Дякую Богові за те, що маршрут пішої прощі "Самбір-Зарваниця" проходив через моє село Оброшин.
Якось так сталося, що вперше я почула про цю прощу, коли наш парох о. Михайло виголосив що ми маємо прийняти прочан. В голові промайнула думка: "Було б добре, якби Господь влаштував так, щоб я могла йти разом з ними". І ось субота. Прочани в селі. Наш о. Михайло був стурбований розселенням прочан на ніч, бо попередньо мало людей зголосились допомогти. Та тут не обійшлося без Божого втручання... Того дня, ввечорі в нашому храмі служилася Свята Літургія та молитви до пресвятого серця Пречистої Діви Марії. Мене й моїх односельчан надзвичайно зворушила жертва стількох людей. Ми радо, без вагань розділили з прочанами свої помешкання та хліб-сіль, а недільного ранку з трепетом серця проводжали дорогих нам гостей. Дехто з парафіян зробив невелику прощу до Львова на Божественну Літургію в Соборі св. Юра...
Недільний день поволі спливав, а мене непокоїла думка, як мені наздогнати прощу, адже я зовсім не готова й на роботі потрібно бути. В понеділок я пішла на роботу, виконала свої обов'язки, попросила в керівництва відпустку і мені не відмовили. А в цей час мій чоловік обдзвонив всіх колег і знайомих та зібрав усе необхідне для подорожі-прощі. O шостій вечора я вирушила в путь.
Щоправда в мене була ще одна проблема, про яку мій чоловік не знав.
Справа в тому, що я зателефонувала п. Ігорю, прочанину, який ночував у мене і залишив свою візитку, й спитала з якої автостанції мені виїжджати, щоб на вечір потрапити в Селисько. Пан Ігор з кимось порадився й сказав, що автобус виїжджає з п'ятої автостанції, а на роботі мені сказали, що з шостої. Так я опинилась на роздоріжжі. Їхала навмання на шосту автостанцію. Там бігала від одного водія до іншого з програмою пішої прощі, яку чоловік зняв з дошки біля нашої церкви, і запитувала як мені добратися до села Селисько. Водій одного автобуса запропонував їхати з ним в сусіднє село Романів. Я так і вчинила. В автобусі розговорилась з однією жінкою, мешканкою цього села. Вона люб'язно провела мене за межі села й показала дорогу на Селиське...
Того дня о десятій вечора я була вже з прочанами. Мене радо зустріли в паломницькій родині й запропнували йти на ночівлю, але я мала велике бажання залишитися в храмі на нічні чування. З тієї миті, як я переступила поріг храму, я ні на мить не почувалась чужою.
Характерною рисою цієї великої родини є відкритість, дружелюбність, вміння вислухати чиїсь проблеми й сприйняти їх без осуду. Надзвичайно потужною є праця духовних наставників. Це якесь особливе вміння запалити холодне серце й підкинути жаринку до тліючого. Це глибоке розуміння проблем і переживань кожного прочанина.
Щоденно, після Святої Літургії виголошуволося "Слово дня". Наприклад: "Викорінити зло поміж себе", "Молитися не тільки устами, а й серцем", "Носіть тягарі один одного"... Ми розважали над "Словом дня", старалися ним жити... Отці-прочани дорогою проводили науки на ці теми. І я якось в іншому світлі побачила себе та ближніх, в світлі Божому. Те, що я називаю неприємною ситуацією, прикрим ближнім, чи марною працею є причиною вдосконалювати себе та можливістю осягнути Боже милосердя. Немає бо нічого важливішого, аніж осягнути небо й привести з собою свого ближнього.
Молімося один за одного, за того, хто просить о молитву й того, хто не просить.
Це не просто розповідь. Це запрошення прийти на прощу, щоб побути з Богом 24 години на добу й засмакувати який "благий Господь..." Не бійтеся бути випадковим прочанином...
Наталя. с. Оброшин.
| 
