Ходімо за Хрестом!

 «Цілуймо наш прочанський хрест і вирушаймо в дорогу…» – поцілунком-довірою розпочинається мандрівка Божого паломника, який цілковито довіряється Хресту Господньому. Він завжди попереду. Цей хрест довірили у наші руки отці Василь Поточняк та Ігор Козанкевич на першій десятиденній пішій прощі від Самбора до Зарваниці 7 липня 2006 року Божого. Відтоді Він веде нас, колишніх і теперішніх заробітчан, рідних та близьких, до святих місць по різних стежках і дорогах рідної Україноньки. Міняються хрестоності, дужіють руки і кроки – та Він незмінно попереду. І сьогодні на його раменах з’явилися нові написи: Івано-Франківськ – Погоня. А в архівній скрині вже маємо добре протоптані маршрути: Самбір – Зарваниця, Дрогобич – Грушів, Львів – Страдч. До Погоні ідемо уперше. Уперше… – воно якось звучить інтригуюче та нетерпляче. Ідемо за Хрестом – Він веде вірно. Ідемо аби свіжити віру: обвітрити цей Хрест на земних перехрестях правдою Христовою, аби освятити нові дороги нашою паломницькою ходою. Згадаймо попередні прощі, дороги, села, міста, обціловані нашими кроками. Ця хода висвячує крок за кроком землю, яка призвичаїлась до земної метушні і біготні. Їй так бракує Неба. Своїми мозолями і мозоликами, терплячістю і відданістю ми засіюєм небо, як мама чорнобривці під рідним вікном. Засіюєм чеканням: – Небо чекає вас, струджених, втомлених і обтяжених.

Рушаємо. Цвітуть чорнобривці і чорнобриве вишиття на Хресті, обперезаному синьо-жовтими стрічками. Вклоняємось Молодіжно-християнському центру святого Івана Боско, який люб’язно прийняв нас у своїй духовній обителі. Напоєні Літургійним миром, розговорені Божими вустами, зріднені у чотирьох групах: перша – заробітчани, друга рідні заробітчан, третя – діти заробітчан та молодь і четверта – усі небайдужі до проблем мігрантства, йдемо до Погоні. Погоня цю ніч не спить – чуває. Там якраз розпочалася святкова програма XVI Міжнародної прощі вервиці. З нами шестеро духівників, які провадять духовну програму ночі, котра має стати Світлом від Світла і якомога ситніше нагодувати душу. Жодне земне їстиво не ситить так як молитва.

Зупиняємось біля недобудованого храму трьох мучеників Прикарпаття Григорія Хомишина, Івана Слезюка та Симеона Лукача, вклоняємо молитву. А отець Ігор Пелехатий – будівничий цього храму – переказує життєвий шлях мучеництва і відданості Церкві наших блаженних.

Ідемо далі: струнка колона, попереду Хрест, підсвічений з обох боків факелами, голосники сіють молитву, кому в серце, кому в душу а кому на голову, щоб розбудити приспану свідомість: якої віри, якого народу ти? На грудях окрайчики рідного знамена – ми частка, духовна частка нашої України. Усе, що є поряд в малому і великому творить рідність Бога і України. Розпочинаємо вечірні молитви, яким передує дуже гарна звістка з Італії: заробітчани Болоньї будуть молитися цю ніч разом з нами за нашу прощу. Ця вість сприймається так зворушливо, що з нами моляться сльози. Це та рідність, яку так плекає Господь.

В молитовному чуванні виходимо на неїжджу частину вулиці Незалежності (званої «соткою»). У вечорову пору вона оживає бурхливо і молодечо. Привабливі кафе пропонують усе, щоб заманити клієнтів. А тут несподівано і наполегливо лине пісня. Така сильна, що усі поквапом вибігають із жужливих вуликів навперейми цій пісні: «Слава Богу за все, слава Богу за смуток і радість!» – Що це? Хто це? – перепитують розполохані і зачудовані. А ми мовби відповідаємо для них:

І коли будеш веселий ти, ситий, здоров,

Друзів будеш ти мати багато,

Та уважний ти будь і тоді не забудь –

Милосердному дякувать Богу.

Вервична молитва – намистина за намистиною заплітає тугу косу богородичних молитов на стрімкому шляху. Працівники ДАІ з усіх сторін опікують паломницьку колону, котра несе молитву. І ось вона така жадана зустріч з Богородицею Ласковою, покровителькою Станіславова. Монастирська церква Царя Христа на Майзлях розкриває свої двері і ми йдемо в Її ласкаві обійми. Отцем Володимир Палчинський (донедавну ігумен цього монастиря) забувши про свої літа бігає по храмі – засвічує світильники та голосники, тішиться нічним мандрівкам. А ті, що йдуть до Бога, розчиняються в величавій красі оновленого храму. За двадцять років, після повернення зруйнованої святині (тут був за радянських часів овочевий склад) відбулося чудо: храмина цвіте. Окрасою святині є унікальний іконостас (старання отця Володимира), де поряд зі святими – наші владики: Григорій Хомишин з вервичкою в руках (ліворуч), а праворуч – владика Йосафат Концевич – святі Української греко-католицької церкви. В цій святині відправляємо молебень до Пресвятої Богородиці біля стіп Чудотворного образу Богородиці Ласкавої. Посеред храму, перед Її святим ликом стоять шестеро священиків. Моляться, благають, стають на коліна перед Матір’ю Христа. Очам – мило споглядати це молитовне дійство, а серце виривається з грудей від утіхи. Щиро, дуже щиро усе.

В цю ніч таку милу нам всім не спить у Києві наш духовний координатор – отець Василь Поточняк, він усім серцем посеред нас: «Хай вас провадить рука Всемогучого Бога і на освяченій молитвами Погоні зсилає на усіх паломників мудрість і простоту», – читаємо СМС-повідомлення від отця Поточняка, відправлене о 00.38 ночі 2 жовтня 2011 р. Б.

І знову кличе дорога – нас виглядає Матінка Божа Погонська. Ідемо від храму до храму, несемо молитви за українську сім’ю, за родини мігрантів, за дітей і сиріт, за узалежнених від алкоголю і наркотиків, за єдність нашої Церкви, за духовний провід Церкви та за усі наші потреби. Виспівуємо на дорогах нові рядочки пісні-молитви, яка народилась якраз у часі підготовки прощі.

В Франковому місті звучать гарні вісті:

Паломники Божі ідуть:

В жертовній покуті за довгі розлуки

За сльози дітей і сиріт.   – 2 р.

Від храму до храму за тата і маму

За рідний народ в чужині

Несемо молитви до Бога найближче

За українську сім’ю.  – 2 р.

Народе, народе! Нас взяли дороги

В некликані свої світи!

За горіч скитання, за ночі неспані,

Ми молимось нині усі.

Зустрінь нас, Маріє, Ласкава і сильна,

Заступнице наша Свята,

Ця ніч як потреба Великого Неба

Котре нас збере до Христа.

 Ідуть християни крізь сльози і рани,

Скалічені болем гріха

До тебе, Маріє, велика надіє

Щоб миром сповни́ти життя. – 2 р.

Прийми нас, Ласкава, для Божої слави

Заради спасіння душі

Заради єднання  навколо Ісуса

Віднови у вірі святій!

 Ця ніч величава, ликує Ласкава

Ликують церковні Майзлі

А Мати Погонська уже визирає

– Ходіть, любі діти мої!

В Франковому місті звучить Божа пісня

Паломники Божі ідуть:

Витай, Станіславе, в дні Божої слави,

Витаймо Господнюю путь!  - 2 р.

  Над нами вродлива ніч, притишені зорі і кроки – слухаємо катехизу отця Йосафата Мощища – референта у справах мігрантів та іммігрантів Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Ніхто і ніщо не відволікає – слова лягають на душу. Йдемо за Хрестом, а він веде нас до білого Ангела – хоронителя Тисменицької траси. Запалюємо свічки. Зараз будемо віправляти панахиду за усіх померлих українців на заробітчанських дорогах, за пропалих безвісті, невідспіваних і незахоронених у світах. Затремтіли свічки у дитячих руках і заплакала Божа молитва: – Господи помилуй! Так сильно й розрадливо співають брати-семінаристи, творячи Вічную пам’ять.

Отець Володимир Вірста (БФ "Карітас" СДЄ) відправивши панахиду, роз’яснює рідним як молитись за тих, хто пропав безвісті. Духовне повчання, продовжує вервиця до Ісуса, котру провадить пан Василь. Брати-семінаристи Івано-Франківської духовної семінарії продовжують молитовне чування Богородичними молитвами і піснеспівом.

Закінчується траса і починається житловий масив Тисмениці. Місто спить, а мер міста, депутати міської ради та директорка школи зустрічають нас о третій ранку на порозі школи. Ще й слугують – напувають гарячим чаєм Божих мандрівників. Ото діяння Божі! На День вчителя поріг школи переступило понад сотню паломників зі священиками. Благодать Божа сповнила цей храм науки і додала віри директорці Марії Дмитрівні, що скоро на шкільнім подвір’ї постане каплиця Матері Божої. Дай, Боже!

А ми продовжували під час перепочинку у Тисменцькій школі нашу духовну програму – розважання над Таїнством терпіння. У кожній групі були духівники, щоб якомога глибше розкрити цю тему. Багато говорилося про заробітчанство. Виговорювали правду. Вона усяка – заробітчанська правда – у кожного своя. І дуже зранена, терпеленна..

Тисмениця ще спала, а ми будили її Божою піснею. Заясніла велика нова церква святого Архистратига Михаїла, відкрилися двері, припрошуючи паломників. – О, найсвятіше серце Ісуса, помилуй нас, – молилися молебень до Ісусового серця, який провадив отець Володимир Майка, парох церкви Вознесіння Христового Брошнева-Осади.

Крок за кроком ідемо за Хрестом, що пливе серед ясності. Все творить молитву. Факели – молитву світла, гучномовці – молитву слова, а ноги – молитву відваги. У цю пору так важливо хто поряд, хто попереду і позаду: бо той що попереду, додає впевненості, а той що позаду дає підтримку, той що збоку подає руку. Таку руку нам франківчанам подали паломники з Дрогобича, Самбора, Стрия та ін. своїм служінням. Справедливо у цю багату Богом ніч згадати чоловіче служіння – опікунство Хрестом, факелами, голосниками. Відчувалася відлагодженість – видно, що попередні прощі відшліфували ці ділянки. А воно направду так добре, що ніщо не відволікає тебе від головного – від можливості слухати Бога.

Наші духівники, котрі вперше, а котрі, як отець Мирослав Пронюк – вкотре, супроводжують паломницьку спільноту і практикують живу духовну порадню мігрантам у часі прощі.

Та вже відчувається близькість. Тремтить чекання: – Свята Маріє, Царице Святої Вервиці, ми йдемо до Тебе, зернятко за зернятком вимолюючи вервицю за єдність нашої Церкви.

Духівники (у сигнальних жилетах) позаду колони приймають паломницькі сповіді, готують своїх вірних до Великої зустрічі. І кожен не поспішаючи спішить: «Що я скажу Богородиці? А може не скажу, а просто припаду вустами.» Вона знає. Вона просто хоче, щоб я навчилась прийти.

Серце рахує кроки жаданої зустрічі. Вже близько-близько. От самбірчани вийшли нас зустрічати. Пані Марія Бура, Ярослав Карпінець, Леся Ревуцька… а небо розкрилось, світання торкає очима землю, а ми розмовляєм з Ісусом: – Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.

Погоня! Ластів’їне гніздечко посеред лісу і волі у покутському краю. І от вона – Ніжна і Мила Пречиста, заквітчана малиновими трояндами. Страшна куля прострелила Її руку і серце. Та Вона ховає цю біль, бо запізнала Синову біль, поряд з якою усе лиш – терпіння. Отець Никодим радо вітає (він просто літає!) паломників. І вже Господь іде служити нам.

Служба Божа під небом і куполами ще недобудованого храму.

Під небом, під Божою молитвою наш Хрест. Ми відчуваємо приналежність до Нього, ми з Ним зріднилися. Він горне нас.

«Цілуймо свій хрест…»

Розважмо над місійністю нашого Хреста. Над великим духовним задумом тих, котрі нам довірили Його. І єдина думка, яка приходить – Його треба нести.

Наступний хід за Хрестом зі Стрия до Гніздичева (Кохавино) 29-30 жовтня 2011 р.Б.. Ходімо за Хрестом!

                                                                                                          З молитвами подяки Оксана Пронюк-Кузьма, спільнота «Пієта» м. Івано-Франківськ