Соціологічне опитування проведене часописом «Нова Зоря» та спільнотою «Пієта» у 2007 році підтвердило статистичні данні Італійського «Карітасу» по заробітчанству на 2003 рік: як і тоді, так і тепер 90 % українців в Італії – жінки.
Чому саме таку нерівновагу вказує статистика, і як живуть в Італії ті 10% чоловіків? Зі своїми запитаннями йду до жінок, що свій вільний час, або неспокійні дні безробіття проводять в парках Болонії. Маже всі погоджуються, що якщо зараз важко знайти роботу жінці, а чоловікові і того важче. В Італії, як і в багатьох країнах з великою кількістю іноземних заробітчан, склалась ситуація етнічного поділу ринку праці, в якому вихідці з різних країн зайняли свій сектор. Так якщо вихідці з Китаю чи Індії переважно працюють в малому бізнесі, то українці зарекомендували себе найбільше в роботах по догляду за перестарілими та немічними або в хатній роботі... Читати далі...
Марта приїхала до Італії в 2003 році, коли їй не було і семи років. Приїхала, після трьох років розлуки з мамою. Не знаючи жодного слова італійською, Марта пішла в школу в Неаполі, де тепер, в свої 12 років, вже вчиться в середній школі.
В школі Марта єдина українка, і її клас дійсно пишається тим, що в них вчиться іноземка. На італійське Різдво (Наталє) у 2007 році всі класи готувалися до концерту; кожен клас готував пісні і колядки італійською, неаполітанською, чи то навіть англійською мовами... Читати далі...
Переді мною книжка Марії Винарчик «Болонья. Святині, пам’яткм історії» (Івано-Франківськ, видавництво «Сімик», 207) - української заробітчанки, колишнього викладача-методиста Самбірського училища культури, активістки церковної громади Болоньї. Опинившись далеко від рідної України, вивчила церковну архітектуру, скульптуру, живопис і у хвилини смутку через сакральне мистецтво відчувала зв’язок із Всевишнім. Напутнє слово до цього унікального видання написав Василь Поточняк – духовний опікун громади українців греко-католиків Болоньї: «Мандруючи довгими галереями Болоньї, Марія Винарчик зазнимкувала й описала архітектурну красу італійського міста з його українськими слідами… Красацерковної архітектури є школою душі, книгою, з якої глибше пізнаємо Бога». З понад 80 храмів давнього італійського міста М.Винарчик зуміла вивчити і сфотографувати півсотні. Пізнавальну оповідь вона розпочинає з монастирського комплексу Святого євангеліста Луки, який домінує над довкіллям на висоті 289 метрів. Історія храму сягає ХІІ ст. За переказами, один паломник привіз до Болоньї ікону «Мадонна ді Сан Лука» із Константинополя. Болонці вірять, що її створив сам Лука... Читати далі...
Здається, що це було вчора. Був тихий липневий день, легенький вітерець нагнав дощу Я збирала сумки і не знала куди їду, до кого попаду. Перший рік було дуже тяжко. Не знала мови, їхнього менталітету, традицій. Виснажувала туга за рідною домівкою. Впоратися з тугою мені допомогла італійська родина. Працювала в сім’ї, доглядала стареньких італійок. Я прижилася, вони гарно ставилися до мене. Принижувати себе не дозволяла. Коли мені було важко – співала церковні та українські пісні. Вони слухали мій спів і говорили, що мені потрібно записатися на ТБ. Швидко летіли дні, місяці і роки. Незчулася, як я вже восьмий рік в Італії.
Свій п’ятдесятирічний ювілей зустрічала в Італії. А я думала, що буду справляти вдома. Закличу своїх дітей, онуків, родину. Покличу однокласників, першу вчительку. Їх так мало залишилося . Пам’ятаю всіх поіменно. Колись ми будували з чоловіком хату, так хотіли щоб до нас приходили в гості друзі. Та в розлуці , у свої 51 я овдовіла... Читати далі...
Коли говорять про українських заробітчан в Італії, в уяві неодмінно постає образ натрудженної жінки, яка пильнує італійську оселю, чи італійських престарілих і дітей. Також часто заробітчанство обговорюється у контексті безправ’я, втрачених професійних навиків і порушення елементарних прав. Однак, чимало українців змогли реалізувати свої можливості саме тут, в Італії. З однією з таких українок, Ольгою Подобою з села Щерець Львівської області, ми зустрілась в офісі АКЛІ (Асоціація Робочих Християн Італії), де з 2004 року вона на добровільних засадах консультує мігрантів... Читати далі...
З проповіді о. Василя Поточняка на прощі заробітчанських родин із Самбора до Зарваниці 1-10 серпня 2008 р.Б.
"Ми задумалися, а доки ми будемо у чужині? Це ж ненормально: 80% – жінки-заробітчанки, по п’ять-десять років там працюють – і все мало. Більше того, після повернення в Україну нас ще й роблять винуватими. Кажуть: „Вона там сидить, бо їй там добре. Він сидить, бо не хоче відповідальності перед сім’єю!” Ми думали, що люди так собі просто жартують. Та переконалися – так думає загал. Виходить, що люди пожертвували дуже великим, щоб допомогти рідним і близьким, а тепер ще й чують осудження. І нас це болить. Ми у великі свята на літургіях у чужині більше плачемо, ніж радіємо. Хочемо цією прощею молити Господа, щоб не дав зірватися і самим почати засуджувати. Мене жінки в Італії питають: „Отче, чому на заробітках я, а не мій чоловік? Чому він сидить дома і ще мене судить?”. В Україні ми не бачимо відчутних зрушень, хоча чули багато обіцянок... Читати далі...
Олена ФЕДЮК, аспірант Будапестського університету, дослідник теми заробітчанства
газета "Нова Зоря", жовтень 2008
Саме це питання давало відповіді про численні аспекти життя наших співвітчизників в Італії. І найбільш цікавим результатом дослідження було мабуть те, що майже всі опитувані висловили впевненість в тому, що повернуться на Україну.
Серед старшого покоління українців в Італії відповідь про повернення була майже стандартна: "Будемо тут (в Італії) поки стане здоров’я, а тоді, їдемо назад.” Переважно, тільки ті хто створили спільну сім’ю з італійцями планують лишитися... Читати далі...
Марія ВОРОДІНА від імені молитовної групи "Матері в молитві", Болонья
газета "Нова Зоря", квітень 2009
Горе, яке спіткало родину Кудибів, об'єднало у спільну молитву українців, як за кордоном, так і на рідній землі. Життя Юрчика раптово поділилося на дві половинки: до і після автокатастрофи. До - друзі, ровесники, перші студенські заліки і враження, після - важкий хрест, що прикував до ліжка. Та Бог ніколи не дає важчого хреста, ніж нам під силу нести. Юрко поніс хрест, до якого прибігли у молитві люди, яких він ніколи не знав. З одними маму зустріли заробітчанські дороги, з іншими - на паломницьких дорогах, багато познайомилися з Юрчиком у лікарні, а ці люди - через листування. Подаємо один лист із переписки Юрка з молитовною групою "Матері у молитві" в Болоньї. Такі листи варто оприлюднювати - вони свідоцтво Бога живого у людських стосунках... Читати далі...
