У п’ятницю 15 квітня, у день першої річниці відходу до вічності, в храмі громади УГКЦ північно-італійського міста Брешії (Chiesa Sant’Angela Merici) Апостольський візитатор владика Діонісій у співслужінні з Пасторальним координатором о.Володимиром Волошином та 10-ма священиками очолив Архиєрейську заупокійну Божественну Літургію та Панахиду за упокій душі о.Василя Поточняка, першого Пасторального координатора для українців в Італії та засновника і Головного редактора християнського часопису «До Світла».

   Під час проповіді Владика Діонісій, згадуючи о.Василя, поділився духовними роздумами про сенс терпіння, смерть та воскресіння. «Життєвий шлях о. Василя Поточняка був короткий, проте інтенсивний і болючий. Він був насправді, як називає його Блаженніший Святослав «Великим Апостолом душпастирства  мігрантів нашої Церкви», але переживши мужньо терпіння, хворобу та смерть, тепер ще більше він став свідком глибокої переміни». Нижче подаємо повний текст проповіді.

Перед Панахидою п.Олесь Городецький, Голова Християнського товариства українців в Італії та близький товариш о. Василя Поточняка, подав життєпис світлої пам’яті протоієрея, наголошуючи на його організаційні здібності: «Будучи Координатором душпастирства для українців в Італії, він зорганізував понад 70-ть душпастирських осередків. Працював о.Василь стратегічно. Неабияк наголошуючи, зокрема, на зберіганні українських традицій. Він організував «Форум іммігрантів», започаткував християнський часопис українців в Італії «До Світла».

Проповідь Апостольського Візитатора

Дорогі, тим, що відійшли від нас ми співаємо «Вічная пам’ять». У Бозі пам’ять є вічною, адже Бог вічний, проте пам’ять людська затирається. Щоб вона не затиралася, ми наших померлих споминаємо звичайно у річниці їхньої смерті чи пам’яттю про день їх приходу у цей світ. Пройшовши кілька поколінь, пам’ять затирається назавжди, хрести на цвинтарі падають, проростають бур’яном. Проте пам’ять деяких записується в історії, а святих ми вносимо у календар, їх ми вшановуємо і пам’ять про них стає тривалою. І думаю, що пам’ять про о. Василя залишиться в історії, бодай на кілька поколінь, якщо не постійною. Сьогодні у Зарваниці презентують його книжку ­­ щоденник. Це вже надбання для історії! І цю книжку будемо читати і чогось вчитися з неї. Однак, пам’ять про усіх спочилих у вірі перед Господом не затирається ніколи. Пам’ять вічна - як Бог вічний! Життя кожної людини входить у сопричастя з Богом та зі всіма святими. Наші імена і наша життєва історія єднається з Богом і перед іншими святими, не втрачаючи набутої нашої ідентичності.

Життєвий шлях о. Василя був короткий, проте інтенсивний і болючий. І таке було життя Ісуса Христа коротке, інтенсивне, болюче… Не всім приходиться довго жити! Життя ­ це дар! І треба дякувати за довге і коротке життя. Отець Василь, коли довідався від лікарів про свій стан здоров’я - пережив велику переміну. Про це він сам оповідає у своєму тестаменті, (датований 14-15 вересня 2012 року Божого). Будучи в Єрусалимі і знаючи про серйозність своєї недуги, пішов він до Божого  гробу і таке записує: «О 2-ій годині ночі…, коли я довго молився на колінах на Голгофі – сповідався Богу, згадував, очищався з прощених Богом гріхів, але мною ще не до кінця розкаяних. Чомусь піт протікав по моєму хребті, ніби я пив щось, а насправді – ні. Це – гаряча, щира і довга розкаяна Ісусова молитва відкривала мені ціну Голгофи. Ой, дуже дорого Господь заплатив за гріхи наші!», - пише о. Василь. У таких моментах глибокої молитви людина стає нагою перед Богом. Мусить позбутися того всього, що брудне, гріховне. Вона стоїть перед Божим світлом і від нього не можливо втекти. Вона визнає свої гріхи, не боїться навіть прилюдно сповідатися. І саме це робить о. Василь, пишучи: «Я розкаююсь в гріхах, прогрішеннях свідомих і ні, які були у відношенні до Бога, Церкви та до навколишніх і себе самого. Розкаююсь у затягнутих, напружених стосунках з декількома особами ще з римського періоду мого координаторства. Зі свого боку прощаю і прошу прощення у кожної ображеної людини. Знаю, що більшість грішних конфліктів прийшли із зустрічі заздрості із ревністю. Прости нам, Боже!». Споминає про конфлікти спричинені із зустрічі заздрості з ревністю, питомі для молодих священнослужителів. Але в такому випадку нема іншої дороги, як «скласти жертву, скласти жертву у молодому, повному сил, планів, проектів, успіхів, візій життя…». І тлінне перемінюється у нетління, смертне у безсмертя  ще за життя о. Василя. Недуга, яка здавалася провалом всіх візій, стає благодаттю, даром Божим, як про це вчить нас св. Апостол Павло: «Слово про хрест це – глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося – сила Божа. (І Кор.1.17)». Недуга стає силою, благодаттю, даром для о. Василя: «Це справді ласка Божа! Знаю, що митрополит Андрей просив Бога засвідчити свою віру і любов мученичою смертю, але не був удостоєний такої вибраності, хоча терпів тяжко і довго… А мені Бог подарував таке – скласти жертву до кінця».

Ми знаходимось на п’ятому тижні Великого посту. Тому у світлі страждань Ісуса Христа і свідчення о. Василя подаю дві думки для наших роздумів.

Життя довге чи коротке воно проживається серед радості і терпінь. Комусь випадає може більше страждань, як радості. Проте серед терпінь можна і радіти. А це залежить від віри людини! Інколи людина скута до ліжка може переживати більшу радість, як якийсь олігарх, що весь час журиться як збільшити і забезпечити свій капітал, мати свого особистого охоронця, бо завжди хтось чигає на його життя. Все таки страждання належить до сутності людського життя! Терпіння не є карою Божою, але наслідком гріха, за те, що людина захотіла бути незалежною від Бога. І щоб спасти  людину і показати їй дорогу до справжнього життя, до воскресіння, Бог висилає свого Сина, який приймає людську природу зі всіма його бідами. Приносить від Бога нову заповідь любові, і її посвідчує своїм життям, але його провідники цього світу не сприймають, його засуджують на хресну смерть. Ісус Христос відчуває на собі всі можливі для людини страждання. Не має жодного людського болю, щоб Він не спробував на собі. Тому коли приходиться нам переносити якісь терпіння: фізичні, моральні чи духовні, знаймо, що хтось це вже пережив. Єднаймося з Ісусом Христом. Міняймо сенс наших страждань. Не нарікати, а єднатись з Христом. Не думати, що Бог нас карає, а навпаки, що дає нам благодать, нагоду до покаяння, що відкриває нам двері до спасіння, бо саме хрест є символом нашого спасіння. Дивіться, що сталось з о. Василем, коли він дізнався від лікарів у своєму молодому віці про свою недугу, він «паде на коліна, сповідається перед Богом, згадує, очищається з прощених Богом гріхів, але ще не до кінця розкаяних. Це – гаряча, щира і довга розкаяна Ісусова молитва відкривала йому ціну Голгофи. «Ой, дуже дорого Господь заплатив за гріхи наші!», - щиро роздумує о.Василь. Отже те, що є знаком прокляття, нагодою до нарікання, набирає сенсу, стає благодаттю спасіння. Ось перша велика життєва проповідь о. Василя: трирічна недуга, яку він записав у своєму щоденнику. Можливо змінити сенс страждання! Не прокляття, карою, а благодать спасіння. Цього треба навчитися мені і Вам.

І смерть не є кінцем, а початком нового життя. Ісус вмирає страшною смертю на хресті. Його диявол спокушає, кажучи: «Зійди з хреста, і ми повіримо в тебе!». Ісус не дається спокуситися цим дияволом, навіть тоді, коли він відчуває, що небесний Отець його опускає. Виривається з його серця крик: «Боже, мій Боже, чому ти мене опустив». Це вже пекло! Всі мене опустили! Я сам! Самота кромішня! І в такому моменті, коли він заходить аж до пекла, Ісус вірний, послушний своєму Отцеві до кінця. Доходить до пекла, щоб з пекла вирвати людину. І тут Отець вже є присутній! І Він віддає Йому свого Духа: «Отче, у твої руки віддаю духа мого», і тут приходить воскресіння вже на хресті. Віддати свого духа для Когось ­ для Отця, це вже воскресіння. Воскресіння духа відбувається на хресті; воскресіння тіла ­ на третій день. І тіло наше воскресає… Саме любов є запорукою воскресіння. Все проминає, тільки любов залишається. І життя вічне ­­ це чиста Любов без найменшої домішки зла. Там не буде злоби, гніву, ненависті, заздрості, гордості… Там все в усіх! Справді Любов може бути потоптаною, очорненою, розіп’ятою, вбитою, закопаною… Проте вона завжди воскресне! Жодний камінь і стіна її не затримає…

І саме тут інша наука, яку залишає нам отець Василь ­ свідчення про воскресіння! Поки що не знаємо, що він записав у своєму деннику, але логіка любові і благодаті, яка запанувала його серце тоді на Божому гробі веде до цього! Любов не може вмерти! А смерть - це зустріч, обійми Отця на віки. Той, що одягнений у невечірньому світлі, каже: «Прийди!». А той, що чує, каже: «Мараната!», – тобто,  «Прийди, Господи, Ісусе!» (Пор. Одкр. 22,20). Тут відбуваються обійми любові також зі всіма святими, душі, яких очищені терпінням від усіх гріхів.

Блаженніший Святослав називає о. Василя Поточняка «Великим Апостолом душпастирства  мігрантів нашої Церкви» і заохочує, щоб взяти собі за приклад його свідчення, як належить по-християнському переносити недугу. Нехай ця нинішня заупокійне Богослужіння буде нагодою до глибокої призадуми за допомогою о. Василя, який вже не говорить тлінними устами, а промовляє до нас своїм духом.

Ми слухали на цій Літургії  перш за все Слово Боже. Одне передане нам Апостолом Павлом до Коринтян, про те що це «тлінне одягнеться в нетління, і це смертне одягнеться у безсмертя, що смерть поглинута перемогою». А далі Апостол Павло дає потужний  виклик смерті: «Де твоя смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?». І незабаром будемо співати «Христос воскрес, смертю смерть подолав, а тим, що в гробах життя дарував!».

Справді о. Василь був великим Апостолом душпастирства  мігрантів нашої Церкви, але переживши мужньо терпіння, хворобу та смерть, тепер ще більше він став свідком глибокої переміни. В душпастирстві є небезпека проповідувати себе, навпаки ж у зреченні себе і сприйняті свого хреста, проповідуємо самого Христа і з ним стаємо одне.

Брешія, 15.04.2016

+Діонісій

Прес-служба УГКЦ в Італії

http://www.chiesaucraina.it/index.php/8-новини/нове/1433-«життєвий-шлях-о-василя-поточняка-був-короткий,-проте-інтенсивний-і-болючий»,-владика-діонісій-ляхович-в-річницю-смерті-першого-пасторального-координатора-для-українців-в-італії.html