Нема сумніву: ти не блудний син. Радше – той другий. В тобі нема нічого від вітрогона і волоцюги. І ти ніколи не збирався покидати Отця.

Перед їдою хрестишся, ходиш до церкви, ледь світ зриваєшся, щоб не спізнитися до праці. З почуттям добре виконаного обов’язку роками повертаєшся додому тою самою дорогою.

Ти – солідний чоловік з портфелем. Здалека обходиш тих, що цілими днями стоять біля будки з пивом, бездумно розтрачаючи час і гроші.  Не крадеш, не вбиваєш, шануєш батька й матір. Бог може бути тобою задоволений.

І тому, коли ти дивишся на повернення блудного сина, тебе гризе  жаль і проймає гіркота. Оце стільки радості, стільки щасливого гамору і бенкет з нагоди повернення додому волоцюги. Для цього святкова одіж, перстень і годоване теля.

У той самий час твоя праведність нікого не дивує. Твоя солідність ніколи не викликала такого ентузіазму. Твоя вірність нікого надмірно не зворушує. Твою шляхетність в принципі не помічають.

Чи варто в такому разі бути порядним, якщо кожний ошуканець – тільки б розкаявся – також буде прийнятий Богом?

Чи варто так напружуватися і обмежувати себе, якщо ті, які ніколи ні в чому себе не обмежували, можуть раптом зазнати аж такої любові?

Чи варто було упродовж стількох років обминати (як оту будку з пивом) усі нагоди доброго заробітку, спокуси легшого хліба і забороненої пригоди, якщо цей блудник облетів півсвіту, розтринькав гроші, валандався з волоцюгами, а сьогодні – он як його приймають? Аж хочеться згрішити, щоб зазнати такої самої ласки, так само, як хочеться захворіти, щоб налякати когось близького. Бо тоді сильніше люблять, купують квіти і поправляють подушки. Бо виглядає, що Бог  не оцінює міцного здоров’я нашої душі, не зауважує  законопослушності.

Ми могли би пробачати Богові це нечуване милосердя, якщо б самі отримали визнання, пропорційне нашим заслугам.

Бо якщо б ми отримали першу нагороду, то нас би вистачило, аби ласкаво привітати тих, які займуть друге і третє місце.

Якщо ми маємо найновіший автомобіль іноземної марки, то легше пробачаємо сусідам те, що вони придбали собі «жигулька».

Якщо, як нам здається, ми вже маємо гарантоване місце по правиці Божого трону, то можемо дозволити, щоб інші також осягнули Небо. Чому ні? Ми навіть молимось за навернення грішників. Нехай і вони зазнають милосердя. Звичайно, після попереднього покутування провин, в чому ми навіть готові допомогти. Бо мусить бути справедливість. Ми не любимо, коли нас випереджують митарі та блудниці.

Наскільки ж інакше виглядало би повернення блудного сина, якщо б на порозі дому замість милосердного Отця став старший брат.

Той, котрий ніколи не плакав над своїми провинами, перерахував би братові усі гріхи.

- Йди, звідки прийшов, - промовив би суворо. – Ніхто не примушував тебе залишати дім. Ти сам хотів. Отож, тепер маєш. Ти вже мені не брат. Ми відреклися від тебе, як і ти від нас. Дивуюся, як після цього всього ти ще маєш сміливість приходити сюди. Я на твоєму місці не посмів би глянути Отцеві в очі…

На щастя для сина, який вернувся, на порозі став Отець і широко розкрив обійми.

На щастя для людини Бог набагато милосердніший, ніж люди. Доброю рукою Він перекреслює те, що було; велич людини міряє її скромністю, розкаянням і жалем.

Ось священик тихо промовляє молитву розрішення і каже: «Іди і більше не гріши». Отож, ти можеш відійти в мирі, бо тобі вже все прощено й забуто. Предвічна Мудрість відає, як важко людині поправитися, коли їй не забувають її провини, коли їй на кожному кроці нагадують про минуле.

Хтось повернувся після курсу лікування від алкоголізму, але назавжди залишиться «старим пияком».

Про самотню дівчину, яка народила дитину, довго ще будуть з тріумфом говорити: «Догралася».

Хтось вийшов з ув’язнення, відкупивши свою вину, але на новій роботі вже знають. «Треба на нього вважати», - остерігаються «справедливі» люди.

Бог перекреслює і більше до цього не вертається, щоб і людина могла ніколи більше не вернутися до гріха.

Скільки ж то разів ми стаємо на порозі Божої Церкви, в дверях Милосердя, і своєю малодушністю заступаємо іншим дорогу повернення додому Отця? Ретельно відмірюємо чужі гріхи лінійкою власної невинності і щедро розкидаємо Божу кару. Ми вирішуємо навіть долю вічності наших грішних ближніх, повідомляючи їх, що за вчинену нам кривду вони з пекла не вийдуть або у вогні чистилища опам’ятаються від свої легковажності.

Скільки ж то блудних синів зупинилося на півдорозі, бо ми не сказали їм вчасно:

«Прийди, брате. Отець чекає. Прийди, разом радітимемо і святкуватимемо день твого повернення. Прийди, бо ти мій рідний брат в грісі й слабкості».

«Ти завжди при Мені, дитино, і все Моє – твоє», - промовить нам Бог.

Нехай здоровий брат не заздрить хворому.

Нехай той, хто бачить ясно, не заздрить засліпленим. Нехай кожна з дев’яноста дев’яти овець не заздрить цій одній, яку несуть на руках.

Бо кожний з нас коханий. Кожний має власну і неповторну дорогу до Отця. Одні йдуть прямо, навпростець, просто в Божі руки.  Інші йдуть манівцями, через помилки і проби, довго кружляючи і навертаючись.

А найдальша дорога до Нього – це пиха. Перший гріх у списку семи головних. Гріх, який говорить нам: «Ти не блудний син, ти – той кращий брат».

З книги М. Поніхтер «Мої друзі з Галилеї»

підготував бр. Германович М.В., ДДС