Священномученика Йосафата. Апостол: Євр 4,14-5,10.  

Євангеліє: Йо 10,9-16

Щороку стараємося в найкращий спосіб вшанувати великого святого нашого народу - священомученика Йосафата. Він тілом і кров'ю походив з нашого люду, але духом і святістю свого життя перевершував, здається, як і людей свого часу, так і наших сучасників. Правда, ми не маємо й не знаємо міри Господньої, як Бог оцінює життя своїх святих. Однак пам'ятаємо виразні слова Ісуса Христа: "Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо 15, 13). А святий Йосафат вчинив це, показуючи правдиву любов до Бога та ближнього. Життя не дозволяло йому спочивати на лаврах. Він жив у 1580-1623 роках, як описують автори його життя, лише 43 роки, але звершив багато добра за цей недовгий відрізок свого життя на землі. Коли навчався та працював у Вільні, був відкритий на різні небезпеки молодечого життя, але випробовування пройшов успішно - не піддався невгамовним пристрастям. Мав добре виховання від своєї матері, полюбив чеснотливе життя, бо; "Хто живе чесно, той спасеться" (Прип 28, 18). Мати навчила його любити Бога, а тим самим - не засмучувати Господа гріховними падіннями. Від малого Іван, пізніше Йосафат, був наставлений на добру путь, котрою йшов до кінця життя. Він дуже полюбив молитву, тому що нею славив Творця, віддавав Йому найвищу честь і в такий спосіб виявляв свою любов до Господа і показував її на ділі до ближніх.

Ще юнаком багато молився, прислуговував у церкві, коли мав вільний час, читав духовну літературу. Уникав вулиці, тому що не бачив там нічого корисного для свого виховання та духовного наповнення. У такий спосіб вростав у Христа, а Господь охоплював його серце, наповнював своєю Божою любов'ю: "Ті, що люблять Бога, житимуть у ньому" (Пс 69, 37). Молодий чоловік не шукав розваг, не нудьгував за світським життям. Навпаки, у спокої та радості звершував християнські подвиги: чинив доземні поклони з молитвою; строго постив; носив волосяну одежу на тілі. Іван Кунцевич, святий Йосафат, дозрівав у своєму покликанні поволі, але постійно і в 24 роки став ченцем, а у 28 років був висвячений на священика. Пізніше, як чернець, святий Йосафат не розчаровувався у служінні Богові та людям. Він не схибив у тому, чого навчила його мати з дитинства, - навпаки, науку матері про любов до Бога та ближнього, любов до церкви та народу поглиблював у своєму серці. Любив роздавати милостиню бідним, потребуючим людям, і то настільки, що часто багато чого не вистачало ченцям у монастирі. Уміло використовував час на богословські студії, присвячував багато годин читанню богословської літератури та літургійних книг.

Коли вступив до монастиря, той був майже порожній, а за дев'ять років його побожного життя Господь благословив покликання, і число монахів зросло до п'ятдесяти осіб. У 1613 році митрополит Йосиф Веніямин Рутський призначив Йосафата Архимандритом Святотроїцького монастиря у Вільні. Багато проповідував і сповідав. Мав особливу любов до своїх братів-ченців. Вплив цієї любові та батьківського ставлення до співбратів спричинив появу нових, запалених Господнім полум'ям ченців, серед яких: о. Лев Крезва, о. Антін Селява, о. Пахомій Оранський, о. Геннадій Хмельницький. Вони пізніше добре послужили Церкві та своєму народові.

12 листопада 1617 року митрополит Рутський висвятив Йосафата на єпископа, і його послано на служіння в Полоцьк. Тут його тепло прийняв місцевий люд. Йосафат, як єпископ, багато подорожував і духовно відновлював у цих подорожах мирян і священиків. Багато вірних прийшло до з'єднання, коли побачили ревного й посвяченого молитві свого архиєпископа. Але не з'єднаний з Апостольським Престолом Єрусалимський патріарх Теофан, що прибув із Москви, висвятив подібних єпископів - і так почалися протистояння та боротьба. Чим вона закінчилася? Відомо. У неділю 12 листопада 1623 року неспокійна юрба накинулася на Йосафата, що лагідно відізвався до них, і вбила його. Хтось спочатку приголомшив його дрючком, а інший сокирою розрубав йому голову. Так закінчився життєвий шлях великого подвижника нашої Церкви. Господь Бог прославив його після смерті багатьма чудами як свого вірного слугу й героя.

Багато з нас радісно та з подивом читає життя священомученика й подібних до нього, але мало хто із нас докладає зусиль, аби своє життя зробити подібним до життя Ісуса Христа так, як це чинив святий священомученик Йосафат. Святий був готовий до мученицького життя. Він не боявся смерті, адже був твердо переконаний, що: "Цінна в очах Господніх смерть його вірних" (Пс 116, 15). Життя його було святе, і смерть, хоч нам видається жорстокою, також була свята. Смерть праведника стала актом єднання з Богом і святими в небі. Життя святого, хоч коротке, закінчилося великим тріумфом і він убитий, але багато людей навернулися, освятилися і стали щасливими в Царстві Небесному. Варто освячувати своє життя, виконуючи Божу волю, бо навіть коли ми думаємо, що це трудно й неможливо, Христос говорить: "Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий" (Мт 11, 30). Хто бажає прийняти вінець нагороди, той мусить прийняти ярмо і тягар з Божої волі, які можливо легко виконати. Хай святий священомученик Йосафат випрошує нам у Господа мудрості й сили! Святий священомученику Йосафате, благаємо тебе, випроси єдності нашому народові!

http://charnetskyj.org.ua/articles/propovid-na-praznyk-svyaschenomuchenyka-josafatа

Апостол: 2 Тм 2, 1-10 Євангеліє: Йо 15, 17-16,2

В один із днів літургійного року згадуємо святого Димитрія Мироточця та Великомученика. Знаємо, що його життя закінчилося в 306-у році. Народився він у християнській заможній родині. Його вшановували як високого царського достойника - проконсула та начальника міста. Навіть такої коротенької інформації вистачає, аби вшанувати людину, котра віддала своє життя за вірність Христові та Його Церкві.

На що тут варто звернути увагу? Можливо, насамперед на старання батьків, котрі доклали багато зусиль, аби гідно виховати свого сина як зрілу людину та доброго християнина. Інша річ - це вірність Димитрія у виконанні своїх обов'язків, вірність Христові, віра в майбутнє життя, що допомогло йому прийняти смерть і не "вдарити страхом" перед нею. Він прилюдно визнає себе християнином, не боячись втратити посаду, гроші, матеріальні добра, славу. І не тільки це - він був готовий пролити і пролив кров за Христа. Ось правдивий свідок Спасителя світу! Пригадаймо недалекі часи радянської влади, коли за віру в Бога спочатку карати різними можливими розправами, далекими та строгими ув'язненнями, а потім переслідуваннями у праці, коли не допускали більшості віруючих людей до відповідальної роботи, блокували вступ до вищих навчальних закладів, займання посадових місць. Звичайно, це ставалося з людьми, котрі не боялися свідчити свою віру в Бога, не відрікатися Його і були готові позбутися всього, лиш би не втратити Христа. Але багато наших людей, християн, не бажали бути свідками Христа, чинили так, ніби Бога немає, ніби вони не охрещені, ніби їм не доведеться незабаром відповідати перед Господом за своє життя. Радше воліли йти за світом, ніж за Христом. Боялися більше людей, ніж Бога, хоч апостол пише про потребу: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей" (Ді 5, 29).

У житті кожній людині доводиться робити вибір: триматися правди чи спотикатися і йти за неправдою. І люди по-різному дивляться на це та в різний спосіб використовують такі ситуації. Одні - щоб стати на бік правди й, можливо, постраждати за неї; інші - щоб зайняти позицію брехні і в такий спосіб порушувати мир у своєму сумлінні та серці. "Що за мир між гієною та псом може бути?" (Сир 13, 18). Таке запитання ставить Ісус, син Сираха. Не миряться з ніким хижі звірі, не хоче примиритися й злий дух із людиною, але бажає погубити її у вічному вогні: "Лежать як приклад, скарані вічним вогнем" (Юда 1, 7). Святий великомученик Димитрій, як багато інших мучеників, міг вибрати, здавалося б, легку дорогу - відректися від правдивого Бога, а поклонятися ідолам чи могутнім цього світу. Але вони пам'ятали про свою тимчасовість на землі: "Бо кожне тіло, як трава, і вся його слава, немов цвіт трави" (1 Пт 1, 24). Тому боялися образити Господа, любили Його і, скріплені Божою любов'ю, приймали радше смерть, ніж відречення від Господа. Такі люди дивилися смерті в очі, тому що вони знищили в собі страх смерті через любов до Бога та бажання виконати Його волю. Для мучеників терпіння і смерть означали початок вічного щасливого життя, котрого вони так дуже хотіли. Мученика вбили, але не вбили його духа любові до Бога та ближнього. Перемогли його тіло - подібно, як Христа після розп'яття на хресті прокололи списом, але це стало засівом воскресіння і вічного щасливого життя. Тіло святого великомученика Димитрія, проколене списами, видавало запах пахучого мира. Бачимо, що тіло, у якому витав безсмертний дух, Господь прославив так, як бажав, і ніхто не міг перешкодити цьому: "Спогляне він на землю, і вона стрясається, торкнеться гір, - вони димують" (Пс 104, 32).

Мабуть, багато обіцянок від могутніх цього віку почув святий великомученик, аби тільки відступився від правди та свого переконання. Також багато погроз лунало на його адресу, але він терпеливо й покірно, з повною довірою до Бога чекав виконання Божої волі. Він знав, що найкращі плани для нього має Господь. Не пропонував Богові своїх планів, але очікував від Господа об'явлення Його святої волі для себе й радо прийняв її таку, яку допустив для нього Господь, - мученицьку смерть. Не критикував Господа за Його "жорстокість", а сповнював те, що подобалося Богові: "Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас" (Рм 8, 32).

Що втратив святий великомученик Димитрій? Втратив гідність царського достойника, проконсула та начальника міста. Нам видається, що втратив дуже багато. Подивімося, як люди сучасного віку борються за гідності та достоїнства в цьому світі. Як бажають бути депутатами різних рівнів, міністрами, генералами, мерами тощо. Стараються правдами й неправдами здобути таку чи іншу тимчасову гідність - розуміємо, що не всі. Не шкодують грошей, підступу і чвар. І чинять все це, аби бути на посаді часто кілька місяців! А коли йдеться про вічне життя з Богом, здобуття неба, вічного щастя, постійної насолоди і т. д., - скільки тут байдужості та легковажності, невіри та самовпевненості! Святий Димитрій втратив трохи земної слави та вигідного життя і витерпів муки жорстокої смерті. Але здобув вічну славу в небі, котра не відніметься від нього, вічний вінок нагороди, що яснітиме у віках: "Його Царству не буде кінця".

Минуло 1700 років від часу смерті, а слава про великомученика Димитрія живе до сьогодні в людській пам'яті! На його честь збудовано церкви, укладено молитви й пісні, він допомагає з неба тим, хто його просить про поміч та рятунок. Спішімо й ми до нього, щоб випросив для нас відваги й мужності виконувати Господню волю!

Джерело: † Ігор (Возьняк)

Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Євангелія від Луки 8:5-15      посл. до Галатів 2:16-20

Сівачем є Ісус

   Ісус направду є Сівачем всього того, що є добре, а ми є Його землею. Весь урожай духовних плодів є від Нього і завдяки Йому. Він навчив нас цього, коли сказав: «Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо 15,5).

Кирило Олександрійський, Пояснення на Луку, бесіда 41.

Єдиний доглядач землі

Є тільки один доглядач землі, яка є в людях, – Той, Хто від початку, від заснування світу, сіє зерна, які можуть зростати; Той, Хто у слушний час посилає дощ Слова Господнього; часи і місця, коли ця земля, що в людях, отримує Божі зерна зрошені дощем Божого Слова, бувають різними.

Климентій Олександрійський, Стромати 1,7,2.

Зерно, яке росте, мусить спершу померти

Возлюблені, зауважмо, як Господь постійно показує нам майбутнє воскресіння, подаючи нам, як первоплід цього, Господа Ісуса Христа, воскрешаючи Його з мертвих. Возлюблені, ми спостерігаємо воскресіння, яке відбувається час від часу. День і ніч показують нам воскресіння: минає ніч і настає день, відходить день і приходить ніч. Погляньмо на плоди. В який спосіб і де проростає насіння? Вийшов сіяч і кинув в землю насіння; вони, потрапивши сухі і голі у землю, зітлівають. Потім велич Господнього Промислу їх відроджує, з одного виростають багато та приносять плід.

Климент Римський, Лист до Коринтян 24.

Посіяно в Ісусі, Дорога

Якщо ми слухаємо слово і від цього слухання наша земля видає рослину, але ця рослина, перше ніж достигне і принесе плід, висихає, то наша земля буде зватися кам’янистою; якщо натомість сказані слова закорінюються глибше в нашому серці, щоб принести плід діл та мати в собі зерна майбутніх плодів, то тоді справді земля кожного з нас приносить плід згідно зі своїми можливостями: якась сто, якась шістдесят, якась тридцять з одного. Однак видається нам правильним та необхідним також застерегти, щоб наш плід не мав в у собі бадилля, тобто бур’яну, щоб не був при дорозі (пор. Лк 8,5), але щоб був посіяним на самій дорозі, на Тій, Яка каже: «Я – дорога» (Йо 14,6), для того, щоб птахи небесні не поїдали наших плодів і наш виноградник.

Ориген, Бесіди на Буття 1,4.

Вуха відносяться до внутрішньої людини

Що сказати відносно цього: «Хто має вуха слухати, нехай слухає?» Очевидно, що деякі мають кращі вуха, якими можуть краще чути Божі слова. Що ж Він каже до тих, які не мають тих вух? «Слухайте, глухі! Глядіть, сліпі, дивіться!» (Іс 42,18). Всі ці вислови вжиті по відношенні до внутрішньої людини.

Василій Великий, Бесіди на Псалми 33,13.

Таємниці об’явлені віруючим

Слово Спасителя, так би мовити, постійно приховане. Блаженний псалмопівець поставив це перед нами, кажучи: «Уста мої для приповісток я відкрию» (Пс 77,2). Зауваж, як те, що він колись давно сказав, сповнилося: «Зібралася навколо Нього сила народу з усієї Юдеї і Він говорив до них у притчах». Оскільки вони не були достойні зрозуміти таємниць Царства Небесного, то для них Він огорнув слово неясністю.

Знання таємниць Царства Небесного було запевнене не для них, а для нас, що є більш готовими прийняти віру. Він дав це нам, оскільки досконалою є мудрість, здатність розуміння притч і незрозумілих слів, слова мудрих та їхні загадки (пор. Прип 1,6). Притчі, можемо сказати, є образами предметів не видимих, а духовних та тих, яких можна пізнати розумом. Притча представляє очам нашого ума те, що неможливо побачити тілесними очима. Вона гарно показує нам тонкість розумових речей за допомогою того, що відноситься до почуттів і є відчутним на дотик.

Кирило Олександрійський, Пояснення до Луки, бесіда 41.

Диявол вириває добре зерно край дороги

Зерно це Слово Боже. Ті, що край дороги, це ті, що слухають, але потім приходить диявол і вириває геть з їх серця слово, щоб вони не увірували і не спаслися. У якійсь момент бачимо, як твердість ґрунту спричинює те, що зерно край дороги забирають геть. Дорога є завжди твердою та необробленою, адже по ній всі ступають своїми ногами; не приймає в себе жодного насіння, і воно лежить на поверхні, стає доступне всім пташкам, які хочуть забрати його. Всі ті, які мають ум затверділий, безплідний та, так би мовити, спресований, не отримують божественного зерна. Божественна і свята пересторога не доходить до них; вони не сприймають слів, які б виробили в них страх Божий та завдяки яким вони могли б принести як плід славу чесноти. Вони зробили зі себе стежку второвану і втоптану нечистими демонами, самим Сатаною, а тому ніколи не можуть принести святий плід. Ви, що чуваєте, що маєте безплідне серце і не приносите плоду, відкрийте ваш ум і прийміть святе зерно, будьте родючим і добре обробленим ґрунтом, принесіть Богові плоди, які піднесуть вас до життя нетлінного.

Кирило Олександрійський, Пояснення до Луки, бесіда 41.

 Диявол віддалює слово Божої науки

Коли приходите до Церкви, не розсіюйтесь пустими і непотрібними справами, адже в такому випадку диявол прийде і знайде вас перейнятими ними, немов би ворон, який негайно знаходить в ріллі зерно пшениці ще перед тим, як його прикриють землею, і, схопивши його, летить геть; так само диявол забирає пам’ять про слова науки Божої від ваших сердець, і ви залишаєтеся порожніми та позбавлені корисних повчань.

Симеон Новий Богослов, Повчання 30,12-22.

Невдячність душі – це відкрита дорога до зла

«Одне впало край дороги» (Лк 8,5). Це образ душі невдячної, як тієї, що, отримавши лише один талант, зневажила доброту Того, Який їй його дав (пор. Мт 25,24-30). Оскільки ґрунт був повільним до прийняття його насіння, то він стає прохідним місцем для всякого зла. Як наслідок, не було місця на тій землі для Вчителя, щоб Він міг зайнятися нею як землевласник, розбити її твердість та засіяти на ній насіння. Господь описав лукавого, використовуючи образ птаха, який викрадає зерно та несе його геть; в такий спосіб дає зрозуміти, що насильно диявол не вириває з серця йому ввірене повчання. В образах притчі Він об’явив голос Євангелія, голос, який стоїть біля дверей наших вух як пшеничне зерно на поверхні землі, яка не заховала в своєму лоні насіння, що впало на неї. Птахам не було б дозволено проникнути в землю в пошуках насіння, що його земля приховувала під своїми крилами.

Єфрем Сирійський, Пояснення до Діатесарону 11,13.

Переслідування стають причиною збентеження і втрати віри

Звернімо увагу на інших, про яких Христос сказав: «Ті ж, що на камені, це тії, що, почувши, з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують дочасу й під час спокуси відпадають» (Лк 8,13). Є люди, віра яких не випробувана. Вони спираються тільки на слова і не докладають зусиль свого ума, щоб поглибити таїнство. Їхня побожність – тендітна і незакорінена. Коли входять до церкви, то часто отримують задоволення, дивлячись на численно зібраних людей, радісно отримують настанови в таїнствах від того, який має завдання навчати, і обдаровують його похвалами. Коли виходять з церкви, то одразу ж забувають святі правди і їхнє життя повертається до звичайного бігу, бо  вони нічого не прийняли для свого майбутнього добра. Якщо для християн справи йдуть мирно і нема випробувань, які б їх турбували, то тоді вони просто підтримують свою віру, так би мовити, в певному стані збентеження та коливання. Однак, коли їх турбують переслідування і неприятелі істини атакують церкви Спасителя, то їхнє серце не любить боротьби, а їхній ум відкидає щит та втікає.

Кирило Олександрійський, Пояснення до Луки, бесіда 41.

Тверде слово не знаходить місця на твердій землі

«Те впало на скелясту землю» (Лк 8,6). Господь об’явив своє милосердя: навіть якщо твердість ґрунту не була пом’якшена працею, Він не позбавив його свого насіння. Цей ґрунт представляє тих, які віддаляються від Його настанов як тих, які кажуть: «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» (Йо 6,60). Вони немов Юда, який слухав Його слова і жив серед Його знаків (чудес), однак залишився безплідним в часі випробування.

Єфрем Сирійський, Пояснення до Діатесарону 11,14.

Речі світу цього придушують насіння

«А те, що впало між тернину, це ті, що вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать, і вони не дають плоду» (Лк 8,14). Господь розсипає насіння, яке здобуло тверду основу в ґрунті, який його прийняв. Воно вже почало підростати та стало видимим, коли турботи світу придушили його і воно висохло, будучи виснажене пустими справами. Пророк Єремія сказав: «На їхньому стеблі нема колосся, муки воно не вродить» (Ос 8,7). В цих справах ми мусимо бути як досвідчені землевласники, що терпеливо зривають тернину та викорчовують все, що шкідливе, і потім розсіюють насіння у чисті борозни. Можна сміливо сказати, що ті, які не сумніваються, повертаються додому раді, несучи снопи з собою (пор. Пс 126,6). Якщо якась людина кидає насіння на землю тернисту, зарослу кущами і густо покриту непридатною стернею, то зазнає подвійної втрати. По-перше, вона тратить своє насіння, а по-друге – свою працю. Щоб божественне насіння могло добре в нас проростати, відкидаймо геть з нашого ума думки світу і ті тривоги, які ні до чого не приводять та змушують нас прагнути бути багатими.

Кирило Олександрійський, Пояснення до Луки, бесіда 41.

Милостиня і віра замість багатства

Милостиня і віра нехай тебе не залишають. Пам’ятай, що кожного дня смерть є близько, і, ніби вже закритий в гробі, не турбуйся ні про що з цього віку. Турбота про цей світ та прагнення багатства –  це та тернина, від якої в Євангелії Господь казав нам стерегтися, оскільки вона придушує добре насіння.

Паскасій Думійський, Питання і відповіді грецьких Отців 43,2.

Добре насіння приносить плоди в багато разів

Це добре насіння гідне захоплення. Багата та родюча земля приносить плід в стократному розмірі, так що це є добрим знаком кожного родючого та плодотворного поля. Один з святих пророків устами Божими сказав: «Усі народи щасливими вас будуть називати, бо будете країною втіхи» (Мал 3,12). Коли Слово Боже падає в чистий ум, здатний звільнитися від усього шкідливого, то воно глибоко запускає своє коріння і виростає як кукурудзяне стебло. Доводить свій плід до зрілості, будучи сильним в листках і гарним цвітінням.

Кирило Олександрійський, Пояснення до Луки, бесіда 41.

http://www.ukr-parafia-roma.it

2 послання до Коринтян 11:31-12:9  Євангеліє Луки 6, 31-36

“Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого,” — каже Ісус до своїх учнів та до тих, хто його слухає; каже робити це, незважаючи на те, як поводяться люди, з якими доводиться жити разом.

На горі, після довготривалої молитви, Ісус вибирає з-поміж своїх учнів дванадцятьох і називає їх апостолами (від грецького слова avpo,stoloj [апостолос]), тобто посланцями. У Старому Завіті події, безпосередньо пов’язані з Богом, часто відбуваються на горі: на ній моляться, приносять жертви; на горі, після ночі, проведеної в молитві, Ісус вибирає тих, на чиї плечі буде покладено ношу проповідництва.

І ось тепер Ісус сходить на рівне місце, де знаходиться величезна кількість народу. Люди ці складають дві групи:

1 – “велика сила його учнів”;

2 – “людей вельми багато, що прийшли послухати його й оздоровитись”; це люди:

з Юдеї та з Єрусалиму

з побережжя Тиру та з Сидону.

Тир та Сидон — два не єврейські, а фінікійські міста. Люди, що прийшли послухати навчання Ісуса, символізують усе людство: одні – з вибраного народу, інші — з поган. Євангелист дає зрозуміти читачеві місійне завдання, що стоїть перед Ісусом разом із Церквою — навчити та оздоровити всіх людей незалежно від їх віросповідування.

Першу частину повчань – блаженства – Ісус промовляє, дивлячись, на своїх учнів (Лк. 6:20–26), тобто тих, які вже деякий час навчаються в нього, а тоді звертається до всіх, що прийшли послухати його науку, а отже, — виявили бажання бути його учнями.

Словами «вам, що слухаєте, кажу» Ісус немов би продовжує блаженства із першої частини повчань. Так: блаженні вбогі, голодні, ті, що плачете, ті, кого ненавидітимуть люди заради Сина Чоловічого, але також блаженні й ті, хто слухає Боже слово і його зберігає (Лк. 11:28). Вам, що слухаєте, кажу — любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого. У такий спосіб Господь, розвиваючи тему блаженств, дає певні правила, якими мають керуватися його учні, і тоді велика буде ваша нагорода.

31І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само. Цей вислів — правило-мінімум, що дає Ісус для співжиття людей.

Кожна людина, живучи в суспільстві, в якому існують певні  правила, певна думка про те, як необхідно чинити в тій чи іншій ситуації, розуміє, що через свої слова та вчинки вона, свідомо чи ні, спричиняється до формування певного способу думання. У суспільстві, де помста, ошукування та брехня формують світогляд, Ісус пропонує кожному заглибися в себе і будувати справедливі стосунки. Адже жодна людина не бажає відчути на собі негативні дії, погане ставлення до себе.

32Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять.

Ісус звертається до всіх, хто його слухає. Він промовляє в такий спосіб, щоб слухачі взяли активну участь у науці, щоб спробували відповісти на поставлені запитання і цим визначили своє ставлення до світу. Світ живе за своїми  законами. Але той, хто прийшов слухати Ісуса, не може після навчання залишитися таким, яким він був до зустрічі. Кожен у натовпі потенційно відрізняється від грішників, хоча практично грішний. Ісус дає зрозуміти це. Ви любите, але цього ще замало, щоб відділитися від грішників, бо й вони люблять. Любов тих, хто слухає Ісуса, повинна бути дещо іншою.

33І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять.

Цей вірш дуже подібний до попереднього, відмінний лише вияв людської активності. Тут виступає на перший план дієслово чинити. Ісус продовжує ламати уявлення, які існували до того часу про грішників та праведників. Ви чините добро тим, хто вам чинить добро? Дуже добре! Але це ще не аргумент, щоб відділитися від когорти грішників, бо й вони так роблять.

34І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка вам заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне.

Три рази повторено одне і те ж питання: яка вам заслуга? І таким чином слухачі стають перед проблемою відповіді: у чому ж суть життєвої діяльності людини, у чому суть стосунків між людьми, що ж різнить мене від грішника, коли я люблю, чиню добро, позичаю тоді, коли мене про це просять?Тричі Ісус вживає однакову структуру побудови речень для підсилення поставленого питання: ви відносите себе до грішників чи до праведників? Якщо до праведників, то яка риса різнить вас і грішників?

35Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних.

Тепер до тих, хто хоче відрізнятися від грішників, Ісус вживає ті ж три дієслова, що й раніше, але в наказовому способі.

Ви прийшли послухати моєї науки? Ви хочете поступати, як це роблять праведники? Ось вам програма для виконання: любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого. Незважаючи ні на що, несіть у світ любов та добро. За таку поведінку отримаєте велику винагороду і можливість стати його синами Божими. Через любов, добро, прощення боргів впроваджується мир між людьми, а миротворці синами Божими стають (Мт. 5:9).

36Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний.

Легше обрати такий напрям руху в житті, який збігається із загальним потоком: відділитися, бути якнайдалі від тих, хто нам не подобається, від своїх ворогів. Христос же закликає тих, які слухають, бути подібними до Отця Небесного, який милосердно ставиться до всіх людей без винятку. Поки ми не розпочали жити так, як закликає Христос, і ми належимо до грішників, які потребують милосердя Божого, тобто потребують прощення.

http://catholicnews.org.ua/nedilya-19-ta-po-zislannyu-svyatogo-duha-bibliyniy-komentar

Євангелія від Луки 5:1-11  2  послання до Коринтян 9:6-11

Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання перших учнів на березі Галилейського озера. Це оповідання і побудовою і багатьома деталями суттєво відрізняється від паралельних описів інших трьох євангелістів. В той час як Матей і Марко описують цю подію ставлячи наголос на неочікуваності поклику, зайнятості апостолів рибальським зайняттям і попарному зверненні до учнів, Лука виразно ставить у центр своєї розповіді особу апостола Петра і «переміщає» опис покликання з берега озера у контекст спільної риболовлі Ісуса з учнями. Таким чином розповідь зближується з описом дивовижного улову риби у Євангелію від Йоана, розд. 21, де особлива роль апостола Петра у групі учнів підкреслена в подібний спосіб, а пасхальний контекст додає відтінку успішності апостольської місії від моменту воскресіння і на майбутнє.

Покликанню учнів передує загальний опис дидактичної діяльності Ісуса на березі Галилейського озера. В той час як паралельні розповіді подають навчання Ісуса після вибору перших учнів, для Луки важливим є підкреслити авторитет Ісуса як вчителя і як чудотворця ще перед цим переломним моментом. Таким чином тут рішення учнів йти за Ісусом є менш несподіваним але водночас і більш радикальним, Лука наголошує що вони залишили «все».

Згідно з розповіддю Луки Ісус кличе учнів не на березі а у човні. На відміну від берегової смуги, що в рибальському житті загальноприйнятно передає ідею спокійного пристановища, символіка човна є дуже насиченою і багатогранною. Човен стає місцем досвіду спасіння (Лк 8,22-25 пар.) серед лютої стихії, часто він виступає трибуною для Ісуса в його дидактичній діяльності (Мр 4,1; Мт 13,1) як рівнож і місцем його нічного спочинку (Лк 8,22-25 пар.). З побутової перспективи галилейських рибаків – човен це їх другий дім, вони у ньому проводять ночі (Мт 14,22-33; Мр 6,45-52). Описуючи покликання учнів саме у човні посеред озера Лука бажає оживити всі ці образи і передати зв'язок реальності покликання з ризиком, необхідністю перебувати в навчанні, з можливістю віднайдення спокою.  Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її «робочу» ситуацію, в дім і заохочує її ризикнути, а проявляючи для неї чудо, задіює в ньому і інших осіб.

І справді - дивовижно великий улов стає не тільки причиною радикальної переміни апостола Петра але утворює необхідність в задіянні інших апостолів у риболовлі.  Велика кількість риби, звичайно ж, є образом і надією на майбутній місійний успіх апостолів. Порівнюючи з великим уловом описаним у Йо 21, помічаємо, що звернення до інших учнів було викликане не стільки браком сили зі сторони Петра і тих (чи того ) хто був з ним у човні, як радше нездатністю сітки і човна втримати безпечно таку кількість риби. Інші човни і інші сіті є необхідні для цього завдання. Участь інших апостолів зумовлена не слабкістю першого апостола а неспроможністю риболовецького інструментарію винести тягар успішно здійсненого запливу.

В групі учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен учитель вибирає як трибуну для навчання народу що залишається на березі. Відповідно, саме до Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» (5,3) і «піти на глибоку воду» (5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро не вагаючись виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, даючи своєю готовністю надію і на майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику.

Роль Петра залишається провідною і після дивовижного улову. Хоч інші апостоли і були свідками цього чуда (спосіб в який їх гукають свідчить про відносну близькість їхнього човна і, відповідно, їхню хоча б часткову участь у спілкуванні Ісуса з Петром), саме реакція Петра є предметом інтересу євангелиста і репліка апостола передає глибоке внутрішнє пережиття, в той час як про реакцію інших учасників говориться більш загально, згадуючи про жах який їх огортає в порівнянні з першим апостолом «жах бо огорнув його і всіх тих що були з ним…» (5,9).

Уточнення ідентичності апостолів посередництвом подачі їх власних імен у 5,10, здавалось би поставить їх служіння в один ряд з Петровим, проте, на диво, свій наступний заклик Ісус звертає знов в однині «ти будеш ловити людей…» (5,10). Це третє і останнє звернення до Петра остаточно засвідчує, що сцена покликання побудована саме на особливому відношенні Ісуса до Петра. Іншим учням розповідь не надала місця для жодного слова, як і не надала місця для опису звернення Ісуса до них прямою мовою. Посередництво Петра стає ключовим у побудові їхнього зв’язку з Ісусом. У своїй близькості з ними (у 5,10 вони названі товариші «κοινωνοὶ») з однієї сторони і поступовим зближенням з Ісусом з іншої Петро набирає роль містка, що дозволяє поєднати синів Заведея з Господом. Таким чином їхнє радикальне рішення залишити «все» і «піти за Ісусом», мало місце не через прямий заклик до них, а через участь у чуді і через посередництво та приклад Петра.

Лука заохочує нас відчути в розповіді про покликання Петра модель динаміки покликання яку ми часто можемо відчитувати і у власному духовному житті. Перед покликанням Бог об'являє себе чудами і навчанням, однак тільки особиста зустріч стає площиною в якій реалізовується переломний момент запрошення на місію. Господь входить в приватну сферу людини і заохочує її ризикнути, поклавшись виключно на його слово, в ситуації коли обставини і здоровий глузд диктують інше, «логічне» рішення. Як наслідок, покликаний стає свідком чудодійного впливу Божого втручання і здатності Бога ламати людські логічні схеми. Такий особистий досвід не може не викликати радикального акту віри і визнання величі Бога. Визнання величі Бога майже автоматично веде до визнання власної немочі і грішності (пор. Іс 6,5; Суд 6,22; Єз 1,28). Признання Божої величі і своєї незначимості є актом визнання справжнього стану речей з точки зору Божого промислу історії спасіння людини. В якійсь мірі людина визнає справжній порядок речей і таким чином віднаходить своє місце в цій історії спасіння. Бог не зупиняється на успіху цього моменту «прозріння» в людській особі, він запрошує до чогось більшого, закликаючи водночас полишити позаду страх (5,10 «… не бійся…»), який природно охоплює людину перед прямим Божим об'явленням.

Участь і роль двох інших апостолів може видатись другорядною у відношенні до першого апостола. Частково це так, проте дуже важливо взяти до уваги що не зважаючи на різниці в обставинах і механізмі покликання остаточний момент процесу їхнього покликання, а саме внутрішня згода, здійснюється ідентично з Петровою переміною. Вони нарешті виступають як одна група «витягнули човни на берег, кинули все і пішли за Ісусом» (5,11). Дороги покликань різні але результат ідентичний.

Приклад покликання і рішення синів Заведея містить для нас вірних цікаву духовну науку. Часто у нашому духовному житті ми вимушені прийняти той факт що окремі особи з нашого оточення мають привілей особливого Божого покликання і Божого досвіду, подібно як Яків і Іван прийняли факт особливого відношення Ісуса до Петра. Бог на наших очах сідає в чийсь човен що не є наш. Прийняти цей окремий Божий задум як Богом бажаний може бути не простим викликом для нас і тут приклад учнів відзначається особливою дидактичністю. В певний момент їх допомога і їх участь стала необхідною, і їх готовність послужила їм добру службу: вони змогли у відповідний момент бути у відповідному місці (близько до Ісуса) що простягнути руку допомоги і вберегти спільно успіх дивовижного улову. Одного поклику стало достатньо щоб, перебуваючи напоготові, взяти участь у таїнственній риболовлі. Більше того, навіть після вдалої спільної операції, хоч увага і далі продовжує концентруватись на Петрові, учні є поряд і у відповідний момент їхня готовність реалізовується вповні, вони стають повноправними членами наближеної до Ісуса групи вибраних.

о. Петро Іськів

(http://catholicnews.org.ua/nedilya-18-ta-pislya-zislannya-svyatogo-duha-komentar)

Євангелія від Матея 15:21-28      2 послання до Корінтян 6:16-7:1

По закінченні притч (Мт 13,53) прибуває Ісус у свою Батьківщину, де навчає у їхній синагозі (Мт 13,54). Вже у цьому реченні закладено Матеєм розділ між своїми та їхніми. Ісус прибув до своїх, але свої його не прийняли, подібно до Івана 1,11, так можна узагальнити і думку Матея. Адже, по навчанні у їхній синагозі, ті, що слухали це навчання, стали в опозицію до Ісуса (Мт 13,57). Але не тільки простолюддя не приймало Сина Божого, – його не приймало і керівництво. Прикладом цього стає поведінка Ірода Антипи до Івана Христителя (Мт 14,1-12). Тому Ісус змушений шукати самітні місця, де його знаходять ті, які його шукають, а він, у свою чергу дає, їм поживу (Мт 14,14-21). Є цікава ця лінія, що її пропонує Матей: поки людина знаходиться з Ісусом, вона може насититися хлібом, який дає сам Господь, а коли Ісуса нема поруч, то смертельна небезпека дає про себе знати, і дорога є важкою, бо вітер супротивний (Мт 14,24).

Зображено також і сцену, яка описує прохання про порятунок учня, який знаходиться у небезпеці, та невідкладне виконання цього прохання, як також і науку, яка додається: «Маловіре, чого засумнівався?».

Знову прибуває Ісус у генезаретську землю, де зустрічається з представниками учителів з Єрусалиму, основного міста, міста-символу юдейської віри. І знову суперечка.

Тоді подорож у поганські сторони Тиру та Сидону і віра жінки ханаанянки як перехід до нового позитивного результату: прихід великої кількості народу до Ісуса, та зцілення їх недуг і надання їм поживи.

Читання тексту

21 Ісус вийшов звідти й пішов в околиці тирську та сидонську.

Ісус залишає те місце, де фарисеї та книжники поважають Бога лише устами, але серце їх є далеко від нього. Виходить із середовища вибраного народу і йде туди, де проживають люди, яких євреї з погордою називали «собаками», бо вони не належали до «вибраних» у їхньому розумінні цього слова.

22Коли це жінка ханаанянка вийшла з цих околиць і почала кричати: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно».

Представниця із місцевого народу виходить з тих околиць, де вона проживала. Матей, на відміну від Марка, який представляє її грекинею, називає її ханаанянкою і тим самим підкреслює її приналежність до народу, який проживав у тому краї ще до приходу євреїв. Цей народ заслуговував на покарання через спосіб їхнього життя, який він вів, і тому Господь увів туди євреїв, проганяючи перед ними народи ханаанського краю. Увівши Ізраїль до цього краю, Господь показав йому на прикладі те, що може статися з народом, який забуває Бога, а тоді попередив, щоб і його, Ізраїля, не спіткала ця ж участь (Втор 8, 19-20). 

Тепер зустрічаються двоє: Ісус та жінка ханаанянка. Брак віри заставляє Ісуса вийти з середовища Ізраїлю; натомість віра жінки випроваджує її з середовища ханаанського.

Жінка не ставить запитань до Ісуса, її віра дозволяє їй бачити глибше, тому звертається до нього «Господи» і просить, щоб він змилосердився над її дочкою. Хоча вона не є єврейкою, все ж визнає Ісуса як сина Давида по тілу і як Сина Божого по Духу. Вона вірить, що Син Божий може прогнати біса, тому й звертається до нього з таким проханням.

«Змилуйся надо мною», – просить жінка. У грецькому тексті дієслово вжито у наказовому способі аористу, і тому автор вказує на те, що жінка очікує миттєвої дії. Тобто вона очікує вигнання біса з її дочки вже у той час, коли вона перебуває біля Ісуса, а не протягом довгого проміжку часу. Разом з тим можна бачити тут так званий вхідний наказовий аорист, яким виражається початок іншого способу життя, протилежного до хвилі прохання, тобто проживання з милістю Божою.

23 Він же не озвався до неї словом. Тут приступили його учні й почали його просити: «Відпусти її, бо вона кричить за нами».

Ісус мовчить на прохання ханаанянки. Чому Матей підкреслює це? Адже у Марка нема й згадки про мовчання, навпаки, Ісус відразу розпочинає вести розмову з жінкою. Є ще й інше, що відрізняє розповідь Матея від розповіді Марка – присутність учнів. Мовчання Ісуса в присутності учнів тепер стає зрозумілим. Ісус хоче, щоб учні прийняли участь у розв’язанні дуже важливого питання: яким повинно бути відношення вибраного народу до інших народів? Хоча жінка зверталася лише до Ісуса, із слів учнів видно, що прохання жінки вони приймають і на свою адресу. Адже наголошують, що жінка кричить не за тобою, але за нами.

Учні просять, щоб Ісус відпустив жінку, без наголосу на позитивний чи негативний вислід щодо її прохання. Але своїм мовчанням Ісус вже досягнув того, чого хотів – учні висловили своє прохання до нього, яке має відношення до жінки.

24 А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля».

Тепер, коли вже й учні приймають участь у тому дійстві, Ісус говорить у спосіб, що може виражати твердження, але також і запитання.

На невизначене прохання учнів Ісус відповідає запитанням для всіх, щоб кожен міг дати відповідь. Грецький текст дозволяє бачити у словах Ісуса запитання: «Чи ж не посланий я лише до загиблих овець дому Ізраїля?» Вживання ουκ (ук) у запитальному реченні в грецькій мові дозволяє бачити, що той, хто ставить це запитання, очікує стверджуючої відповіді.

Ісус ставить запитання до всіх присутніх, серед яких є і його учні. Коли ж поставлено запитання, то очікується на нього відповіді.

25 Та ж підійшла і, вклонившись йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!»

Жінка визначається. Вона вклоняється Ісусові в ноги, тобто робить знак поклоніння йому. Саме дієслово виражає поклоніння тому, кого людина вважає вищим за себе: Богу, царю, ідолу (Бут 24,48; Іс 44,13; Мт 2,11; 8,2; 14,33; 28,9). В даному випадку це виражено за допомогою того ж дієслова поклонятися (προσκυνέω проскінео), яке вжито у недоконаному виді минулого часу, тому може означати намагання зробити цю дію, яка виражена дієсловом. Отже, жінка вважала Ісуса вищим за себе. Звертанням вона це знову підкреслює і вже вдруге називає Ісуса Господом.

Тепер жінка просить допомоги для себе. Якої допомоги? З одного боку, можна розуміти цю очікувану допомогу, як продовження в дусі попереднього прохання, тобто про вигнання біса з дочки, а з іншого, – можна вже й бачити прохання про допомогу у намаганні поклонятися Ісусу. Дієслово є у наказовому способі теперішнього часу. Таким чином, наказовий спосіб теперішнього часу має дві можливості:

виражає, що дія є ще незакінчена (по відношенні до дочки);

виражає думку, що те, що вже почалося, повинно продовжуватися (поклоніння Ісусу).

26Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам».

Тут в українському тексті є додано займенник їй, якого у грецькому тексті нема. Тому слова Ісуса можна знову ж таки розглядати не обов’язково, як такі, що звернені до жінки, але, радше, як такі, що звернені до всіх присутніх. Тим паче, що у вислові знову можна бачити запитання, яке ставить Ісус. Знову ж є тут ουκ (ук), яке вказує на очікування позитивної відповіді («так не личить»).

27 А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх».

Третій раз жінка звертається до Ісуса словом Господи. На третій раз вона каже Ісусові «так». Визнавши третій раз Ісуса за Господа, вона дає стверджувальну відповідь на запитання поставлене ним, як цього він і очікував. Жінка, на відміну від учнів, змогла зрозуміти те, чого Господь хотів навчити. Вона погоджується із задумом Божим, який виконує Ісус, але дає також зрозуміти, що її прохання не розбігається з тим Задумом. Любов до своєї дочки та віра в Господа роблять з неї правдиву ученицю. Вона наполегливо просить за спасіння своєї дочки, подібно, як просив Мойсей за свій народ (Вих 32). Любов дозволяє людині поглянути навколо себе іншими очима, вона поєднує людину з Богом, адже Бог є любов, а той, хто любить – народився від Бога (1Ів 4,7-8). Тому ж, хто любить, усе співдіє на добро (Рм 8,28). Після того, як Господь побачив наскільки великою до свого народу була любов Мойсея, який готовий був нести покарання разом з усіма (Вих 32,32), він сказав до нього: «Те, що ти зараз бажаєш, зроблю; бо ти знайшов ласку в очах у мене». Ісус бачить любов та віру цієї жінки і тому говорить до неї, подібно, як говорив до Мойсея:

28  Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика віра твоя! Хай тобі буде, як бажаєш». І видужала її дочка від тієї години.

Лише тепер Ісус звертається безпосередньо до жінки, адже є підкреслено αυτη їй. Віра жінки є великою, на відміну від віри учнів, які мають малу віру (Мт 8,26; 14,31). Тому можна порівняти її віру з вірою сотника (Мт 8,10), і тому, мабуть, учні пригадали слова, які Ісус сказав до них (Мт 8,11-12).

Господь прийшов, щоб виконати волю людини, яка любить та має велику віру у його всемогутність та милосердя. АМІНЬ.

(http://catholicnews.org.ua/bibliyniy-komentar-nedilya-17-ta-pislya-pyatidesyatnici)

Роздуми над Святим Письмом. Читайте далі...