Євангелія від Луки 15:11-32      1 посл. ап. Павла до Корінтян 6:12-20

2.2. Читання тексту

11Він сказав далі: «В одного чоловіка було два сини.

Так розпочинає Лука третю по рахунку притчу сказану для митарів та грішників, фарисеїв та книжників. Кількома словами першого речення він вводить дійові особи (батько та два сини), які уособлюють Бога та людство (праведники і грішники). Ісус зображає Бога по відношенню до людини не суддею, що чекає кінця життя людини, щоб винести заслужений нею вирок,  але як люблячого батька, якого болить серце за дітей.

12Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток.

Молодший син звертається до Батька, вживаючи слово батько в кличному відмінку. Тут, це звернення не стільки підкреслює позитивні синівські почуття, скільки, радше, юридичну доцільність вимоги про наслідство. Право отримати наслідство для нього є більш важливим від правил родинного співжиття, яке для нього, мабуть, стало обтяжливим, і він вирішує отримати спадок ще при житті батька. Він хоче зробити так, щоб позбутися батьківської опіки, щоб його життя стало незалежним.

На місцях, де український текст вживає слово маєток, грецький вживає два різних: ουσία (усія) та βίος (біос). Молодший син просить ουσία (усія), що крім статку, маєтку, має й інші значення, які випливають від дієслова бути, тому що ουσία є похідним словом від нього. Батько ж йому дає βίος (біос), що крім засобів до життя, може означати напрямок життя, та й саме життя.

13Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно.

Не може втриматися довго вдома той, хто опанований пожадання “жити”, поспішно наслодожуватися нажитим, набутим. Він живе за логікою тих, кого Книга Мудрості називає безбожними (Муд 2).

На перший погляд виглядає, що молодший син не залишає вдома нічого, бо все збирає і вирушає.  Але це не так. Він залишає найбільш суттєве: батьківську любов, даром якої є це все, що він забрав.

За деякий час син розтрачає цей цінний дар, що його він отримав від Батька, розтрачає βίος,. Коли βίος є розтрачений тоді й живе він розпусно. У грецькому тексті термін, що описує спосіб життя молодшого сина є ασώτως (асотос), де α є заперечна частка і σώτως походить від σώζω спасати (спасаю), він живе проти спасіння, у протилежності до спасіння.                                                                   14 І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати.

Син гайнує все своє життя (βίος) до остатку. Тоді перед лицем смерті, яку ввів у світ диявол (Мудр 2, 24) проводить людина всі дні у страсі смерті, перебуваючи у рабстві (Євр 2, 15). Відчуття рабства, голоду, нещастя супроводжують людину постійно у тому краю, що знаходиться далеко від Отця.

Відчуття своєї мізерності і неспроможності змінити самостійно, без сторонньої допомоги, те становище, в яке вона потрапила, дає поштовх людині звернути свої очі до Бога. Початковому бажанню сина бути незалежним, самодостатнім, коли ще він був при Батькові, тепер протиставляється дійсність у краю далекім.

15Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині.

Той, хто йде від Бога, не може залишатися сам по собі. Людина по своїй природі не є самодостатньою, вона як сотворіння, що має співпрацювати із своїм Творцем, щоб уподобитися до нього, повинна мати його перед собою. Тільки тоді, коли Бог є перед нею вона здатна виконати це завдання, що їй було поставлене. Коли ж людина відходить від Бога, який їй залишає свободу вибору, вона обов’язково буде споглядати на когось, чи на щось, що стає її ідолом, предметом її поклоніння. Споглядаючи на ідола, що займає місце Творця, людина вже буде уподібнюватися йому, служити йому, з кожним кроком віддаляючись від того, хто її створив на свій образ (Бут 1, 27). Це якраз стається з молодшим сином. Він наймається на служіння до одного з мешканців далекого краю і той посилає його вирощувати, плекати те, що мало б бути осоружним для людини. У єврейському середовищі свині вважалися тваринами нечистими. Той, хто їх вигодовував, спричинявся до зросту, побільшення нечистоти. Зусилля, що їх прикладає син, який відійшов від Батька, ідуть на побільшення  нечистоти.

16І він бажав би був наповнити живіт свій стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому.

Людина замучена голодом. Виникає страшне бажання наповнити шлунок, навіть тим, що їдять свині, тварини нечисті. Євангелист підкреслює, що й тих ніхто не давав йому. Для того, щоб отримати стручки на поживу, треба статися “свинею”, необхідно визнати себе нечистою твариною.

Молодший син стоїть перед вибором не стільки їсти чи не їсти, але радше –  признатися самому собі ким він є насправді. Бо від того, ким вважає себе людина, залежить вид їжі, що її може задовільнити, вид страви, що може втамувати її голод. Бути голодним – це ще само по собі не є прокляттям. Більше того, Ісус каже: «Блаженні голодні нині, бо ви насититесь» (Лк 6, 21). Так людина, яка відчуває голод, але не падає на їжу, що їй не може бути корисна, є блаженною, бо терплячи голод, вона шукає правдивої поживи, тої, що може дати їй можливість зростати як Людина. Голод цей полягає у віддаленості від Бога, у незмозі почути слова Господні (Ам 8, 11). І коли людина відходить надто далеко від творця, він посилає їй змогу підкріпитися, бо тільки він може це зробити, він посилає свого Сина, що є хлібом життя (Йо 6, 32-35). Ісус стається поживою, дорогою, життям, і тільки через нього можна прийти до Отця (Йо 14, 6).

17Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю.

Опам’ятавшись – у грецькому тексті цей стан сина передається словами прийшовши до (в) себе. Коли син тепер повертається до себе, це значить, що він попередньо вийшов зі себе. Молодший син покинув батьківську оселю і, як наслідок, покинув самого себе. Дійсність, що знаходиться поза людиною, як творінням Божим, і поза Богом є зовсім не такою як вона собі уявляла. Голод.  Лишень тут син відчув потребу в Батькові. Голод, ця туга за Батьком, примушує вибирати і чоловік повертається до себе, але все ж ще знаходиться поза Богом. Але вже те, що він повернувся до себе, дає йому змогу порівняти яка пожива є в цьому краю і скільки хліба є там, звідки він вийшов. Після такого гіркого досвіду, по усвідомленню свого вчинку, він ще може признати Бога за свого Батька, але сміливості назватися його сином вже немає. Через це він не згадує про брата, що має достатньо хліба, але звертає увагу на слуг, яким не бракує поживи. Син стався слугою, втратився зв’язок батько – син.

18Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе!

Для того, щоб побачити Батька, необхідною умовою є встати і йти. Піднятися із того становища, що оточує і пригнічує, залишити його, простуючи до Батька.

Тут нарешті бачимо бажання признатися Отцеві в тому, що сталося. І в цьому признанні є визнання гріха. Що означає згрішити? У єврейському розумінні згрішити означає непотрапити в ціль. Той, хто був створений на образ, мав співпрацювати з Богом, щоб виконати другу частину задуму – бути подібним до Творця (Бут 1, 26), пішов геть. Син, коли був поруч з Батьком, міг бачивши його ставати йому подібним. Відвернувши погляд від кінцевої мети (уподібнення), позбавивши себе цілі, неможливо її досягти. Недосягнення цілі і є гріхом. Тепер, перебуваючи далеко, по якомусь часі зрозумів, що згрішив, вибравши напрям у житті, що веде від Бога.

19Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів.

Зрозумівши, що стоїть на дорозі гріха, людина робить висновок щодо свого теперішнього стану і знову помиляється. Не признає себе за сина. Бути сином – це не питання гідності чи заслуги. Бути сином – це дійсність, від якої неможливо ухилитися. Особа є вільною у виборі привести на світ дитину чи ні, але, коли вибір зроблено, дитина не вибирає батька, вона не має здатності вибирати від кого народитися. Син не зрозумів, що Батько є необхідною і безкорисливою любов’ю і не може відмовитися від батьківства, а тим самим залишається і синівство. Поняття синівства є тісно пов’язане із поняттям батьківства.

Син повернувся до себе і стверджує, що є слугою, рабом гріха. Зрозуміння цього свого становища настільки вплинуло, що синівство відступило на задній план. Слуга,  раб – ось як він себе тепер сприймає по відношенню до Батька. Та й цей стан, на його думку, ще не є остаточним, бо ж треба йти і найматися до рідного батька, а ну ж не прийме?!

20І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його.

Син вирушив до батька. Але скільки він пройшов? Чи повернувся він додому? Цікавою є розповідь Ісуса. Син виявив бажання повернутися до Батька, і лише зробив перший крок до його виконання, але практично не повернувся до батьківського краю. Для батька ж, що стільки часу терпеливо очікував прозріння сина, вистачило лише поруху у його бік. Він розуміє, що дорогу назад не легко буде синові знайти і з милости своєї вирішує сам прийти до нього, коли він ще в краю далекім. Батько помчав на перший рух сина, який зрозумів свою помилку, побіг у край далекий, і там його радо зустрів.

21Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином.

Син висловлює своє признання, яке вирішив сказати батькові при зустрічі (ст18-19). Але батько йому не дає сказати все, що він хотів. Він вже знає наперед, про що хоче попросити його син (Мт 6, 8).  Вислуховує його покаяння і, не бажаючи слухати безглузде прохання сина, перериває його мову. Син, щоб він не вчинив, для Батька завжди залишається сином.

22А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги.

Батько відчуває нетерпіння. Він стільки покірно чекав, щоб син повернувся лицем до нього, що тепер вже не може нічого робити помало. Він розуміє наскільки шкідлива думка засіла у голові його сина, наскільки близько знаходиться нова і можливо остаточна розлука. Син бажає стати слугою! Батько хоче бачити свого сина не далеко, але поряд, та бажає, щоб син зрозумів, що він син, а не слуга. Любов, що стільки чекала, тепер вже не хоче гаяти жодної миті, тому все має бути зроблено притьмом.

Наказує принести найкращу одіж. Батько хоче повернути синові найкращий одяг. Грецький текст вживає щодо одежі слово πρωτης (протес), яке має значення найкращої одежі, але у розумінні першої і тому найкращої. Коли люди відвернулися від Бога, то він їм ще в раю дав одяг зі шкіри, щоб прикрити наготу (Бут 3, 21). Тепер він хоче дати синові (πρωτης) перший одяг, той, що його він носив коли перебував з батьком – одяг краси та слави, одяг, що вказує на синівство. Приймаючи цей одяг, людина знову стає сином і стається це у Христі (Еф 4, 24; Кол 3, 9-10). «Всі бо ви, що у Христа хрестилися у Христа одягнулися» (Гал 3,27).

Перстень є символом влади. Коли ж у Христі відновилося синівство, то синам вже належить і влада над тим, що є Батькове, бо так є йому до вподоби – дати владу синам (Бут 1, 28).

Тільки рабу не дозволялося носити сандалей. Батько ж, який не хоче бачити сина у становищі раба, наказує взути юнака у сандалі.

23Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся,

У грецькому тексті теля характеризується як годоване σιτευτός (сітеутос), але це слово має значення годоване зерном. Цей стишок натякає на Пресвяту Євхаристію. У Діяннях 8, 32 цитується пророка Ісаю (53, 7) і апостол Филип благовістив Ісуса, виходячи з пророцтав як такого, що його вели на заріз. Ісус приніс себе в жертву за гріхи людини (Євр 9, 24; 10, 12), він є «Агнець Божий, який гріх світу забирає» (Йо 1, 29).

Те, що пожива святкова має зв’язок із зерном, знову ж вказує на Ісуса, який говорить:«Я – хліб життя. Хто приходить до мене не голодуватиме (Йо 6, 35). Хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу (Йо 6, 51)».

24бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходилися веселитися.

Батько називає грішну людину «мій син». Бог проголошує людину своїм сином і вона стає ним (1Йо 3, 1).

25А старший його син був у полі; коли ж він, повертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці.

Старший син працює в полі, і цим підкреслюється, що повної злуки між ним та Батьком немає. Злука була у  Едемському саду, а в полі людина почала працювати, коли Адам (людина) після упадку був змушений залишити сад (Бут 3, 23). Старший син зосередив свою увагу на виконні Божого наказу: він трудиться у полі в поті чола (Бут 3,19).

Бог простив людині, Ісус приніс себе в жертву, але чи людина здатна скористатися з того прощення. Молодший син вже там, звідки вийшов, він зумів зрозуміти помилку свого життя. Чи ввійде і старший син?

26Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б.

Старший син не знає, що діється в домі його батька. І … о диво! Він не йде взнати причину весілля до господаря дому, маючи з ним родинні відносини, але шукає відповіді у одного із слуг.

27Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим.

Отой, один зі слуг, виглядає розумнішим за старшого сина. Слуга здатний пізнати у чоловікові, який повернувся в обіймах господаря дому, молодшого сина господаря. Він визнає юнака за того, за кого визнає його господар. Слуга приймає ту причину весілля, що її проголошує господар: знайшовся син живий-здоровий.

28Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько й почав його просити.

На кого запалав гнівом старший син? На Батька. Яке нерозуміння батьківської любові! Байдуже йому було і до життя свого молодшого брата, а тепер ще й заздрісно. Не хоче старший син бачити ні Батька, ані брата. Гнів настільки засліпив очі, що ними він не може вже бачити нічого і залишається як сліпець, на тому місці де осліп. Не хоче він увійти туди, де світло та весело.

29А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись.

На відміну від молодшого сина, який вживає слово батько п’ять разів, у словах старшого сина це слово відсутнє. Старший син, що постійно перебуває недалеко від батьківського дому, настільки зосередив свою увагу на праці, що вже не зауважує Батька, який є поруч. Для нього Батько вже став господарем, на якого він працює, а він сам – наймитом.

Він, подібно як апостол Павло до навернення (Флп 6, 3), виконує роботу бездоганно, не переступає жодної заповіді, подібний до вівці, що заблудила, але велінь свого пана не забула (Пс 119, 176).

Старший син дорікає батькові, що той йому не дав ніколи козеняти, і не бачить, що дається йому багато більше від козеняти – годоване теля; він хотів би веселитися з друзями, але не хоче веселитися з Батьком та братом.

30Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля.

Старший син все ж визнає за молодшим своїм братом-грішником титул сина, але не хоче признати його за брата. Він не розуміє батьківської любові, що не  хоче смерті грішника, але хоче, щоб той навернувся та жив (Єз 18, 23). Старший син не чинить як батько, бо йому бракує любові та милосердя до грішника: брат, який згрішив, вже більше для нього не брат. Дорікаючи батькові, що той дає молодшому синові більше ніж треба, не розуміє, що ця пожива приготована для них обох, щоб могли вони признати брата один в одному.

31Батько ж сказав до нього: Ти завжти при мені, дитино, і все моє – твоє.

Батько звертається до старшого сина словом дитино, яке у грецькій мові τέκνον (текнон) підкреслює найтісніший зв’язок, бо походить від дієслова τίκτω (тікто) родити. Батько намагається йому пригадати його походження і вказати, що навіть коли син відкидає, чи забуває своє синівство, то батько пам’ятає про своїх синів.

32А веселитися і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся».

Прийшла хвиля радості, бо той, хто розтратив життя (βίος), повернувся до Життя. Батько старається вказати старшому сину на необхідність визнання брата:«Подивись, це твій брат. Чому ж ти похмурнів? Коли чиниш добре, будь погідний, а коли ні – гріх на порозі чигає» (Бут 4, 6-7).

Чи ввійде старший син до господи Батька? Чи назвуться брати братами?

http://lds.lviv.ua/node/1432

Євангелія від Луки 18:10-14       2 Тимотея  3:10-15

Минулої неділі Церква ставила перед нами приклад Закхея – багато начальника митарів –, якого бажання побачити Ісуса було сильніше за його низький ріст і надвисокі статки. Саме завдяки цьому сильному бажанню бачити Ісуса, він сам став “бачений” Ісусом. І цей погляд Ісуса відкрив справжню суть цього начальника, низького росту: він – син Авраама, на дім якого зійшло спасіння. Можна б сказати, що основною наукою Євангелія про Закхея є саме оце бажання бачити Ісуса, бажання, якого Церква хоче пробудити у нас, щоб ми не зважали ні на нашу фізичну неміч, ані на наш соціальний статус чи багатство, а відважилися побігти наперед, щоб побачити Ісуса. А насправді бути “баченим” Ісусом, і спасенним.

Сьогоднішнє Євангеліє подає нам притчу, яка сама по собі – як літературний жанр – містить завжди щось недосказане і, саме тому закликає читача до того, щоб він був не тільки пасивним слухачем, а оповідачем – narrator –  Євангелія спасіння. Того Євангелія, яке у першу чергу звернене до нього самого – до мене, що читаю – щоб могти іншим розповісти те спасіння, учасником якого зробив мене Бог. Тому багато хто говорить, що притча – це наче дзеркало, в якому відображається той, хто її переповідає. Але пригадаймо собі і досить різкі слова Ісуса, який каже, що “для тих, що осторонь, усе стається притчами, щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось” (Мт, 4,11-12). Отже, не будьмо осторонь, не будьмо тими, хто слухають, але не чують, не чують, що притча говорить до них і про них, але прислухаймося до слів Євангелія, яке закликає нас до щирого каяття і смирення, щоб могти прийняти Боже виправдання і спасіння.

І. Читання

в. 10: “Два чоловіки” – більше як про дві особи, дві людини, йдеться про два “духи”, два наставлення, які змагаються за серце людини. З одного боку – протагонізм, “фарисейська закваска” (12,1нн); з іншого – смиренність (мала кількість, незначність), закваска Царства (13,18-21).

Зайшли в храм. Той самий “добрий” вчинок може бути зроблений з різним наставленням і привести до протилежних результатів.

Помолитись. У молитві проявляється суть людського серця перед Богом: гордість, або смиренність, презумпція праведності, або визнання провини. Цей євангельський уривок допомагає нам зрозуміти, в якому “дусі” зроблена наша молитва. Оскільки правдивим гріхом є гріх фарисея, а ми всі грішники, ми не можемо не бачити і не пізнати себе у ньому. Нашим смиренням, оскільки саме його нам бракує, буде наше визнання нашої “нерозумної” правди: ми всі горді як оцей фарисей.

Фарисей. Саме слово означає “відокремлений”. Фарисей – це той, хто відокремлюється і тримається подальше від тих, що не дотримуються Закону.

Митар. Митарі були збирачами податків для римлян. Через їхню захланність і колабораціонізм із завойовниками-язичниками, народ уважав їх нікчемами і просто ненавидів.

в.11: Фарисей, ставши. Це правильна постава на молитві: “стоїмо перед” Богом – співрозмовником людини.

Молився. Це молитва подяки. “Дякую” – це основне слово людини, яка благо-словить того, хто її наділяє всякими благами. Фарисей визнає Бога, як того, хто любить і дарує, а себе, як того, хто отримує і є люблений. “Дякую” – це слово підтвердження для себе і для Бога, уподобання Богом як творцем і собою, як його творінням, це слово радості сприйняття себе, як Божого дару і всього іншого, як знаку його любові. Однак, молитва фарисея висловлює лише самоуподобання; привласнює собі Божі дари для того, щоб себе хвалити замість того, щоб прославляти Бога і для того, щоб зневажати братів, замість того, щоб любити їх.

Так у собі. Насправді фарисей стоїть не перед Богом, а перед своїм “я”. Його слово не доходить до іншого; воно є монологом, а не діалогом. Так як він завжди говорить про себе, так і тепер молиться у собі. Він – у пекельній самотності того, хто робить з свого “я” власний початок і мету.

Боже, дякую тобі, що я не такий. Дякує, але не щоб прославити Бога і увійти в сопричастя з ним, але щоб похвалити себе самого і відокремитися від інших. Перед Тим, хто сказав “Я є”, він насолоджується своїм “я не [є] такий” як інші. Це диявольська молитва, тому що молитва без смирення і покори – це відокремлення від братів і Отця: страшне і жахливе спотворення самої суті молитви. У ній використовується Бога, щоб шукати власне “я”. Це – гріх в його “найчистішому” прояві. Хто уважає себе вищим за інших, коли молиться, завжди є дуже далеко від Бога, який став найменшим зі всіх.

Грабіжники. Це ті, які привласнюють собі те, що належить іншим. А праведний [фарисей] не привласнює собі Божі дари і власне я?

Неправедні. Це ті, які не чинять Божу волю. А праведний [фарисей] не порушує Заповідь?

Перелюбці. Це ті, що зраджують свою любов. А праведний [фарисей] не зраджує Божу любов, поклоняючись ідолові власного “я”?

Оцей митар. Це свого роду “непотріб”, який ніщо не значить: великий грабіжник, неправедний і перелюбник. Фарисей, який звинувачує митаря для того, щоб себе виправдати, добре його знає. Бачить його з близька, як на картині, для того, щоб підкреслити свою відстань від нього. І навіть не помічає, що знаходиться перед дзеркалом. У митарі він насправді описав власний гріх.

Наше фарисейство проявляється саме тоді, коли ми молимося. І це не випадково! Тому що молитва є дзеркалом правди: вона показує нам, що ми маємо усі ті гріхи, в яких звинувачуємо інших. Тоді, або намагаємося виправдатися, або, нарешті, перестаємо звинувачувати інших і починаємо благати про милосердя. Нема молитви без смирення, нема смирення без усвідомлення власного гріха, навіть і найстрашнішого, яким є гріх праведного [фарисея].

в. 12: Пощу двічі на тиждень. Продовжується самовихваляння. Лев 16,29 вимагає лише один день посту в рік, в день покути (Йом Кіппур). А він постить двічі на тиждень, в понеділок і четвер, для того, щоб спокутувати чужі гріхи. Який добрий!

 З усіх моїх прибутків даю десятину. Податки на збіжжя, олію і вино платить виробник, а не споживач (Втор 12,17). А якщо виробник не заплатив? Для того, щоб бути певним, що Закон дотримано, фарисей робить більше ніж вимагається від нього і сам платить податок за інших. Він насправді єдиний праведник. “Всі інші”, як той митар, – ненажери і нечесні. Оцю фарисейську “молитву подяки” можна б перекласти в наступний спосіб: “Справедливо Ти, Боже, вдячний мені за мою доброту! Ти її бачиш? І скоріше або пізніше ти мені віддячиш!”.

А митар, ставши здалека. Навіть на зовні він показує ту свою відстань від Бога, яку відчуває в середині. Також і знайомі Ісуса стають оподалік від хреста (23,49), як також і батько бачить свого сина, коли той ще був далеко (15,20). Це поле зору Бога, який дивиться лише на покірного.

Не смів і очей звести до неба. З опущеними очима перед Богом (= небо), покірний і свідомий власного гріха, він стоїть перед Богом по-іншому ніж фарисей.

Тільки бив себе в груди. Знак каяття, так як били себе в груди всі ті люди, що бачили як Христос умирав на хресті (23,48).

Кажучи. Його молитва і не претендує бути молитвою. Він лише “говорить”. Багато скромних людей, але глибокого духовного життя, говорять, що навіть не знають чи їхні молитви щось вартують, чи те, що вони говорять Богові можна б і назвати молитвою. Цей митар, на відміну від фарисея, навіть не довіряє власній молитві. Він позбавлений і неї. Лише надіється на Господа. Однак “молитва смеренного крізь хмари пробивається” (Сир 35,17).

Боже, змилуйся надо мною грішним! Ця молитва, подібна до прохання прокажених і сліпого (17,13; 18,38), очищає і просвітлює, впроваджуючи в Єрусалим. Це прохання з двома полюсами: Його милосердя і моя убогість. Смиренність – це єдина якість спроможна привернути увагу Всемогутнього: робить з мене посудину, яка, позбавлена власного “я”, може бути наповнена Богом. Ця молитва митаря стане і моєю молитвою, коли відкрию свій гріх фарисея. Митар не вважає себе одним із грішників, а єдиним грішником, гіршим і більшим за всіх. “Інші” для нього, на відмінну від фарисея, є всі праведні.

в. 14: Кажу вам. Це Божий суд, урочисто вимовлений Ісусом – учителем Закону.

Цей повернувся виправданий. Віра, яка виправдовує, походить зі смирення, яке благає о милосерді. Син людський, коли прийде вдруге, знайде цю віру? Хто втрачає свідомість того, що усі ми грішні, і лише Бог виправдовує (Рм 3,23; 8,33) не має цієї віри. “Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати” (Рм 11,32).

А не той. Презумпція власної справедливості нікого не спасає. Праведник не буде виправданий аж поки не визнає свій великий гріх.

Бо кожний, хто виноситься, буде принижений (= 14,11). Євангелист Лука повторює слова Ісуса після зцілення чоловіка хворого на водянку в домі фарисея (14,7-11). Тут говориться про смирення, без якого молитва неможлива. Без смирення молитва перетворюється на самовихваляння, а віра – на самовиправдовування.

Фарисей сам собі затягує петлю на шиї, кажучи “дякую тобі, що я не такий як той грішник”. Небезпекою християнського читача/слухача є сказати: “Дякую тобі, що я не такий, як той фарисей”. Це вже подвійна петля. Без смирення нема жодної користі від знання себе і Бога, а людина і далі залишається в обіймах Лукавого. Варта собі нагадати, що якщо гріх – це гордість, смирення, яке Лука вимагає від кожного віруючого – це визнати власну фарисейську гордість, якою зневажаємо усіх інших, які “не такі, як ми”. Лише Причиста Діва Марія може дякувати Богові за смирення, тому що Бог убиріг її від гріха.

II. Для роздумів Ісус розповідає цю притчу, щоб виявити два помилкові наставлення, протилежні від євангельського: переконання бути праведними перед Богом і почувати себе вищим від інших (18,9). Цікаво зауважити, як два настав­лен­ня пов’язані між собою і як друге залежить від першого. Фарисей, що від­чуває себе праведним і переконаний в цьому, є теж завзятим і неми­ло­серд­ним суддею стосовно свого ближнього: «дякую тобі, що я не такий, як інші люди... або як оцей митар». Цікавим є теж те, як притча представляє два стояння на молитві, а потім закінчує, описуючи два способи життя. Мо­лит­ва показує щось, що перевищує її саму. Саме задля того те, що треба випра­вити, це не є в першу чергу молитва (вона є плодом чогось, що її попереджає), а спосіб, як ми уявляємо Бога і спасіння, нас самих і ближніх.

Притча має двох протагоністів – фарисея і митаря, кожний з яких зобра­жає інший спосіб ставити себе перед Богом і перед іншими.

Передусім, фарисей. Він каже правду. Його помилкою є не лицемірство, але надмірне довір’я на власну справедливість. Він вважає, що має в Бога «відкритий рахунок»: він не очікує його милосердя, не очікує спасіння як дар, але як нагороду, що йому належиться за його діла. Ми не маємо бути занадто строгі до нього, тому що він подібний до нас. Він каже: «Боже, дя­кую тобі...», таким чином, ніби показуючи, що його справедливість зале­жить від Бога. Але не від неї походить його молитва, ані критерії до суд­жен­ня ближніх. Можна сказати, що він – крім першого «дякую тобі» – навіть не молиться: він не дивиться на Бога, не порівнює себе до нього, не очікує нічо­го від нього, ані нічого не просить. Він зосереджується на собі і порівнює себе до інших, судячи їх дуже строго. В цьому його наставленні нема нічого від молитви.

Потім митар. Митарі працювали як податківці про­дуктів на імпорт і експорт. Були вони на службі в ненависних римлян. На великі податки вони ще накладали свої хабарі. І тому їх вважали явними грішниками разом із злодіями, проститутками, перелюбниками і поганами. Митар йде молитися до храму і його наставлення є цілковито протилежне від наставлення фа­рисея. Він зупиняється на відстані, б’є себе в груди і каже: «Боже, змилуйся наді мною грішним!». Каже правду; він, без сумніву, є грішником. Отже, його скромність не полягає в тому, що він себе принижує. Його становище є та­ким, як він його описує, так як і зауваження фарисея було теж реальне. Але він усвідомляє собі, що він грішник, почуває потребу в тому, щоб змінитися і, саме найважливіше, знає, що не може очікувати нічого від Бога. Нічим не може похвалитися і нічого не може очікувати. Він може тільки просити. Він покладає своє довір’я на Бога, а не на себе. І саме цю покірність, про яку говорить притча, Ісус хвалить: він не вихваляє життя митаря, так як і не зневажив діла фарисея.

Висновок ясний і простий: одинокий правильний спосіб стати перед Богом на молитві і в житті – це відчути себе постійно потребуючим його про­щення і його любові. Треба робити добрі діла, але не треба їх числити, а ще менше хвалитися ними. Так само не треба порівнювати себе з іншими. Фа­рисей є дійсно релігійною людиною і те, що він каже, є чистою правдою. Він вважає свою святість Божим даром, так як вважає теж Божим даром його віддаленість від митаря. Ввесь його спосіб відношення до Бо­га є помилковий. Критикується корінь, релігійна система, в якій він живе, а не якась, на­віть важка, непослідовність.

Притча не каже, що фарисей мав би жити так, як митар. Його діла є добрі, і такими вони залишаються. Не є критиковані його діла, але його спосіб дивитися на них. І не тому, що він їх приписує собі, так як це інколи гово­риться. В дійсності, він їх приписує Богові: «Дякую тобі». Помилка полягає в тому, що він дивиться на Бога у світлі своїх діл. Для Ісуса, натомість, погляд має завжди іти згори вниз, а не знизу вгору: від Бога до нас, а не від нас до Бога.

Підготував брат Андрій Василиків

Попередні проповіді. Читайте далі...