Святий Єфрем Сирійський – творець цієї молитви – жив у ІV столітті. Ще за життя його цінили як великого вчителя духовного життя, мудрого проповідника, поета, тлумача Св. Письма й оборонця Христової віри. Головною його домівкою була печера серед скель біля міста Едесси (Сирія). Там св. Єфрем провадив суворе аскетичне життя. Їв ячмінний хліб і городину, спав на голій землі; там і написав він більшість своїх творів.

Його молитву необхідно практикувати з великою скрухою Духа і смиренням, часто б’ючи поклони, бо, передана в такому дусі, вона може бути зрозуміла тільки тим, хто чистим серцем шукає Господа. Недарма цією молитвою завершуються всі постні богослужіння (крім суботи і неділі – непостні дні), цю молитву практикують приватно зранку і ввечері у великопостному часі.

На перший погляд Єфремова молитва виглядає надто простою, щоб вважати 4 слова за найсуттєвіші для християнського подвизання у пості. Адже є «поважніші гріхи», яких треба позбуватись і присвятити піст і молитву. Так думають ті, котрі тільки стають на дорогу до Бога, «знайомляться» з Ним. Натомість, той, хто вже розкаявся у явних грішних учинках, бажає присвятити благодатний час посту на оздоровлення й ріст свого духовного мислення, власне ця молитва здатна нас заглибити в серце і відродити до життя у Святому Дусі.

Найперше у молитві вживаємо «віджени від мене», тобто: оборони, захисти, спаси, допоможи… Від чого? – питаємось. Св. Єфрем показує грішний стан людини в 4 проявах:

1. Дух млявості, або його ще перекладають за церковно-слов’янським – «униніє», як лінивство, занепад духом, загальне знеохочення і зневіра, розпач, «опускаються руки», збайдужіння. Євагарій Понтійський переконаний, що цей стан є «найнебезпечнішим демоном», бо збайдужіла і зламана людина не здатна йому противитись. В такому стані проглядається цинізм, який, на всі добрі ініціативи, починання, відповідає – «для чого?...»

Як вчасно не похопитись, не зібратись з силами і не повірити, тоді людина, просто замикається в своєму «пекельному стані» або загружає його роботою, гонитвою за грішми, алкоголем та т .ін. все одно цей стан повертатиметься у вільний час, коли людина залишається наодинці з собою. І тому, молячись «дух млявості віджени від мене», ми не ховаємось від того, що може надійти, а заздалегідь приготовляємось на боротьбу з ним.

2. Дух недбайливості – від церковно-слов’янського «небреженіе», означає також пустоту, неревність. Сучасний світ так «дбає» за нас різними винаходами, а ми – за майбутнє дітей, що часу на все замало. І ось приходить момент, коли ми оглядаємось навкруг себе, а за нами – духовна пустка, бо ми не мали часу на вищу ватність. Можливо й від того так поспішаємо, аби заглушити чимось внутрішню пустку? Але ж  задля чого? Квартира, освіта, кар’єра… – потрібне, але це за рахунок спустошення нашої душі. Юо немилим виглядатиме красивий дім, освіта дитини, успіхи в праці, якщо душа наша не матиме спокою й не могтимемо розкаятись…

3. Духом волелюбства – в його прямому значенні, як бажання кимось керувати, не так уже й багато людей обтяжені. У молитві владолюбство означає радше внутрішнє відношення до іншої людини з погляду моєї користі, моїх інтересів. Хоч видається дещо дивним, але то власне лінивство, нудьга, пустота, знеохочення наповнюють наше життя бажанням панувати над іншими.

4. «Дух …пустослів»я віджени від мене». Живемо в епоху, коли слова стають порожніми й забирають свободу людини. Світ оснований рекламою. Засоби масової інформації цілеспрямовано забивають наші голови чужими ідеями, змушують нас думати запрограмовано, переконують в своїй правоті і без альтернативності вибору. Чого варта лише реклама із змістом, мовляв, купуйте жувальну гумку… і вона дасть вам райську насолоду!? Можна, бех перебільшення сказати, що світ захворів, отруєний пустослів’ям, яке, в кінцевому рахунку, є обманом, а батьком брехні є диявол (пор. Ів. 8,44). Тому св. Павло повчає, що «лихі розмови псують добрі звичаї! (1Кор. 15,33), а св. Єфрем наказує: «Треба уникати пустих розмов і не спілкуватися з тими, які не мають страху Божого; бо нічого корисного вони не говорять, нічого не роблять для Господа, не бесідують ані про чесноти, ані про побожність, ані про чистоту. Розмови їхні – смертельна пастка, порада їхня – безодня адова, зібрання їхнє – погибель для душі».

Християнство вважає слово за високий божественний дар. Сам Бог – Слово. Тому слово, отже, має силу творити красу, гармонію, культуру… в іншому застосуванні слово може отруїти душу, наповнюючи її підозрою, завистю, страхом, злобою, «За кожне пусте слово дасте відповідь» і «від слів твоїх виправдаєшся і …будеш осуджений», – застерігає Христос. Кожен з нас дорого заплатив би, щоб «зле слово», яке отруїло наше життя, ніколи не було сказане. З очищення й відновлення слова у його правдивому значенні розпочинається очищення й відродження нашого життя.

Великопостна молитва усвідомлює нас, що тільки з Божою допомогою – «Господи і владико життя мого» – ми можемо позбутись млявості й лінивства, пустоти, владолюбства й пустослів’я.

Надалі молитва показує, за що боротись у пості, щоб з Христовим воскресінням піднятись і нам з колін після покаяння.

І. «Дух же доброчесності… даруй мені…». Наша церковно-слов’янська мова на означення цього слова має гарний термін:»ціломудріє», як мудрість цілісності. Знаємо, що гармонійній цілісності протиставиться розпад, розкол, відокремлення… Таке відбувається в нашій душі, коли життя не співпадає з совістю, коли грішимо. Цілісність і є тою чеснотою, яка привертає внутрішню гармонію душі і тіла, напротивагу пустоті і млявості.

2. Подай смиренномудрості – просимо далі у молитві. Знову ж таки це слово складається з двох – смиренність (покора) і мудрість. Багато людей неправильно вважають, що покора означає приниження, беззахисність, рабство. Така думка нічого не має спільного зі справжнім смиренням, якого Христос проповідував своїм життям: «…навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем…» (МТ. 11,29) стоячи перед Пилатом, Христос – не на свою користь – йому пригадує:»Не мав би ти наді мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори» (Ів. 19,11). Не від боязні і страху він сказав правду Пилатові. Християнська покора – це свідчення правди, і в першому чергу правди про себе самого. Правда ж ніколи не понижує, ані не применшує, а возносить і очищує.

Смирення – це знання «свого місця» у середовищі, знання своїх реальних можливостей (причому не занижуючи і не завищуючи): це мужнє прийняття себе зі своїми здібностями і похибками. Тому смиренній людині прислуговує мудрість. Хто вихваляється, той не задовольняється своїми реальними навиками і тому потребує самореклами, аби бути «переоціненим». Св. Єфрем переконаний, що «Без смиренномудрості марні всякі подвиги, всяка стриманість, всякий послух, всяка убогість, всяка вченість».

3. Дух терпіння – це не брак бажання боротись. І не бажання принижуватись. Це – віра, а точніше, довіра й любов. Це не «махнути рукою», мовляв, з нього вже нічого не вийде. Як Бог на нас не «відмахує рукою» після численних наших зневаг в його адресу, так терпелива людина вміє чекати, надіється до останнього. Завдяки довго терпеливості, зцілюється віра, бережуться сім’ї. скільки б людина не падала, Христос вчить нас вірити у можливість піднятись, повернутись до свого світлого буття. Терпеливість – це не пасивність до зла, це віра в можливість виправлення, як Бог довіряє нам до кінця життя. І нарешті, терпіння – це віра в добро.

4. Дух любові – це кінцевий акорд молитви. В цім дарі міститься як невидимий двигун нашого життя, так і його мета. Любов’ю все живе – без неї все помирає. Св. Павло переконаний, що любов – довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не минає (пор. ІКор. 13,4-8).

Кінцеве прохання Єфремової молитви – «…дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого…». Святі отці любили повторювати, що людина, яка побачила свої гріхи, є вищою від того, хто мав видіння ангелів.

Навіть для тих, хто практикуватиме покутну молитву, існує ще одна небезпека – гордість. Вона є джерелом зла. Часто чуємо перестерігання, що ті, які знають про покору, терпіння, доброчесність, любов, часто ними прикриваються словесно. Отож, коли «бачимо наші прогрішення» і «не осуджуємо інших», тобто, коли смирення, доброчесність, терпіння й любов зійдуть на нас і творять одну цілісність, головний наш ворог – гордість – буде знищений.

Отець Василь ПОТОЧНЯК, друковано в журналі «До Світла», №3, 2004 р.