Посл. ап.Павла до Коринтян  4:9-16   Єв.від Матея 17:14-23

Вступ

Сьогоднішній Апостол (1 Кор 4,9-16) справляє враження дуже ретельно підібраного уривку. Насправді, як різні видання Святого Письма, так і численні коментарі не відокремлюють ці вірші в такий спосіб. Дехто бачить цілий 4 розділ як одну цілість, називаючи його «Апостольким служінням», або «Невідрадним становищем апостолів»; дехто натомість ділить 4 розділ на три менші частини: 1) Апостоли як «слуги Христові і завідувачі тайн Божих» (вв.1-5); 2) «не несіться гордо один над одним» (вв.6-13); 3) багато «учителів», але батько - один (14-21); дехто бачить тісніший зв’язок з попереднім розділом і об’єднує під одним заголовком «Правдива роль проповідників» 1 Кор 3,5-4,13, а 4,14-21 називає «Пересторогами». До цього слід додати, що наш уривок починається з в.9, тим самим уникаючи іронію з в.8 і закінчується в.16 запрошенням бути послідовниками апостола. Одним словом, сьогоднішній Апостол бажає представити життя «слуг Христових і завідувачів тайн Божих» як приклад до наслідування, незважаючи на можливі критики (див. вв.3-5), чи навіть те, що в якомусь моменті вони можуть для когось вже здатися непотрібними (див. вв. 6-8).

Можливо саме сьогоднішній Апостол являється такою своєрідною апологією апостолів, яких маловірство знову підкреслено в сьогоднішньому Євангелію (див. Мт 17,14-23; зокрема в. 20: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого»), що нав’язується у свою чергу так само на «малу віру» Петра з Євангелія минулої неділі («Маловіре; чого засумнівався?», Мт 14,31). Так, апостоли не завжди були зразковими віруючими, але їхня близькість з Ісусом, їхня готовність слухати його, але зокрема їхнє наслідування його життя в покірності і служінні іншим і для інших (див. вв. 9-13), зробила їх тепер правдивими батьками віри (як Авраам) яких не тільки можна поважати, але треба і наслідувати.

Стиль апостольського життя

Статус «пастирів», поставлених на служіння Христові для здійснення Божого задуму спасіння, переводиться у стиль життя, властивого подорожуючим проповідникам Євангелія. Очевидно, що умови життя апостолів не надаються, щоб виправдати тенденції деяких християн з Коринту самовихвалятися їхнім християнським досвідом, уважаючи себе «мудрими» і «сильними». Павло закликає коринтян застановитися на абсурдності поведінки тих, хто «несеться гордо» (гр. φυσιοῦσθε, дослівно: надувається, надимається), використовуючи Божі дари, наче б вони були їхнім правом або власністю. Вистачить лише трохи самоіронії щоб «здутися». Саме отим дієсовом φυσιοῦσθαι (надуватися), Павло охарактеризовує поведінку деяких християн з Коринту, які, на основі власного духовного досвіду, схиляються до того, щоб вивищуватися над іншими або самовихвалятися, без того, щоб звернути увагу на Божу дію і моральні вимоги Божих заповідей.

Апостол закликає коринтян «не нестися гордо, не надуватися» один над одним проти іншого (1 Кор 4,6). Попереджає тих «які несуться гордо», що він скоро прийде і перевірить на ділах те про що вони вихваляються словами (1 Кор 1,18.19). В оскарженні кровозмішання якогось християнина, який взяв собі за жінку батькову жінку, Павло виставляє на яв протиріччя між цим аморальним випадком, засудженим навіть невіруючими, і «вихвалянням, надуванням» християн з Коринту (1 Кор 5,2). Усім тим, які чваняться їхнім духовним «знанням», Павло відкрито каже, що «знання» роздимає, коли натомість справжня любов «не надимається» (1 Кор 8,1; 13,4).

Щоб зробити свою аргументацію жвавішою апостол Павло дається до іронічної драматизації. Він звертається до тих, які надимаються (несуться гордо) в наступний спосіб: «Ви вже наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали! Коли б то вже зацарювали, щоб і ми разом з вами царювали!» (1 Кор 4,8). Але Бог назначив апостолам інший шлях, щоб дійти до царства. Павло представляє в контрасті теперішній стан апостолів, які займають найнижчу сходинку в суспільстві. Так як засуджені на смерть, які виходять на арену, вони виставлені перед світом наче в якомусь публічному видовищі. Відтак закінчує оце антитичне порівняння між коринтянами і апостолами в наступний спосіб: «Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж - міцні; ви славні, ми ж без чести» (1 Кор 4,10).

На цьому місці Павло знову повертається до представлення апостольського стилю життя серією нестач - голод, спрага, брак одягу - принижень і зневаг, пов’язані також з їхнім подорожуючим способом життя. Характерною рисою стилю життя Павла і його співпрацівників є фізична праця, «власними руками» (в.12), щоб забезпечити самих себе найбільшпотрібним. До цього переліку лих, які спіткали апостола, він додає ще і три антиномії, в яких розглядається логіка хреста: «нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов'ю відзиваємося» (в. 13). Вкінці підсумовує у двох словах найвищий рівень приниження:  «ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі» (в.13). До написання цих рядків Павла спонукає більше як самооплакування бажання представити християнам з Коринту - тим, яких батьком він себе відчуває - приклад, який може стати для них взірцем, щоб оцінити власний спосіб думання, власні вчинки і все життя.

Коментар до поодиноких віршів

В. 9: Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям.

Поведінка апостолів, натхненна вірою і любов’ю, надходить настільки всі закони суспільної поведінки і раціональної моралі, що робить їх видовищем перед очима світу та навіть самих ангелів. Але що не йдеться про якийсь славний і втішний образ, можна зрозуміти з епітету немов призначених на страту, якого деякі кодекси Vetus latina перекладають tamquam bestiarios (дослівно: цирковий борець, що вступає в бій з дикими звірами; найманець (= гладіатор) - зі зброєю, а засуджений - без зброї), що змальовує арену і боротьбу зі звірами для всенародної розваги.

В. 10-12: Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж - міцні; ви славні, ми ж без чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б'ють, і ми скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо;

Усі ці антитези містять тихий закид: коринтяни показують, що не бажають нічим ризикувати заради віри.

У кінці цього уривку (вв.6-10) Павло іронічним тоном повертається до тем із розд. 1-2: ви є, або такими себе вважаєте, розумні, сильні, достойні; це не по-Божому, а по-світськи, за логікою світу, що вважає нас нерозумними, немічними, без честі й тому нас переслідує (вв. 11-13); а дійсність є цілком інакша в Божих очах.

Ап. Павло часто згадує страждання і переслідування, що спіткали його в апостольській праці, але також і те, як Бог допоміг йому перенести їх (2 Кор 4,7-12; 6,4-10; 11,23-33; 1 Сол 3,4; 2 Тим 3,10-11). На його думку, слабкість апостола виявляє силу того, хто його посилає (2 Кор 12,9н; Флп 4,13), тому що величина здійсненого діла не може бути приписана тільки завзятості посланця (2 Кор 4,7).

Писаний текст не може передати всіх відтінків інтонації. Було б дуже цікаво прочитати собі в.10 не як ряд тверджень: «ми - нерозумні, а ви - розумні, ми - немічні, а ви - міцні, ви - славні, ми - без честі», а спробувати надати йому дещо іронічної інтонації за допомогою риторичних питань: «виходить, що ми то нерозумні, а ви - такі розумні? Що ми немічні, а ви - міцні? Ви то славні, а ми, на вашу думку, без честі?». Іншими словами, Павло б не стверджував, що апостоли нерозумні, немічні чи без честі, але що їхня мудрість, їхня сила, їхня честь не є за критеріями цього світу, а у Христі, бо насправді у ньому вони бо мають і мудрість, і силу, і честь, які набагато надходять людські.

В.13: нас ганьблять, а ми з любов'ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі.

Сміття і покидьки були в народній мові словами найбільшої зневаги. Походження цих назвищ ймовірно бере свій початок від звичаю, якого дотримувалися в давнину в деяких іонійських місцевостях, для того, щоб очистити місто людською жертвою, для якої вибирали якогось нещасного, що його уважали непотребом суспільства. Сьогодні, можливо не приносять у жертву людей, але дуже часто суспільство продовжує трактувати чимало осіб - зокрема хворих, бідних, тих що мало заробляють - як сміття і непотріб, про ще і теперішній Папа Франциск наголошує у своєму Апостольському повчанні «Радість Євангелія».

В. 14: Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум.

Пересторога, яка випливає з усього дотепер сказаного і буде сформульована у в. 16 стосується основної вимоги відмови і умертвлення, вкорінені глибоко в кожне християнське буття, відповідно до Ісусових слів: «Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр 8,35).

В. 15: Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі.

Відповідно до тогочасних звичаїв (але і сьогоднішніх), учитель (грецькою педагог) вчив і виховував дітей за зарплату. Св. Павло показує, що також в християнському середовищі є особи, які здійснюють свій авторитет на зразок учителів. На противагу до них, апостол ставить саме взірець батька, тобто спонтанного і беззастережного дарування в любові.

В. 16: Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками.

Ніжні батьківські стосунки, які в’яжуть Павла до його духовних дітей, повинні самі по собі перерости в його наслідування з боку цих останніх: який батько, такий син. Існує прямий зв’язок між Богом Отцем, Ісусом Христом, Павлом, проповіддю Євангелія, народженням духовних дітей і поведінкою цих останніх. Ця лінія конкретизується в любові, що є даром себе для інших. А оскільки ап. Павло формує свою місійну діяльність у цілковитому даруванні самого себе і власного життя на зразок Христа, він так само може представитися як конкретна норма поведінки для неофітів.

Для роздумів

Чи не кожне слово, а тим більше, речення, можуть бути вихідним пунктом нашого розважання над Божим Словом. Але хочу запропонувати тільки деякі, які мені самому, приготовляючи цей коментар-розважання, видалися найцікавішими і найважливішими.

1. Ризик віри. Чому ап. Петро почав тонути? Чому учні не могли вигнати біса з хлопця? Відповідь - одна: через малу віру! А ми - ходили б по воді? Ми - вигнали би біса з того хлопця? Чому ні? І та сама відповідь: через малу віру! Але як можемо збільшити нашу віру? Так, молитвою і постом також. У в. 10 ми побачили, що ап. Павло закидає Коринтянам те, що вони не бажають «ризикувати» нічого заради віри. Що таке «ризик» віри? Кинутися в осліп в щось що не знаємо, а «може з цього щось вийде», чи, навпаки, відважитися піти дорогою хреста, яка на перший погляд здається безглуздою, слабкою, безчесною? Як відкрити в нашій немудрості і слабкості Божу мудрість і силу? Чи не правда, що «чим менше нас», тим «більше Бога» у нашому житті? Одним словом, а ми готові «ризикувати» заради віри? Готові виявитися немудрими, слабкими перед світом, щоб прийняти мудрість і силу від Бога?

2. Батько віри. Святе Письмо називає Авраама батьком віри. Чому? І що означає бути «батьком віри»? Апостол Павло так само каже про себе, що він породив своїх віруючих через Євангелію в Христі Ісусі. І що тоді означає «бути послідовниками» Павла? Чи ж не так само, як і він, народжувати інших в Христі Ісусі через Євангеліє? І багато в нас вже тих, кому ми принесли Слово Євангелія, даючи їм змогу стати дітьми Божими? А у свою чергу, чи пам’ятаємо ми і про тих, які нас привели до віри, наших духовних батьків? Кінець кінців, чи готові ми, одного дня, з духовних дітей, якими ми є, вирости і стати також духовними батьками? Взяти на себе відповідальність за інших, а не тільки вимагати її по відношенню до нас самих (саме як діти)

Для молитви

Закінчім це розважання молитвою подяки за тих, які нас привели до життя віри, а так само помолімся за всіх тих, яким ми принесли Слово Євангелія. І попросім Бога, щоб відігнав від нас усякий страх бути не такими як світ, думати не так як світ, робити не так, як світ і дав нам відвагу вірити в неможливе для людей, але можливе для Бога, зокрема у ці важкі часи для нашої батьківщини.

o. Тарас Барщевський