Шостий і останній тиждень Ве­ликого посту називається Вербним (тиждень Ваій). Упродовж шести днів перед Лазаревою суботою церковне богослужіння дає нам можливість «слідувати» за Христом. У центрі уваги — Лазар: його хвороба, смерть, горе його рідних. Протягом усього тижня ми духовно споглядаємо майбутню зустріч Христа зі смертю — спершу зі смертю його друга Лазаря, а потім і з Його власного смертю. Наближається час Сина Чоловічого, про який Він так часто говорив і до якого все Його служіння на землі було спрямоване. Ми повинні запитати: яке ж зна­чення цього споглядання в посному богослужінні?

Саме поняття богослужбового спогаду має на увазі одночас­но і певну подію, і нашу загальну, соборну реакцію на нього. Здійснення богослужіння можливе, тільки якщо люди збираються разом і, перемагаючи своє природне роз’єднання і відособленість, реагують як одне тіло, як єдина особа на яку-небудь подію (прихід весни, весілля, похорон, перемога і под.). Під час богослужіння забуваєш са­мого себе і з’єднуєшся з іншими особливим, тільки цій єдності властивим чином.

Без перебільшення можна сказати, що все життя Церкви складає одне безперервне поминання. Коли я згадую мого батька – бачу його в моїй пам’яті. Водночас я гостро відчуваю, що його більше немає, що ніколи більше на цьому світі, в цьо­му житті я не торкнуся його руки, яку я так ясно бачу в своїй пам’яті. Таким чином, пам’ять — найдивовижніша і одночасно найтрагічніша зі всіх людських здібностей, оскільки ніщо так не показує неможливість для людини що-небудь зберігати, чим-небудь справді во­лодіти на цьому світі. Пам’ять вияв­ляє нам, що смерть і час панують на Землі. Але у Христі пам’ять знов отримала силу зціляти час, розірва­ний гріхом, смертю, ненавистю. І серцем богослужбового святку­вання є саме ця нова пам’ять, що має владу над часом, і вона стоїть у центрі літургійного «днесь».

Звичайно, Пресвята Діва не народжує Немовля сьогодні, ніхто сьогодні не стоїть перед Пилатом; і, як факт, ці події належать до минулого. Але сьогодні ми творимо пам’ять цих фактів, Церква втілює факти минулого у вічно знамен­ні події. Богослужбове святкуван­ня, таким чином, знов вводить Церкву в подію, в її радість і печаль, в її живу, конкретну реальність.

Одне — пояснювати, що вос­кресіння Лазаря було свідченням загального воскресіння. Але зовсім інше — творити пам’ять день за днем, упродовж усього тижня, цьо­го поступового наближення зустрічі життя і смерті, ставати частиною його, бачити на власні очі, відчува­ти всією своєю істотою. Для нас усе це стається сьогодні. Ми не були тоді у Витанії, біля гробу. Ми тіль­ки знаємо про це з Євангелія. Але сьогодні в церковному богослужінні цей історичний факт став подією для нас, для мене, силою в моєму житті, пам’яттю, радістю.

З погляду сенсу, навіщо потріб­ні цих довгих п’ять днів, коли так просто сказати: «щоб підтвердити загальне воскресіння»? Але в тому й річ, що сама ця фраза нічого не підтверджує. Справжнє підтвердження виходить з богослужіння цих п’яти днів, коли ми, як свідки, присут­ні при смертельній сутичці життя і смерті і починаємо не стільки ро­зуміти, скільки брати участь і бачити, як Христос перемагає смерть.

Великий піст і Великдень стоять поряд. Навіть якщо Великий піст не розглядається як час вико­нання щорічних обов’язків сповіді і причастя, його все-таки майже за­вжди сприймають як особистий подвиг. Але досвід Великого посту — це фізичне і духовне зусилля, направлене на нашу участь у «сьо­годні» Христового Воскресіння, на­правлене не на мораль, не на при­боркання пристрастей і навіть не на особисте самовдосконалення, але на участь у вищому і всеосяжному сьогодні Христа.

Християнська духовність, не направлена до цієї мети, ризикує стати псевдо-християнською, тому що врешті-решт вона обернена на себе, а не на Христа. Небезпека тут полягає в тому, що коли «храмина» серця очищена, прибрана, звільнена від нечистого духу, що жив у ній, вона залишається порожня, і не­чистий дух повертається, узявши... З собою сім інших духів, гірших за себе, і увійшовши живуть там; і буває для людини тої останнє гірше першого (Лк. 11, 26).

Нарешті, в останню седмицю цього приготування, ми починаємо творити пам’ять самої тайни. Пісний подвиг допоміг нам відкласти убік все, що, зазвичай, постійно затуляє головну мету нашої віри. Сам час ніби приходить до кінця. Тепер він вимірюється вже не звичайни­ми нашими справами і турботами, а тим, що здійснюється на шляху у Витанію і далі, до Єрусалиму. Повторимо ще раз — це не риторика. Кожному, хто набув справжнього досвіду богослужіння, — нехай хоч раз у житті, нехай недосконало, — стає ясно, що зовнішній світ стає ніби нереальним, і нам зіткнен­ня з його суєтою заподіює майже біль. Реальність — там, у церкві, де З кожним днем ми дедалі більше усвідомлюємо , що означає чекати і чому християнська віра є, перш за все, очікуванням і приготуванням.

Підготував Кітик Андрій

за матеріалами релігійно-просвітницького

журналу «Дорогою молитви», №3(31)2010