Нам заповідано прощати - і неділя Прощення ще раз про це нагадує. Нерідко, коли мова заходить про цю заповідь, люди уявляють собі щось піднесене і героїчне - мученик прощає катів, батьки - вбивцю сина, в'язень концтабору - охоронців.

Це драматична вистава про прощення робить його чимось, з одного боку, майже недосяжно важким, з іншого - не належним до нашого життя. Слава Богу, мало хто з нас стикається з такими масштабами зла і стражданням. Ми стикаємося з чимось іншим - з дрібними образами на роботі, із зневагою від тих, на чию увагу ми розраховували, з уїдливими словами, сказаними в нашу адресу, з невиконаними зобов'язаннями, з порушеними обіцянками. Це неприємно, але від цього не вмирають.

Тим не менш, прощати важко - от якби лиходії вели б мене на розстріл, я б звичайно, їх простив; а дрібні образи, сказані ненавмисно, ніяк не можна залишити без відповіді. Але нам потрібно навчитися прощати саме дрібні кривди. Саме дрібні образи і дрібна мстивість найбільше руйнують наше життя. Але чому ми так схильні до саморуйнування? Непрощення, плекання своїх образ, пережовування образливих слів або ситуацій нічого не дає, крім підвищеного тиску і виразки шлунка. Чому ж люди займаються цим з таким дивним захватом?

Більше того, коли людям не вистачає особистих образ, вони охоче запозичують образи інших людей - і присягаються «не забути і не пробачити» злочини, про які знають виключно з чужих слів. Чому? Зрозуміло, коли служителі закону переслідують злодіїв - вони виконують свій обов'язок, а не підкорюються бажанню. Але чому всі інші так радо впиваються пристрасним не прощенням і не забуттям?

Цьому є пояснення - позиція обуреного позивача є, насправді, позицією захисту. «Мене не можна затримати як Насильника! Я сам усіх затримаю, як Насильник!». Люті звинувачення на адресу інших, завзяті пошуки чужих неподобств - спроби заглушити тривожний голос совісті. Пробачити - значить втратити посаду прокурора (у своїх очах, і, можливо, в очах інших), і опинитися перед тим фактом, що не тільки інші, але й ми самі підлягаємо суду.

Тому щоб прощати, треба прийняти прощення – «як Христос простив вас, так і ви». (Кол.3: 13) Блага звістка говорить про те, що наші гріхи не будуть поставлені нам в осуд, тому що за них помер Невинний. Як говорить Псалмопівець, (а святий Апостол Павло його цитує) «Блаженні, кому прощені беззаконня, і яким гріхи прикриті. Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха. (Рим.4: 7,8)». Бог більше не згадує гріхи тим, хто прийшов до Христа з покаянням і вірою. Обвинувальний висновок проти нас знищено: «знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті; (Кол.2: 14)». Нам треба повірити словам, які ми почули на сповіді – «Господь і Бог наш Ісус нехай простить тобі, чадо, всі гріхи твої» і жити цим прощенням, не ставлячи за провину іншим їхні гріхи - як Суддя не ставить нам наші.

+ Юліян Вороновський