різкий контраст з попередніми подіями: апостоли моляться і співають Богу, а в’язні слухають. Павло з Силою якраз ішли на молитву, коли їх закрутило у вир подій. Тому зараз, коли є вільний час, вони не обговорюють минулий день, не нарікають, не осуджують когось, а моляться. Звичайно ж іншим в’язням така поведінка здається дивною. Людям невіруючим молитва завжди здається зайвою, фанатичною, непотрібною, хіба якщо треба щось у Бога попросити. А подяка чи прослава Бога – марнуванням часу. Для людини віруючої молитва є проривом від нашого обмеженого буття до безмежності Бога, єднанням з всемогутньою любов’ю Отця.

26. Ісус обіцяв, що молитвою з вірою можна двигати гори (Мт.17,20; 21,21; Мк.11,23). Тут саме це і бачимо: здвигаються основи в’язниці, кайдани розпадаються, двері відчиняються.

27. За втрату в’язня охоронець ніс таку ж кару, яку мусів понести втікач. Тому зрозумілою стає глибина відчаю, що заставляє тюремника вдатися до самогубства, думаючи, що в’язні втекли.

28. Неясно з тексту, як Павло в темноті побачив, що тюремник хоче себе вбити, та слова апостола прозвучали для нього, як грім серед тиші.

29-30. Тюремник кидається апостолам в ноги, відчуваючи провину за те, що неправильно поступив з чесними людьми. Павло розумів почуття його, адже він сам пережив колись щось подібне: він переслідував християн, як ненависних ворогів, поки не зрозумів, що вони є добрими та вірними Богу.

Через землетрус Господь відкрив двері тюрми, а через потрясіння відкрив двері серця тюремника, який починає шукати спасіння.31-32. «Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім» - це слова, які Господь промовляє і до нас. Це є слово обіцянки та потіхи для кожного, хто має невіруючих чоловіка чи дружину, дітей чи батьків, братів чи сестер. Твоє завдання є вірити, а Господь обов’язково подбає, щоб їх навернути і спасти.

33. Правдива віра виявляється в ділах: тюремник омиває рани апостолів, з радістю служить тим, хто врятував його від смерті тілесної та вічної погибелі.34. Життя з Богом є життям в постійній радості. Саме на це наголошує папа Франциск: «Християнин без радості не є християнином, або ж він захворів. Іншого варіанту не існує! Щось не так з його духовним здоров’ям!»

Підсумок

Сказав Ісус: «На суд у цей світ прийшов я: щоб ті, які не бачать, бачили, а ті, які бачать, - сліпими стали.» (Iв.9,39).

В євангельському читанні цієї неділі ми чуємо про зцілення сліпонародженого. Сліпий, отримавши від Ісуса зір, виходить з темряви: починає не лише бачити матеріальне світло, а й «справжнє Світло,що просвітлює кожну людину, і яке прийшло у цей світ» (Ів.1,9). Фарисеї ж, які «більше полюбили темряву, ніж світло» (Ів.3,19) бачать не чудо зцілення, а те, як Ісус «тяжко» згрішив, порушивши суботу, бо цього дня важко працював: плюнув на землю, замісив болото, а потім ще цим болотом помастив очі сліпому!

Подібні теми знаходимо і в читанні Апостола: люди не побачили визволення біснуватої, а лишень втрату прибутку; апостолів звинуватили в тому, що вони не робили, і в тому, що вони є юдеями; врешті тюремник в темряві темниці та в темряві відчаю віднаходить не просто в’язнів-апостолів, а Господа Ісуса – Світло, спасіння і вічне життя.

о. Захар Михасюта

Діяння святих апостолів   9:32-42  Євангелія від Івана 5:1-15

  Уривок книги Діяння апостолів, який читаємо в неділю Розлабленого, належить до третьої частини. Вбивство диякона Стефана та подальше переслідування Церкви в Єрусалимі викликає розсіяння християн по селах Юдеї, Самарії, які не просто втікають з міста, але й проповідують. Зокрема диякон Филип відзначається проповіддю жителям Самарії (8,1-13) та вельможі ефіопської цариці (8,26-40). Таким чином під контролем апостолів (див. 8,14-25) виникають нові християнські спільноти. Ревним переслідувачем учнів Господніх є Савло, який прагне нищити Церкву не лише в Єрусалимі, але і поза межами Юдеї. Він випрошує відповідні листи у первосвящеників і вирушає в Дамаск, та в дорозі навертається і з гонителя стає проповідником (9,1-31), що дає певний час миру для християн. Апостол Петро відвідує новостворені громади (9,32-43) та хрестить сотника Корнилія (10 розділ). Прийняття до Церкви навернених поган викликає суперечки (11 розділ). Починається новий виток переслідування: страта Якова, арешт і чудесне визволення Петра (12 розділ).Через розсіяння християн, проповідування диякона Филипа та апостолів здійснився другий етап поширення християнства – «від Єрусалиму по всій Юдеї і Самарії». Відмітимо, що самаряни та й ефіопський скопець були монотеїстами, тобто вірили в єдиного Бога і навіть були знайомі з Писанням. Проповідувати для них Того, «про якого говорить Мойсей і пророки», не завдавало особливої проблеми. І ось тепер через поширення учнів Христових до Дамаску, Фінікії, Кіпру та Антіохії і через навернення Савла, який стане апостолом поган, Господь готує третій етап – «до краю землі», який є найважчий, бо прийдеться промовляти до язичників. Початок цій найтривалішій фазі закладає голова колегії апостолів – апостол Петро. Саме він посланий в дім до сотника Корнилія, де проповідує Христа та вперше хрестить необрізаних язичників. Потім Петро пояснює свої дії братам в Єрусалимі, які «почувши це, замовкли і хвалили Бога, кажучи: «Отже й поганам дав Бог покаяння, щоб мали життя» (Дiї 11,18).В контексті розповіді наш фрагмент з описом двох чудес за посередництвом апостола допомагає зосередити увагу на Петрі, який зображений, як вірний учень Ісуса Христа за словом Господнім: «Істинно, істинно говорю вам: Хто в мене вірує, той так само діла робитиме, що їх я роблю. А й більші від них робитиме, - бо я вже йду до Отця мого» (Iв.14,12)Структура уривкуВ нашому фрагменті чітко виділяються два чуда, які пов’язані між собою тільки тим, що стаються запосередництвом апостола Петра і неподалік одне від одного:

А. Зцілення паралітика (8,32-35):

прибуття Петра (вірш 32);

опис паралітика (33);

момент зцілення (34);

 навернення багатьох (35).

Б. Повернення до життя Тавити (8,36-42):1) опис померлої (36-37);2) прибуття Петра (38-39);3) момент звершення чуда (40-41);4) навернення багатьох (42).ФормаЗа формою дві розповіді цілком відповідають схемі, якою описуються чуда Ісуса Христа, бо це, як особливо наголошується в зціленні паралітика, Господь, який продовжує чинити чуда, але тепер – «руками апостолів».Потреба допомоги.

Саме чудо.

Реакція свідків.

Читання тексту

32 Петро, обходячи християнські спільноти, здійснює свій душпастирський уряд, поручений йому Господом: «Паси мої вівці!» (див. Ів.21,15-17).«Він обходив, як якийсь воєначальник, шеренги, слідкуючи, яка частина зібрана, яка у всеозброєнні, а яка потребує його присутності. Поглянь, як він скрізь встигає бути і всюди є першим.Коли потрібно було обрати апостола, він – перший; коли розмовляти з юдеями про те, що (апостоли) не були п’яні від вина, коли зцілити кульгавого, коли промовляти до народу, він – раніше за інших; коли (була справа) з начальниками, коли з Ананією, коли відбувалися зцілення відтіні – був він. Де була небезпека і де було потрібне керування, там він; а де все було в мирі – там всі вони разом: так він не шукав собі більшої честі» (Іван Золотоустий, Бесіди на Діяння Апостольські, 21,2).

«…прибув і до святих, що мешкали в Лідді.» Ми звикли розуміти, що святими в Новому Завіті (зокрема тричі в 9 розділі Діянь та в багатьох посланнях апостола Павла) називають всіх християн, і що ми теж святі, але не через особисту моральну святість, а завдяки Христовій благодаті, яку отримуємо у Святих Тайнах. Це справді так, але ця святість має виявлятися і в поведінці. Коли в своєму посланні апостол Петро говорить про другий прихід Господній, то звертається до читачів, тобто і до нас: «…якими ж слід вам бути святими у всім вашім житті та в побожності» (2Пт.3,11). І продовжує: «Тому, любі, очікуючи цього [дня Божого приходу], старайтеся, щоб він знайшов вас безплямних і бездоганних у мирі» (2Пт.3,14). Єврейське слово שודק (кадош), яке перекладається «святий», означає «інакший». Ще в Старому Завіті Господь закликав ізраїльський народ бути іншимвід довколишніх народів: «Я бо, Господь, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб бути вашим Богом; тож маєте бути святими, бо я святий» (Лев.11,45). Ця «інакшість» виражалась у дотриманні Божого Закону. Тим більше тепер, маючи Божу благодать, «як слухняні діти, не потураючи колишнім вашим похотям, як то було за вашого незнання, але як той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі, написано бо: «Ви будете святі, бо я святий» (1Пт.1,14-16). Перших християн називали святими не лишень тому, що вони освятились через Ісуса Христа, але і тому, що їхня моральна поведінка різко відрізнялася не лише на фоні поган, але і на фоні юдеїв.

Графиня Софія Шептицька написала колись на пам’ятних образках своїм дітям: «Радше смерть, ніжгріх, мої найдорожчі діти». Добре було б, щоб цей вислів став девізом нашого життя.

33. Фразу «вісім років» можна розуміти, що Еней стільки часу хворів, або від восьми років, тобто від дитинства, був паралізованим.34. Не говориться де саме перебував хворий, вдома чи десь на вулиці, не знаємо, як апостол його знайшов, не чуємо якоїсь попередньої проповіді чи розмови. Петро навіть не питається, чи він хоче, чи він вірить, або ж чи вірять інші, не молиться, випрошуючи ласку зцілення,а тільки промовляє: «Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє». Господь не садист, Він не хоче наших терпінь, і дає їх тільки тоді, коли вони потрібні нам для нашого добра: щоб позбутися гріхів, щоб виробити чесноти, щоб прийти до Бога… Оцінюючи, як люди, ми вважаємо добрим те, що є приємним і комфортним. Тому часто можемо чути фразу: «Найголовніше – здоров’я». Але оцінюючи речі, як християни, «перемінюючись оновленням нашого розуму» (пор. Рим.12,2), добрим вважаємо те, що вдосконалює нас духовно, що приводить і зближує до Бога. Часом хвороба буде більшим добром, як здоров’я, бідність, як багатство, слабкість, як сила, незнання, як високі освіти. Водночас, Бог не хоче наших терпінь надміру, тому бачимо, коли виповнився час, Господь посилає апостола оголосити паралітику зцілення. Петро спрямовує погляд Енея на Ісуса, як на джерело спасіння, допомоги і зцілення.

Крім того, апостол скеровує зціленого до дії: «Устань і сам постели собі ліжко!» Еней виконує цей наказ негайно. Бог дає нам певні сили, які ми мусимо використовувати для добра свого і ближніх.35. Вставши і застеливши ліжко, Еней засвідчив перед усіма те зцілення, яке отримав від Бога. Бачачи таке, люди навернулися.36. Тавита названа «ученицею», тобто ученицею Христовою, християнкою, яка повірила і охрестилася, та виявляла свою віру добрими ділами. Вона не просто мала «добре» серце і «співчувала», що бідні вдови не мають що одягнути, а працювала власними руками, голкою з ниткою, чи на ткацькому верстаті, щоб дати їм одяг. Апостол Павло пише: «Вірне слово! І я хочу, щоб ти його запевняв, аби ті, які увірували в Бога, намагалися бути першими в добрих ділах. Це добре й корисне людям» (Тит.3,8). Випереджати інших добрими ділами, першим зробити добро, першим послужити, не думаючи: «А мені хто щось зробить добре? А чому я перший? А чи мені хоч хтось подякує, чи хоч хтось оцінить? А я і так всім завжди тільки добро робив, то тепер почекаю, щоб хтось мені віддав…»

37. За тогочасним звичаєм похорон відбувався якнайскоріше після смерті, щоб тіло не залишалося на ніч. Померлого обмивали теплою водою, загортали в біле полотно та несли до гробу – природної або висіченої в скелі печери. В нашій розповіді бачимо, що тіло поклали в горниці (тобтоу кімнаті на другому поверсі). Двоповерхові будинки могли собі дозволити тільки досить багаті люди. Кімната на другому поверсі (в основному одна, бо кілька – це вже був би особняк надзвичайно багатої людини) була великою, часом і без даху. В таких кімнатах добре було проводити християнські зібрання – «ламання хліба». Про Тавиту ми не знаємо, чи вона мала чоловіка, чи була ще незаміжня, нічого не знаємо і про її батьків. Можемо припускати, що була молода, оскільки хвороба і смерть описані, як надзвичайно раптові та несподівані. Невідомо, чи цебув її будинок. Скоріш за все – ні, бо, будучи багатою, не мала б потреби самій шити одяг для вдовиць. Тому можемо припустити, що її тіло занесли в кімнату для зібрань (по-сучасному – до церкви), щоб спільною молитвою відпровадити до гробу. Хоронити не спішать.38. Від Лідди до Яффи близько 20 кілометрів. Навіть підтюпцем потрібно витратити зо 3 години в один бік.

39. Петрові не говорять, для чого його кличуть, але він квапиться з посланцями. В горниці вдóви не лише плачуть «згідно звичаю», але видно, що справді шкодують за втратою доброї людини, від якої отримували явні знаки любові. Вони хвалять померлу без підлабузництва, з вдячністю показуючи одяг, який вона їм виготовила. Як не згадати тут 31-й розділ книги Приповідок, де описується чеснотну жінку: «…Руки до кужеля простягає, а пальці її держать веретено. Вона для вбогого розтуляє долоню, нужденному подає руку…» (Прип.31,19-20)

40. Ніхто не просить Петра, щоб повернути Тавиту до життя. Можливо, його запросили, щоб він провів похоронну молитву, сказав гарну проповідь. Апостол не знає, як поступати, а тому наказує всім вийти, стає на коліна і молиться. Він навіть не дивиться на тіло, щоб не діяти з жалю, чи якогось іншого людського почуття, лиш згідно з волею Божою. Чудовий приклад для нас: не знаєш, як поступати, ставай на молитву. Після цього він діє в дусі пророків Іллі, Єлисея та Господа Ісуса Христа. «Тавито, встань!», – це вже не стільки слова Петра, як Слово Боже, промовлене через уста апостола. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його вчують…» (Iван.5:28) Тавита відкриває очі та встає.Господь наш Ісус Христос в часі свого земного життя ніколи не робив чудо задля того, щоб когось вразити, чи щоб просто показати свою силу. Причиною було милосердя до людей (пор. Мт.9,35-36; Мт.14,14; Мк.6,34; Мк.8,2 і ін.), або ж необхідність дати певний знак на підтвердження свого повчання (наприклад, в сьогоднішньому читанні Євангелія Ісус зцілює розслабленого, який лежав 38 років, а потім подає науку про воскресіння з мертвих, про нове життя). Так само Він діє і після свого вознесіння: Христос змилосердився над вдовами, які залишались без опіки, втративши свою добродійку, а також підтвердив проповідь апостола явним знаком.41. Взявши за руку, апостол Павло вводить Тавиту до спільноти живих.

42. Частіше віра відкриває очі, щоб побачити чудо, аніж чудо приводить до віри.В сьогоднішніх читаннях ми чуємо, як Ісус зцілює розслабленого в Єрусалимі, а через апостола Петра оздоровлює паралітика в Лідді та повертає до життя померлу в Яффі. Зараз Христос продовжує діяти з неменшою силою. Як в часи апостолів так і тепер Ісус діє руками своїх учнів – нашими руками. Часом Він робить діла величні та дивні, а часом не такі помітні, але не менш важливі: допомагає потребуючому, захищає слабкого, потішає плачучого… Важливо зрозуміти, що хоче від нас Бог, і зробити це: піти до когось з Доброю новиною, як Павло; подарувати комусь так необхідний йому одяг, як Тавита; чи як Еней, встати, застелити ліжко і братись до роботи…

 о.Захар Михасюта

Діяння святих апостолів 6:1-7   Євангелія від Марка 15:43-16:8

Вступ.

Характерним для Євангелиста Луки є підкреслити, при найменшій нагоді, знаки спасіння, яке проявилося перше у словах і ділах Ісуса Христа в Євангелію, а відтак, в Діяннях Апостолів, у спільноті його учнів, яка народилася з його Слова і якою провадить Святий Дух, дарований Отцем. Все ж таки Лука, який в пролозі до своїх писань запевняє нас в тому, що він напише “докладно” і “за порядком” (Лк 1,3) “про все, що Ісус робив та що навчав” (Ді 1,1), не приховує і не применшує ті проблеми і ворожі наставлення, – з якими перше зустрівся сам Учитель, а відтак і спільнота учнів нашляху Його наслідування –, що виникли як на зовні (ув’язнення і переслідування з боку єврейських властей), але і всередині самої спільноти.Стосовно труднощів, які виникали у самій спільноті, ми вже бачили у 5 розд. Діянь епізод про Ананію і Сафіру, обман яких привів їх до трагічної смерті, а в сьогоднішньому читанні довідуємося про ще ширше і більш тривожне непорозуміння у спільноті: між учнями виникає нарікання через щоденний розподіл продуктами харчування, який не вповні відповідав євангельській Справедливості.

Беручи до уваги єдність життя і спільність благ первісної Церкви, також і в цьому випадку апостоли втручаються зі своїм авторитетом, уточнюючи, з одного боку, ще більше власне служіння, а з іншого – пропонуючи розв’язку за допомогою нових постатей, які були б спроможні розв’язати проблему, що виникла, на користь усієї спільноти і спільного блага. Невідповідно до того, що відбулося тоді, часто говориться про цей епізод як виникнення у Церкві “дияконату”, який крізь різні епохи, з іншими наголосами і в різних формах, дійшов аж до наших днів. Насправді, сам текст не вживає слова “диякон”, але говорить про щоденне “служіння” (διακονία). І саме тому, оскільки йдеться про осіб на службі спільноті, можна і треба прийняти те, що передання, з більшою чи меншою інтенсивністю, передало і утвердило протягом століть. Цікаво застановитися над тим, що розв’язкою проблеми, яка виникла у спільноті, було не так утворення якоїсь нової структури чи організації, а залучення до місії Апостолів осіб готових послужити усій спільноті.Розв’язка, яка була віднайдена, повернула справедливість в спільноту і сприяла зростанню числа учнів, включно зі священиками.

КоментарЗбільшення числа християн, названих тут вперше “учнями”, приносить зі собою нові проблеми і напруження. У Єрусалимській церкві бачимо дві різні групи: “євреї” і “гелленісти”. “Євреї” – це віруючі християни, що народилися в Палестині: вони розмовляють арамейською мовою, читають Святе Письмо єврейською і становлять велику більшість юдео-християнської спільноти Єрусалиму; крім того вони сильно вкорінені у передання отців. “Гелленісти” – це ж ті самі юдеї, але що народилися в діаспорі: вони виховані в грецькій культурі, читають Святе Письмо грецькою мовою і є більше відкриті на нові культурні інстанції, які походять зі зовні. Їхню досить чисельну присутність в Єрусалимі можемо пояснити тим фактом, що численні євреї з діаспори воліли у старшому віці повернутися на батьківщину, щоб бути похованим в обіцяній землі. Це пояснило б і велику кількість вдів, яким Лука присвячує окрему увагу вже у своєму Євангелію.

Зчинилось нарікання гелленістів... Незгода виникає із-за преференцій наданих єврейським вдовам,які були привілейовані по відношенню до вдів гелленістів у розподілі матеріальних благ їм на допомогу. Текст не уточнює причину цього занедбання, однак дає відчути що йшлося про щось, що мало тривати вже трохи часу, оскільки вживає імперфект (παρεθεωροῦντο, дослівно: занедбувано), що висловлює тривалу дію. Різниця у ставленні набрала рис привілейованості для одних і занедбання для інших. Здається, що були усі причини, щоб говорити про очевидну несправедливість. Звідси і цей конфлікт, який наражав ідеал спільноти, який уважався суттєвим дляцерковного життя.Три пункти заслуговують на те, щоб звернути на них окрему увагу. Перше: скарги або нарікання є чимось, що суперечить євангельській радості, так само як кожна форма несправедливості руйнує якість життя спільноти, а зокрема найбільш убогих. Друге: милосердя (діла милосердя, чи добрі вчинки) серед перших християн вже мали якусь свою структуру – у нашому випадку йдеться про розподіл засобів для існування убогим – і тому слід підкреслити, що милосердя на основується лише на спонтанності чи щедрості поодиноких осіб, або на імпровізації; любити, але зокрема любити в якості спільноти, є завжди чимось серйозним, так як серйозними є і ті потреби до яких ця любов звертається. Третє: так як щоденна убогість, так і милосердя також має бути занурене в щоденне життя. Іншими словами, воно має проявляється завжди, з тою самою силою по відношенню до всіх. Так як це робив Ісус.

Скликання спільноти і пропозиція – З ініціативи Дванадцятьох скликано громаду учнів за стіл переговорів. Апостоли (встановлений авторитет) приймають критику, висунуту гелленістами і почуваються зобов’язаними відповісти на неї, оскільки їм лежало на серці благо життя усієї спільноти. Бачимо тут один дуже гарний образ авторитету або влади, яка жодним чином не є деспотичною, а діалогічною і готовою послужити відповідно до євангельського стилю.У цьому вірші бачимо, що уся громада покликана до спільної відповідальності, хоч і в межах чітко визначених, або таких, що ще треба уточнити, ієрархічних позицій. Причиною цієї співвідповідальності є те, що усі віруючі є Церквою силою хрещення і дару Святого Духа. Крім того, убогі є “спадщиною” усіх. Визначення у проповіді Слова Божого специфічного служіння апостолів слід побачити в словах Ісуса, що “будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж докраю землі” (Ді 1,8) з усіма наслідками, які з цього випливають і у свідомості, що пізнання Божої любові підтримує і розширює кожну форму милосердя.Вкінці слід зауважити, що, вперше, у книзі Діянь вжито слово “учень” по відношенню до звичайнихвіруючих; в часи Ісуса учнями були лише ті, які належали до тої групи, яка ішла за ним дорогами його посланництва.Відтак, перед усією спільнотою, апостоли формулюють в короткій доповіді їхню пропозицію розв’язки.

Не личить нам лишити Слово Боже і при столах служити – Якесь більше задіяння до служіння при столах позбавило б самих апостолів можливості вповні посвятитися проповіді Слова. Не було б мудро знехтувати завданням, яке належить до специфічної компитенції апостолів, для того, щоб посвятитися іншому завданню, хоч яке високим і гідним воно б не було. Вірність Богові і Його Словуповинна бути критерієм розв’язки кризи. А Богові мило, щоб Апостоли посвятилися звіщенню Євангелія відповідно до наказу Воскреслого Господа: “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мр 16,15). Збільшення потреб, що виникли внаслідок росту спільноти, не повинно відвернути їх від цієї місії. З цих міркувань і виникає пропозиція громаді вибрати для служіння сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости.

Апостоли цією пропозицією показують, що вміють слухати не лише нарікання спільноти і не позбавити себе відповідальності за те, що сталося, але й увійти в діалог з громадою, окреслюючи таким чином ще краще власні компетенції. Слід звернути увагу на те, що якостями того, хто має служити бідним є мудрість і повнота Духа, якості, які відносяться більше до того, ким він, ніж до того, що він вміє робити. Зрештою християнин діє не тільки завдяки своїм практичним умінням, але завдяки тому, що посвятив своє життя, Тому хто його полюбив першим.Вибір, отже, узгоджено з усією громадою: вона представляє сім кандидатів, які мають відповідні якості, а апостоли молитвою і покладанням рук становлять їх для цього нового служіння у Церкві. Жест покладання рук вказує на передавання священних повноважень відповідно до біблійного передання. Апостоли, які отримали від Ісуса місію і владу, передають їх у свою чергу іншим, започатковуючи таким чином нове служіння, в якому проявляється невидима дія Святого Духа. Завдяки поставленню сімох, кризу, яка виникла у спільноті, перевершено. Не шукалося єдності в тому, щоб одна група переважила над іншою, але в тому, щоб обидві групи зіставили себе зі Словом Божим. Церковна єдність – це постійна перемога Христа над поділами, які завжди чигають на нас, що їх спричинив гріх, який “використовує” звичайні елементи, як відмінність культурних висловів, темпераментів, національних характеристик, соціальних умов, щоб внести розбрат в різноманітність.

Поділ, отже, не полягає у цих відмінностях, які є нормальними, але в дусі поділу, який їх використовує. Єдність не полягає в тому, щоб придушити відмінності, але в тому, щоб відкинути духсуперництва і розбрату. Ось чому для того, щоб виховати єдність, потрібні молитва і уважне слухання Божого Слова.Любов до бідного, визнання потреб бідного, а зокрема розпізнання того, що може послужити, або перешкодити, його особистому росту й радості, допомагає краще окреслити те, що спільнота повинна вирішувати і робити як на духовному так і на матеріальному рівнях. На духовному рівні рішення повинні прийматися, виходячи із молитви до Бога, а на матеріальному рівні, що робити конкретно, підкаже нам заповідь любові і вміння почути інших.Слід зауважити, що дуже важливим є, щоб уміння розпізнати потреби випливало зі слухання потребуючих чи тих, хто простягають нам руку, просячи допомоги. Милосердя ніколи не накидається. Те, що слід нам зробити має прийти з потреб інших, а не з наших можливостей.

Вибрали Стефана, мужа повного віри і Святого Духа, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пермена та Миколая, прозеліта з Антіохії. Усі ці імена, грецького походження, показують, що нарікання насправді були виправдані. Лука подасть нам “діяння” перших двох з них: ув’язнення, промову і смерть первомученика Стефана (6,8-7,60) і євангелізаційну діяльність Филипа (Ді 8,5-8. 26-40; 21,8-9). Про інших, окрім їхніх імен, не знаємо більше.І велика сина священиків були слухняні вірі. Важко з точністю ідентифікувати, хто були ці священики, які увірували, тобто чи приходили вони з тих священиків, які обслуговували Єрусалимський храм, або з ессенської спільноти Кумрану, як запропонували деякі науковці. Ніщо, однак, не заважає нам бачити у них саме священиків з єрусалимського храму, оскільки саме там збиралися апостоли як на молитву так і на навчання.З усього цього уривку випливає перша конфігурація влади у Церкві. Вона лежить в Апостолах, але заторкає усю громаду (“Дванадцятеро прикликали громаду учнів...”), проваджену молитвою і просвітлену Божим Словом. Можемо вже зауважити основну структуру Церкви: молитва, служіння Слова, турбота про “єврейських” і “гелленістичних” вдів, тобто про бідних, без жодного поділу.

Іншими словами, літургія, навчання-катехиза і діла милосердя становлять основу Церкви, до якої віднесені і підпорядковані усі служіння, як “дияконів”, але тим не менше і самих апостолів. Прочитавши в такому ключі сьогоднішього Апостола можемо побачити, що він має набагато більше спільного з Євангелієм про жінок мироносиць ніж це може видатися на перший погляд. Можна сказати, що жінки мироносиці є першими свідками Христового воскресіння саме тому, що їхня безкорислива любов до Христа, їхнє бажання “послужити” Йому, хоча б намащуючи його померле тіло, спонукає їх шукати його і йти там, де вони бачили його востаннє. І саме там, у гробі, вони чують вістку спасіння і отримують доручення усім Христовим учням звістити радісну новину про те, що Воскреслий Христос уже чекає на них в Галилеї. Так само і в сьогоднішньому Апостолі Воскреслий Христос дається пізнати у єдності Церкви, наново приверненій завдяки послуху Його слову і служінню іншим.

o. Тарас Барщевський