 Це сталося випадково. Неждано-негадано я пішла на прощу до Зарваниці.. Ще вчора у мене були зовсім
інші плани: я збиралася в дорогу, але зовсім у другому напрямку і з іншими
намірами. І тут раптом плани кардинально змінилися. Смішно... Я ж бо добре знаю, що
зовсім і не випадково і зовсім не раптом. Це Він мене покликав у дорогу, мій
лагідний і добрий Ісус. Бо він один добре знає, чого я так сильно потребувала,
він відчував всі таємничі порухи моєї душі, він добре розумів мої сумніви і
печалі. Це він повів мене на зустріч зі своєю Матір’ю, зустріч, на яку я так
давно і підсвідомо чекала. Я часто буваю у невеличкому
містечку Бібка. Недалеко від зупинки, у парку, серед високих дерев, стоїть
капличка, а в ній фігурка Божої Матері. Я, як та пташка, залітала в будиночок і
кликала перед Марією в молитві. Але молитва виходила якась тривожна – мене
безкінечно бентежив сумний погляд Марії. Стоїть Вона в гіркій задумі, смиренно
опущені очі, під повіками аж почорніло. Вся Вона – одна-єдина скорбота.
Напевно, так Мати Небесна стояла над своїм помираючим Сином. А тепер Вона
безперестанно думає, молиться і проливає гіркі сльози над нами грішними, які не
хочуть покаятися, а розпинають знов і знов на Хресті її любого Сина. Я не знала, яку молитву
промовити, щоб хоч трохи розрадити Марію. Відчувала каяття, бо своїми вчинками
не раз додавала їй жалю. Так, я дуже хотіла, щоб Вона посміхнулася… І ось я іду дорогою до Зарваниці
щаслива-щаслива, душа співає і я обіймаю люблячим поглядом все і всіх навколо.
Як добре, що Ти ведеш мене, Ісусе, на жадану зустріч. Я не можу втримати в
серці цю велику радість і тому посміхаюся до всіх, привітно махаю рукою до
зустрічних людей, так і хочеться їм крикнути: - Агов, люди! Я іду до Зарваниці! Дехто привітно відповідає,
особливо вражають очі стареньких бабусь. (признаюся чесно, ніколи так щиро не
поцінювала ці старечі довірливі очі. Здавалося (так ні, це точно) вони, ці
старенькі, найбільше розуміють значущість нашої мандрівки. - Дітоньки, де ж ви так йдете? –
питали. А мені так і хотілося їх розцілувати. - До Марії, бабусенько, до
Зарваниці! - То помолися за мене, дитино, бо
я вже стара, мало мені лишилося на тому світі часу. Лагідно, тремтяче опирається на
мою руку, бо вже важко самій йти тими сходами до храму. Йдемо дорогою далі, молимося за здоров’я
заробітчан в Італії, а я згадую в молитві і вас, старенькі: - Боже, дай ласки, здоров’я
Марії, Вірі... Мимоволі вдивляюся у храмах в
ікони, де зображена Марія, І всюди і завжди вона у задумі, як нагадування про
те, що повинні спам’ятатися. Так я споглядаю величний храм у Під високому і раптом –
О, Чудо! Мій погляд
зустрівся з лагідним поглядом Марії, яка тримала на руках Ісусика і ніжно, так
ніжно посміхалася до мене. Мені захотілося всім розказати про це Диво, та я не
могла зрушити з місця, боялася розхлюпати своє щастя. Мені всміхнулася Марія!!! Це мабуть тому що я тут разом з
усіма прочанами, чиста душею і помислами, славлю в молитві її Сина. Сталося те.
Про що я не сміла навіть мріяти. Бо хто я така? Грішна, невпевнена у собі, зі
своїми повсякденними клопотами і турботами. Та хіба я можу розрадити Марію? Та
все таки вона мені посміхнулася! Так напевне тішиться Господь, коли грішник
навертається до Нього. А ввечері у Павлові було ще одне
чудо. Бог послав нам знак, знак, що він чує і радіє з нами. Серед темного,
похмурого, готового вже розколотися блискавками неба, враз засіяло сонце і з’явилась
ВЕСЕЛКА, що наче місточок поєднала нас з Богом. І знаєте, ми тут на землі
відчували велику любов і єднання з людьми, які з нами, так щиро в піснях
прославляли Бога. Було так любо-любо, і летіла над селом прекрасна пісня «Слава
Богу за все, Слава Богу за сум і за радість». Тепер я точно знала, що Марія
може посміхатися. Вона вела нас в дорозі, дарувала сонячні дні, добрих людей,
мудрі розмови. Коли ми прийшли до Зарваниці, погода різко змінилася і
похолодало, став накрапати дощ. Але він не міг зіпсувати мого піднесеного настрою. Вечором ми влилися у великий
живий потік людей, що рухалися до Собору. У кожного в руках був ліхтарик з
запаленою свічкою. Здавалося, що то Бог розсипав по землі мільйони світлячків. Небо затягло хмарами, незвіданий
Всесвіт, наче безконечна прірва, поглинав мій погляд, але голова закрутилася.
Лишень далеко-далеко блимали у безвісті вогні літака. Якщо пілот в цю мить
заглянув в ілюмінатор, то побачив справжнє чудо. Небесні зірки розсипалися на
землі і подавали звідти сигнали, не знаю які, але точно про любов і про Бога. Ось так. А на ранок був дощ. Було холодно,
ми всі померзли і тулилися одне до одного. Я старалася слухати Архієрейську
Службу Божу, але перемагав сон, додавалася взнаки далека дорога, втома. Та
раптом щось мене пробудило з дрімоти. Так це Вона, це Марія торкнулася мене, це
я відчувала всім своїм єством. Бо наближалася урочиста хвилина Святого
Причастя. І знову трапилося чудо. Я вся тремтіла, але не від холоду, не від
втоми, а від якоїсь незбагненної радості, що охопила мене. Надворі було похмуро, а в мене душа
співала і не тільки душа, я співала
слова пісні, що мені так полюбилася і якнайкраще виражала мій внутрішній стан: Радуйся, Маріє, я перед Тобою, Радуйся, Маріє, Господь з Тобою, Радуйся, Маріє, я перед Тобою, Ти благословенна, будь завжди зі мною. Поверталися додому автобусом. Мене переповнювали
враження і не було слів, щоб їх передати. Хотілося мовчати. Я обводила поглядом
людей, з якими так зріднилася і з якими не хотілося розлучатися. Ми ще колись
зустрінемося, думалося. На все Божа воля. Я вже вдома. Всі щасливі хвилини
позаду, знову завертіло буденне життя. А сьогодні п’ятниця я була в храмі,
приймаю Святе Причастя, і так мені добре. Я дякувала Богу за пережите щастя. А
вдома рука сама потяглася до пера. Не знаю, чи вдасться мені описати Свято моєї
душі, але я вже не можу мовчати, бо… Мені всміхнулася Марія!
Віра Гураль, м. Ходорів Проща Самбір-Зарваниця 7-16 липня 2006 р.Б.
| 
