Коли  плачу  і, водночас, дякую  Небесній Мамі –  зазвичай  відчуваю себе  в Зарваниці. Навіть, якщо не маю змоги бути там фізично, то в душі завжди чую зарваницькі дзвони, що кличуть до великого та важливого. Цими днями мала змогу побувати там. Напевно більше плакала аніж дякувала… Але… сльози – це теж  знак  подяки.  23  травня  2015 року  у Марійському духовному центрі «Зарваниця» відбулась Архиєрейська поминальна служба Божа з приводу 40 дня відходу у вічність о. Василя  Поточняка, секретаря  Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, колишнього  Голови  комісії  у  справах  молоді  Самбірсько-Дрогобицької єпархії, першого Пасторального координатора для українців в Італії. Ще багато титулів та статусів можна сказати про цю, Богом даровану  нам  людину,  але  ніяким словом не  заміниш  його любові  до Всевишнього, до ближнього. Це була та, зрештою, і є любов, яку ніде не купиш. Саме з такими словами у серці прибували вірні того дня до Зарваниці.

  Група паломників прощі "Самбір-Зарваниця" теж приїхали, щоб віддати поклін та подяку отцеві. Прибувши зранку, спершу кожен особисто помолився перед  чудотворною іконою Зарваницької  Матері  Божої,  що  у  парафіяльному храмі  села.  Тоді  вирішили  піти  тією  своєю  прочанською  колоною,  разом  із прочанським хрестом до Собору, де мала відбутись Божественна Літургія. По дорозі співали наш прочанський гімн, що теж відкрив наші душі в особливий спосіб. Чому згадую саме про цей момент? Під час нашої маленької прощі від одного храму до іншого ми зустріли отця Михайла Пастуха (префекта- вихователя отця Василя під час навчання в Люблінському католицькому університеті), який кілька років тому зустрічав нашу прощу у Зарваниці. Це було дуже духовно символічно, адже отець позитивно відреагував на наше запрошення пройти тих решту кроків з нами. Разом ми пішли до крипти. Отець Михайло провів молитву біля могили отця Василя і, на завершення, зачитав уривок із  Шевченкової  поеми «Марія», який так  багато промовляв  як  до нас,  так  і про життя  отця Василя:

«Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє Твоє,

Все упованіє моє

На Тебе, Мати, возлагаю.»

   Також отець Михайло пригадав всім ту нашу зустріч. За його словами, тоді отець Василь  радісно сказав: «Я так і знав, що Ви нас тут зустрінете…»  і розповів що подорожуємо, є  прочанами на  шляху до цієї святині. Опісля хвилі мовчанки отець Михайло додав: «Сьогодні ми помінялися місцями. Я йду прощею до о. Василя. Я – до святині. Ми всі з вами». У цей момент біль втрати ще дужче стискав серце, грудям було важко дихати та все ж, знаходились сили, щоб знову і знову дякувати Богові за життя отця Василя, який вчив саме цього.

   Заупокійну Літургію очолив  владика  Теодор  Мартинюк. В часі проповіді преосвященніший владика підкреслив, що дуже хотів молитися за отця Василя в цей день, і сталося так, що саме ця Божественна Літургія було його першою архиєрейською. На мою думку нічого дивного, бо, як  навчав  отець Поточняк,  «випадковостей не буває. Так  треба». 

Поминальні молитви завершилися панахидою і рідні, прочани та просто «духовні чада» отця Василя пішли до крипти, щоб ще раз заспівати Богові, «бо знаєш, що завжди я є Твій», що так любив голосити покійний отець.

 І  знову  «болі  несу  на  душі»,  коли  чую  слово  Зарваниця  і знову зцілююся та наповнююся благодатною любов’ю, коли чую слово Зарваниця.  Отець  Василь викарбував у мені значення цього місця. Він поєднав мене з тією святинею тоді, коли вперше пішла на прощу, де й отримала в дарунок отця Василя.

Та сьогодні ця любов вдвічі більша, бо саме тут спочиває той, хто завжди скріплюв, допомагав, підносив, а тепер чекає своїх дітей у Зарваниці. 

Спочивай в мирі, батьку!

Марта Крайчик, м. Дрогобич