"У житті мов на довгій ниві, – кажуть, не пройдеш по ній щоб не поколотися". А тут в чужині, далеко від дому стерня особливо колюча. Принижені розлукою і самотністю, безвихіддю, часто хворі, голодні і босі йдемо чужинськими стернями, збиваючи до крові і тіла і душі. Йдемо з хрестом на плечі Ісусовими слідами. Вірніше стараємося йти. Бо несучи той хрест – нарікаємо і знемагаємо, ніскільки не наслідуючи Ісуса в довготерпінні, прощенні, смиренності.
І Світлана теж знемагала під хрестом чужини: уже більш як 4 місяці не вдавалося знайти роботи, не вдалося зробити і дозвіл на перебування в Італії. Полоса невезіння переслідувала цю 38-річну жінку і вона вирішила покласти край усьому сама. Кинулася в Ліворно з висотного будинку ...із хмарочоса вниз. Який стрімкий політ стежин крутих, немов її життя. По них так легко вниз – у грішний світ, та важко вверх – до Бога й каяття...
Що штовхнуло її на цей крок?
Не знає ніхто. Може ніхто не протягнув ій руку підтримки в важкий і непевний час. Але хай Бог простягне їй свою всепрощаючу руку...
Калина із Снятинщини, дивувала подруг–заробітчанок Бреші своєю розкішною красою. Незважаючи на те, що відмітила 54 роковини, здавалось цвіла достиглою калиною. Недарма ж дали ій таке дивовижне ім’я – Калина.
Та природня краса не додавала ні щастя, ні талану. Не таланило з роботою і край. Вдома росли проценти на позичені гроші, які взяла щоб поїхати до Італії. 2 тисячі євро для безробітної Калини і стали тим джерелом відчаю, що влилося в повноводу ріку її страждань – зайшла красуня – Калина в річку, крикнувши незнайомим італійцям на березі українське: – Прости мене, Боже і...поплила у вічність .До тебе, Ісусе, по прощення. А над землею знову сонце сходить.
Та ти його уже не бачиш ...
Простягши руку з чорно безодні до воріт Раю – гірко плачеш.

Олександра з Тернопільщини-струнка, світлокоса,мов берізонька в гаю. Приїхала в Болонью разом з сестрою. Все довелося пережити-всі гіркоти чужини:і багаторазові пошуки роботи, і ностальгію, і приниження і бечисленні безсонні ночі коли доглядала хвору бабцю. Та чужина і негаразди не озлобили її – любила життя, сіяла радість довкола себе і збирала її звідусіль по краплиночці, мов розкішний букет осінніх квітів. А зима прийшла нежданно-негадано. Повіяло холодом, біллю, а коли звернулася до лікарів, виявили сташний діагноз-онкологія. Майже 5 років лікування, багато операцій, і надїї ... Надіі на виздоровлення. Та книга життя все ж закривалася повільно-повільно у чужині. У чужині! О Боже, я хочу додому, додому– квапила Леся сестру. Мені б іще хоч раз відчути запах рідного краю. Допоможи мені ,Боже, – молилася Леся безперестанно. І Бог вислухав її – подарував іще три дні життя під рідним украінським небом .І свічечка згасла поволі-поволі. Світитиме тепер у Царстві Отця Небесного, де немає ні болю ні печалі.
Час мій швидко біжить. Вже замикає коло. Цей світ чудовий лишаю.
Світ цей лишаю з болем.

І знову сьогодні квітень, як і тоді. Але сьогодні такий сумний ювілей. 5 років минуло як привезли померлого Михайла на рідну Хмельниччину. Хто сьогодні зможе описати той біль, відчай, тривогу яка поклала Михайла на лікарняне ліжко у Болонійскому госпіталі. Після численних митарств ,знайшов Михайло роботу – муляра на будівництві житлового коплексу. З ним заключили котракт, бачачи його старання та високу прфесійність. Радості чоловіка не було меж. Це стабільна зарплата, вдома ж бо троє діточок і нестатки. Трагедія сталася вже під обід – ніхто й не помітив як посковзнувся Михайло і впав з висоти четвертого поверху. Всі уже пішли обідати. А він лежав без свідомості, з численними переломами. А над головою синіло весняне небо, стишуючи своїм подихом нелюдський жорстокий біль. Боровся за життя – лікарі дивувалися силі волі цього 40-річного українця. Весь поламаний ,з внутрішньо-утробним та черепно-мозковим крововиливом ще й усміхався покаліченими устами і просив... пити, а чи жити? А життя покидало тіло –зводило судомами м’язи, припинялося серцебиття, закривалися висвітлені нелюдськими стражданнями очі і тільки одна-єдина сльозинка прокладала священну доріжку по покаліченій щоці для душі, що уже поспішала в твої обійми Господи.
– Здаюся на Божу волю, стараюсь не чути болю. Стою у воротах Раю:– Прости мені все, благаю.
Ольга Струтинська, Болонья (Італія)
ПОМОЛІМОСЯ ЗА ВСІХ ПОМЕРЛИХ НАШИХ БРАТІВ І СЕСТЕР УКРАЇНЦІВ У СВІТАХ