З книги «Вважайте як ви слухаєте…»

 Кожного разу, коли мені випадає проповідувати на притчі про митаря і фарисея чи про блудного сина, зауважую, як легко  - не в дійсності, не на практиці, а в уяві - ототожнюватись з грішником, який знайшов свою дорогу до Бога. Це митар, який зі скрушеним серцем стояв у притворі храму, не сміючи ступити в святе Боже місце; це і блудний син, який, не дивлячись на свою неймовірну жорстокість та безсердечність, все ж знайшов дорогу додому. І як мало мене зачіпає за живе доля фарисея і старшого брата, адже Бог не осудив ні першого ні другого. Про митаря Він сказав: «Цей повернувся виправданий до свого дому» (Лк. 18, 14), більш просвічений, ніж той… Бог не каже, що фарисей відійшов без супроводжуючої його Божої любові, що Бог не пам’ятає його вірності та старанності.

Сьогодні перед нами образи батька і двох синів. Зупинимось детальніше на особі старшого сина. Все життя він прожив пліч-о-пліч із батьком, все його життя – турбота про справи батька: він працював віддано, старанно, не звертаючи уваги на втому, не вимагаючи винагороди, бо відчував, що, поступаючи так, чинить правильно. Одного йому бракувало – тепла, ласки, радості в своєму батькові. Але було в ньому щось дуже вражаюче – його відданість. Попри те, що серце його не палало, він залишався вірним; попри те, що не отримував видимої винагороди чи визнання, він працював «як слуга».

З нашої сторони буде жорстокістю вважати що старший син не заслуговує на співчуття. Адже мало хто з нас здатен на таку відданість своєму обов’язку як він, коли не маємо визнання, не отримуємо ані найменшої винагороди.

Подібно як батько у відношенні до старшого сина, ті, хто оточує нас, для кого працюємо, чиї життєві пріоритети становлять серцевину нашого життя, приймають все як належне: хіба це не природно? Адже це мій син/дочка! Він мій батько/мати! Він мій чоловік/дружина! Адже це мій товариш! Хіба це не передбачає повної, безмежної відданості, яка, власне, і є винагородою!?

Часто ми буваємо жорсткими відносно інших осіб, яких ставимо в положення не визнаного старшого сина, постійно очікуючи, що вони все зроблять як слід. Блудний син повернувся зі скрушеним серцем, готовим до нового життя, тоді як старший син міг тільки продовжувати працю в своїй суворій незмінності. Хіба що перед обличчям батьківського співчуття він міг би зрозуміти Що означає, що його брат «був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк. 16, 32).

Гляньмо навкруги себе. Поруч з нами є хтось, до кого ми відносимось з такою ж холодністю, з якою думаємо про старшого брата. Рівно ж поруч з нами є хтось, з ким ми поводимось так само зверхньо й суворо, як старший брат віднісся до молодшого, коли той повернувся додому – він його викреслив зі свого життя… На його думку молодший зрадив батька і не заслуговував на прощення.

Давайте знайдемо своє місце в цій трагічній і прегарній притчі. Тоді ми відкриємо свій шлях як стати старшим братом, настільки ж відданими справі своїх батьків, друзів чи родичів. Чи, можливо, нам вдасться знайти в своєму серці творче налаштування молодшого брата і навчимось від нього що не має такої ситуації, з якої не може вивести щире каяття, рішуче повернення, і що є Хтось – Бог, а може і людина, чи кілька осіб, готових прийняти нас і допомогти розпочати нове життя разом: батько, молодший син і старший.

Антоній Сурожський. Проповідь на неділю блудного сина