Посл. ап.Павла до Ефесян 4:1-6 Єв.від Луки 10:25-37

Повідомлення із контексту

Розповідь про самарянина знаходиться на початку довшого розділу (Лк 9,51 – 19,40), який розповідає про подорож Ісуса до Єрусалиму. Ісус вирушив з Галилеї до Єрусалиму, і шлях його пролягав через Самарію (9,52), а також через Єрихон (19,1).

Лука дає зрозуміти, що з початком подорожі до Єрусалиму розпочинається і початок діяльності учнів, яких Ісус посилає, як ягнят між вовків. Тих, які знаходяться біля нього, яким він є ближнім, Ісус посилає, щоб вони чинили те, чого він їх навчив. Коли ж вони щось роблять не так, то він їм докоряє, наставляючи на дорогу, по якій вони мають іти.

Євангелист підкреслює розділення у суспільстві на тих, хто гордує учнями Ісуса, ним самим та Тим, хто його послав, та тих, хто вбачає у Ісусі Ближнього. Мудрі та розумні протиставляються немовлятам, яким відкрито тайну Бога. Про це гарно говорить апостол Павло: «Де мудрий? Де учений? Де досліджувач віку цього? Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу?» (1Кор 1,20). Важливо для людини не хизуватися набутими знаннями, але прислухатися до того, що відкриває через своє Слово Бог. Людина перед Богом залишається завжди, як немовля, яке треба ще вчити та вчити.

 Читання тексту

25І ось якийсь законовчитель устав, щоб його випробувати, та й каже: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?»

Лука показує ціль, задля якої законовчитель розпочинає розмову з Ісусом.  Ціль є випробувати або спокусити Ісуса. Цю ціль Лука описує словом εκπειράζω (екпейрадзо), яке вживає і при спокусах Ісуса дияволом (Лк 4,12), де Ісус наголошує, цитуючи Втор 6,16, на заборону спокушувати Господа.

Коли Лука вказує, що ціль є спокусити Ісуса, тоді, отже, сама спокуса знаходиться у запитанні. На місці слова осягнути, мало б бути слово успадкувати, як це є у Мк 10,17, бо тут і там вжито κληρονομήσω (клерономесо). Отже, мова йде про успадкування вічного життя. Спадок, за звичай, можна отримати лише по смерті того, кому належить цей статок. Про смерть Бога, який посідає вічне життя, який, власне, і є життям не може йти мови. Запитання ставиться в такий спосіб, щоб неможливо було дати відповідь, і в той же ж час підкреслено звертання до Ісуса учителю. Якщо ти хочеш, щоб тебе й далі називали учителем, спробуй дати відповідь. Ісус не дає відповіді безпосередньо, але показує, що він гідний носити звання учителя, підводячи нерозумного учня до виявлення правильної відповіді.

26А Ісус мовив до нього: «В законі що написано? Як там читаєш?»

Як учитель Ісус ставить запитання, два запитання. Одне стосується змісту написаного, друге – розуміння написаного. Вони є початком до дачі на поставлене йому запитання, у них є прихована відповідь. Ісус дає зрозуміти, що відповідь знаходиться у законі, грецькою мовою νόμος (номос). У цей грецький термін вкладалося значення П’ятикнижжя Мойсея, тому що він вживався у грецький мові відповідником єврейського הרות (тора). Слово життя вічного знаходиться у Писанні, але те Слово ще треба чути, його треба розуміти.

Апостол Петро говорить: «В них (у листах Павла) є дещо трудне до зрозуміння, що люди без освіти й не зміцнені у вірі перекручують, як і інше писання, на свою власну погибель» (2Пт 3,16).

Тому Ісус зацікавлений, власне, навчити розуміння Слова того, хто себе вважає його тлумачем.

27Озвався той і каже: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого.»

Законовчитель відповідає цитуючи книги Второзаконня (Втор 6,5) та Левітів (Лев 19,18), вказує те, що написано у законі. Він хоче виглядати на висоті і дійсно вказує найважливіший чинник, до якого можна звести весь закон (весь закон вміщається в одному слові: люби ближнього як самого себе (Гл 5,14)).

Бог створив цей світ, і тому його любов до світу є надзвичайно великою, але він прагне такої ж любові і від світу, від людини. Може скластися враження, що Бог наказує любити його (Втор 6,5). Власне не наказує, хіба можна силою, наказом заставити любити себе. Господь просить, надіється на взаємну любов, хоче бачити людину, щоб вона поступала у любові. У грецькому тексті, чи то у Лк 10,27 чи у Втор 6,5 вжито αγαπήσεις (агапесейс), що може означати наказовий спосіб теперішнього часу для 2 особи однини (люби), так і дійсний спосіб майбутнього часу для 2 особи однини (любитимеш). Бог створив людину, і задум його щодо неї є такий: уподібнення людини до Творця (Бут 1,26-27). Бог є любов, і тому він прагне, щоб людина уподібнювалася до нього, щоб людина входила у простір любові. Входження у цей простір любові охоплює два напрямки, що визначають весь простір: один вертикальний – любов до Бога, другий горизонтальний – любов до ближнього. Для людини більш наявним, таким, що служить «лакмусовим папірцем» любові є горизонтальний напрям.

28«Ти добре відповів», сказав (Ісус), «роби це й будеш жити.»

Ісус дає добру оцінку відповіді законовчителя. Інакше не може й бути, адже він висвітлив якнайкраще зміст всього закону. Тому Ісус тепер дає відповідь на запитання, що йому законовчитель задав. Ти сам знаєш, що є написано, ти дав добру відповідь, але ще хочу звернути увагу не лише на знання, але на виконання. Якщо хочеш жити життям вічним, то виконуй ці заповіді, що їх дав тобі Господь (Лев 18,5).

29Та той, бажаючи себе самого виправдати каже до Ісуса: «А хто мій ближній?»

Законовчитель зрозумів усе. Він зрозумів, що перед ним стоїть Учитель, і тому зватися законовчителем перед Ісусом не може. Він зрозумів, що знаходиться у ролі учня. І це усвідомлення ставить його (як і кожну людину, що рахує себе чи не за наймудрішу у світі, яка знає, що і як робити) знову перед вибором: чесно визнати своє становище і дати себе Ісусові навчити або слідувати за голосом гордості і оправдовуватися. Визнання своєї мізерності, свого незнання перед Богом – це початок справжнього навчання і справжнього знання. Законовчитель цього не робить. Він немов той учень, що завжди мав від людей оцінку відмінно, тепер чується ображеним у своєму незнанні. Тому продовжує ставити запитання Ісусу не з ціллю навчитися, але виправдати себе самого, шукаючи можливості завдати запитання, щоб і Учитель не знайшов на нього відповіді.

30Мовив тоді Ісус, кажучи: «Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й потрапив розбійникам, що його обдерли й побили тяжко та й пішли геть, зоставивши півмертвого.

Ісус розпочинає розповідь, щоб навчити законовчителя, і Лука подає її таким чином, щоб навчити читача свого Євангелія.

Один чоловік, не вказується точно хто саме, сходить додолу. Людина прямує від Єрусалиму. Віддаляючись від святого міста, людина сходить, опускається додолу. Вжито тут слово καταβαίνω (катабайно), яке складається з двох слів κατα та βαίνω, де κατα вказує на напрямок руху (додолу).

Людину створив Господь, щоб вона уподібнювалася до нього, щоб ішла до нього, тобто, щоб піднімалася угору. Адже за звичай людина вважає, що Бог має осідок угорі, на небі, яке височить над землею (Пс 115,16).

Коли, отже, людина віддаляється від Бога, то потрапляє у руки розбійників.

31Випадком ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його й, збочивши, пройшов мимо. 32Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього та й пройшов мимо.

Ісус зображує двох служителів культу, які також сходять вниз, тобто віддаляються від Єрусалиму, ідуть слідом за людиною, що попала у руки розбійників. Вони немов ідуть виконати їх обов’язок – визначити стан людини, яка попрямувала від Бога. Обоє виставляють одну й ту ж оцінку людині – вона позначена смертю, тобто нечиста. Їм нема чого більше робити з тою людиною. Ці люди символічно зображують дію закону, який не допомагає людині, коли вона впаде, але лише стверджує подію падіння і визначає стан людини як нечистий.

33Але один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився.

Описуючи рух самарянина, Ісус не вказує напрямку руху, як це було зроблено для перших трьох осіб, які відходили від Єрусалиму. Самарянин натряпляє на побитого напівмертвого чоловіка і милосердиться над ним, серце його переповнюється жалем до побитого – так можна передати значення грецького слова σπλαγχνίζομαι (сплагхнідзомай). Цим словом євангелисти підкреслюють стан Ісуса, коли він зустрічався з людьми, що були полишені у важкому становищі (Мт 14,14; Мк 6,34; Лк 7,13). Ісус є тим самарянином, який милосердиться над людиною.

Ісус вибирає для навчання законовчителя якраз особу самарянина. Євреї не визнавали самарян за тих, що можуть належати до вибраного народу, хоча вірили вони в того ж Бога, та користувалися П’ятикнижжям Мойсея. Провідники євреїв та й не тільки вони, а й багато інших, не признавали також і Ісуса за свого і відносилися до нього, як чужака. Вони відкинули Ісуса, який стає наріжним каменем для побудови Церкви (Лк 20,17). Ісуса євреї називали самарянином та навіженим (Ів 4,48). Чи не змальовує Ісус себе самого під іменем самарянина?

34Він приступив до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на власну скотину, привів до заїзду й доглянув за ним.

Самарянин приступає і перев’язує рани, тим самим стримує кров. Подібно до того як кровоточива жінка доторкнулася до Ісуса і її кровотеча відразу ж припинилася (Лк 8,44). Тут змальовано доторкання самарянина з ціллю припинення кровотечі. У євреїв кров була життям: витікання крові – витікання життя, припинення витікання крові – збереження життя.

Хворих намащувалося оливою для одужання (Мк 6,13; Як 5,14).

Самарянин допроваджує немічного до заїзду. У грецькій мові тут вжито слово πανδοχειον (пандохейон), яке складене з двох слів: παν (пан), яке означає все, всі та δέχομαι (дехомай)           , що може означати приймати (з гостинністю; у сім’ю для вишколу, для покращення стану). Отже, Самарянин привозить пораненого до всіхприймальні, і цим словом вказує на Церкву, яка приймає всіх знедолених, зневірених, що їх приводить Ісус. Ісус є той, хто супроводжує та доглядає.

35На другий день він вийняв два динарії, дав їх господареві й мовив: Доглядай за ним, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли повернуся.

Ісус каже, що виганяє бісів та робить оздоровлення сьогодні й завтра, а третього дня закінчить це робити (Лк 13,32). Третій день – день, який розпочнеться з другим його приходом. Перший – той, який тривав від дня створення людини, аж до часу, коли Син Божий перебував у людському тілі. Час, коли жив між людьми Ісус з Назарета. – це перехідний момент від першого до другого дня, коли й була створена ним Церква, всіхприймальня. Видно, що керівник всіхпиймальні довіряє Самарянину, отже, знає його. У грецькому тексті немає на цьому місці слова господар, але є πανδοχεύς (пандохеус), той, який керує всіхприймальнею.

Самарянин дає два динарії. Динарій – римська срібна монета, яку можна було заробити за один робочий день (Мт 20,2). Два динарії нагадують про дві заповіді любові (Лк 10,27). Цього є достатньо, щоб дочекатися повернення Самарянина. Коли ж витратиться більше, він віддасть сповна.

36Хто з цих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?»

Після закінчення розповіді-повчання, у якій можна побачити саму особу Христа, Ісус повертається до запитання, яке було поставлено йому законовчителем (Лк 10,29). Учитель ставить тепер так запитання, що законовчитель мусить відповісти сам собі. Лише тепер він поставлений на місце людини, що потрапила у руки розбійникам. Адже законовчитель запитує про те, хто є йому ближнім, а Ісус ставить запитання про те, хто є ближнім напівмертвому, потребуючому допомоги чоловікові.

37Він відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя.» Тоді Ісус сказав до нього: «Іди і ти роби так само.»

Законовчитель признає у Самарянині свого ближнього. Урок вдався на славу. Учитель навчив того, хто в очах інших був учителем, але перед Богом – немовлям.

Законовчитель тепер знає, хто є його ближнім. Але знання є лише перший крок. Ісус каже тепер робити другий – чинити так само.

Ісус є завжди Добрим Самарянином для людини. Коли ж людина хоче, щоб він був біля неї, то вона мусить іти за ним, щоб зберігати оту близькість. Наслідувати Ісуса – це те, чого хоче Бог від людини. Адже учні Христові є ті, кого він кличе: «Іди за мною». Ближніми, ріднею Ісуса можуть стати ті, «що слухають слово Боже й виконують його» (Лк 8,21).

http://lds.lviv.ua/node/1339                 о. Євген Станішевський