Євангелія від Луки 13 10-17.  Щороку у третю неділю перед Різдвом ми читаємо Євангеліє про криву жінку. Ця розповідь запрошує нас чекати від Ісуса звільнення і оздоровлення. Він – наш Спаситель. Чи чекаємо ми на Нього?

   Образ кривої жінки дуже промовистий стосовно кожного з нас, стосовно нашої Церкви, а також нашої країни, Лівану, що з усіх сил намагається підвестися. А піднесення нашої країни починається з кожного з нас. Просімо Святого Духа, щоб дав зрозуміти нам, у чому полягає наша хвороба і як Ісус виліковує нас від неї.

   Ми скорчені, коли замикаємося в собі. Існує багато причин цього. Деякі з них зовнішні, і вони не залежать від нас. Це проблеми зі здоров’ям, роботою, а особливо – з клопотами, пов’язаними з тими, кого любимо і ким опікуємося. Ці причини реальні, але від них ми не замикаємося в собі, якщо погоджуємося пережити їх з Ісусом. Наш Спаситель прийшов понести ці труднощі на власному тілі, нести їх разом з нами. Тому з Ним ми можемо підвестися, випростатися, воскреснути вже тепер, ходити прямо і впевнено, за підтримки Його сили, і посеред усього, що пригнічує нас, зберігати Божий мир та приносити Божу радість. То чому ж ми так зрідка є миротворцями, чому не випромінюємо радість?

Бо існують инші причини – внутрішні. Власне в Євангелії сказано, що жінка була скорчена, бо її «тримав дух у недузі» (Лк. 13, 11). Цей дух є і в нас у різних формах. Важливо це усвідомлювати і розкривати його підступи, не бути його співучасниками. Наша співучасть полягає у звичайному самолюбстві, коли ми вгоджуємо собі, постійно займаємося собою. Наша відвічна схильність шукати себе стає викривленням. Коли дивимося тільки собі під ноги, то важко бачити инших, а ще важче – зробити їм крок назустріч.

Це спотворює нас як образ Бога, і саме тому Він приходить, як ми співаємо перед Різдвом, «щоб воскресити упалий колись образ». То як же нам одужати? В Євангелії сказано, що Ісус спочатку покликав жінку, потім поклав на неї руки. Він, як завжди, виконує свою місію, завдяки якій Отець посилає нам своє Слово і свого Святого Духа. Так, Ісус кличе нас. «Меч духовний, тобто Слово Боже» (Еф. 6, 17), про яке говорить апостол Павло наприкінці свого послання, прочитаного сьогодні, – це Його головна зброя.

Але не обмежуймося бездіяльними постановами стосовно застосування цієї зброї в нашому житті. Щоб Слово Боже було нашою силою, мусимо пізнавати Його, читати, роздумувати над ним. Кожен з нас повинен мати вдома принаймні Євангеліє і Псалтир. Шукаймо – і знайдемо. Якщо кожного дня до нас промовить бодай один вірш, значить, він долинув до нас, до нашого єства, до нашого життя. Ми можемо пригадувати ці слова впродовж цілого дня. Коли наше серце пригадує їх, воно пробудиться до любови Отця і випростується. Слово Боже стає нашою силою. Наша безнастанна молитва, підтримувана цією силою, зробить з нас людей, які стоять просто, живуть для Бога і для инших.

Ісус поклав руки на хвору жінку. Цей жест нам добре відомий, адже від початку існування Церкви саме через нього можна отримати Святого Духа. Це жест епіклези, в якій Отець зсилає нам свою силу, як це відбудеться і на сьогоднішній Божественній літургії. Руки Ісуса є знаком Божої сили. Ісус воскрес саме силою Святого Духа, і саме завдяки цій силі ми можемо постійно випростовуватися.

Мусимо бажати приходу нашого Спасителя, очікувати Його. Він приходить до нас, біжімо до Нього, як біг Предтеча. Чекати на Ісуса – означає не просто час до часу пригадувати, що одного разу Ісус прийшов на землю і має прийти вдруге. Ні, для того, щоб наше очікування було ліком від наших викривлень, від нашого паралічу, треба вийти за межі власного «я» у глибині свого серця і звернути свій погляд до Ісуса. Звичайно, і на щастя, ми нічого при цьому не відчуваємо, адже наше серце чекає Його у вірі, насторожене, але не стривожене, впевнене у Його Слові. Ісус любить нас і завжди перший шукає нас. Він приходить до нас. Таке свідоме очікування називається сподіванням; саме воно допомагає нам випростатися, бути сильними завдяки силі Святого Духа.

То ж просімо у тієї, що чекала на Спасителя, як жодна инша людина ніколи не чекатиме, – в Його Матері, – щоб і ми перебували у смиренні, в убогості серця, в мирній мовчанці, у вірі, з твердим сподіванням, яким Святий Дух наповнює наші серця.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007