З проповіді о. Василя Поточняка на прощі заробітчанських родин із Самбора до Зарваниці 1-10 серпня 2008 р.Б.
"Ми задумалися, а доки ми будемо у чужині? Це ж
ненормально: 80% – жінки-заробітчанки, по п’ять-десять років там працюють – і
все мало. Більше того, після повернення в Україну нас ще й роблять винуватими.
Кажуть: „Вона там сидить, бо їй там добре. Він сидить, бо не хоче
відповідальності перед сім’єю!” Ми думали, що люди так собі просто жартують. Та
переконалися – так думає загал. Виходить, що люди пожертвували дуже великим,
щоб допомогти рідним і близьким, а тепер ще й чують осудження. І нас це болить.
Ми у великі свята на літургіях у чужині більше плачемо, ніж радіємо. Хочемо
цією прощею молити Господа, щоб не дав зірватися і самим почати засуджувати.
Мене жінки в Італії питають: „Отче, чому на заробітках я, а не мій чоловік?
Чому він сидить дома і ще мене судить?”. В Україні ми не бачимо відчутних
зрушень, хоча чули багато обіцянок. Хочемо йти і свідчити: те, що з України
виїхали мільйони працездатного населення, є великою проблемою. В Україні
залишилися діти, батьки, чоловіки. Мами приїжджають додому, а діти кажуть:
„Мамо, та ще трохи побудьте, ми собі дамо ради... ” Вже дітям і мама якби не
потрібна? Так, нелегко все залишати в Італії після того, як важко виробляли
документи, вчили мову, і приїхати в Україну на ніщо. Але у цій прощі хочемо
сказати своїм рідним, щоб не були осторонь проблем в Україні. Не може бути, щоб
5% населення розкошувало, а інші тільки чогось чекали. Так буде завжди, як не
будемо підіймати свій голос. Ми йдемо прощею не тому, що не маємо що робити. Ми
приїхали в Україну у відпустки на двадцять днів, з яких десять жертвуємо для
Бога. І так уже третій рік. Йдемо, щоб молитися і казати: „Господи, Боже, дай
нам сили не бути рабами тих обставин, в яких ми опинилися. Дай сили не мовчати
на несправедливість. Рятуй, підіймай наш нарід, бо його ошукують...” Тож ідемо
пішки, це важко. Але так чинимо свідомо. Може, хтось зустріне нас і
задумається: яка ж причина примусила цих людей так жертвувати? Подивіться,
скільки з нами йде молоді. Їхні батьки за кордоном, або близькі чи знайомі. Цей
рік наша Церква оголосила Роком християнського покликання. Хочемо, щоб під час
прощі і той, кому дванадцять, і той, кому за сімдесят, – кожен з нами
задумався: яке моє покликання і чи я відповідаю Богові на поклик, який Він мені
дає? Бог кличе кожну людину. Вчитель має бути вчителем, мама – матір’ю, батько
– батьком... І не може так просто продаватися через українську корупцію,
знайомства. Не можемо продавати те, що Бог нам подарував. Не виборсаємося з
ями, якщо нарікатимемо на інших, а самі ту яму будемо поглиблювати. Ідемо і
кажемо: дитино, запам’ятай, що жити на свободі – набагато краще, ніж навіть у
золотій клітці. Свобода – то дар Божий, цінуй її. Студенте, навіть як на трійки
закінчиш університет, але постарайся ніколи не давати хабаря. Складай і
п’ятнадцять разів іспит, але докажи тому дідові-професору, що можна інакше
поводитися. Докажи. Не чекай, що мама перешле тобі гроші. Якщо цього не зробиш,
то наша Україна ще багато років буде в ярмі. Всі президенти будуть нам недобрі.
Бо проблема не у верхівці. Проблема – у кожному з нас, що не примушуємо свої
верхи жити чесно. Маємо розправляти груди, піднімати свої очі і сказати собі: я
живу раз у житті, Христос за свободу помер, а що я зробив, щоб бути вільним? Свобода починається з наших душ. Доки їх опановуватиме гріх, ніякі президенти не
змінять нас. Як сказав преподобний Серафим, спаси себе, і навколо тебе
спасуться тисячі. Слава Ісусу Христу."
|
