День шостий…  Тема катехизи: «Віра, прощення, молитва»

о. Василь ПОТОЧНЯК – духовні науки на прощі Самбір-Зарваниця-2011.

Навіщо молитися?

Підставою молитви є віра. Молиться та людина, котра вірує. Тому вислів: «Забула помолитися, чи не хочу молитися, чи молитва є мені нудною», – означає щось глибше: людина не має, або має дуже малу віру. Якщо ми віримо в Того, Хто нас веде, то з Ним бажаємо контактувати. Саме тому молитва є такою потрібною для особи віруючої, бо вона кожен крок, навіть кожен день хоче узгіднити з Богом. Віра розвиває молитву.

А чому?..

Ісус Христос, як мудрий педагог і духівник, показує, що віра – це процес, в якому є питання і відповіді. Ісус дуже активно використовує для розвитку віри у своїх учнів метод запитань і відповідей. Ісуса також часто запитували, з Ним дискутували; відтак Він запитував учнів, відповідав їм... Через цю форму запитань і відповідей віра також дуже сильно розвивається. Коли людина запитує – вона вже щось отримує. Коли відповідає –розвивається. Кожен із нас знає, що для того, щоб дати відповідь на запитання, треба її знати, бути обізнаним. Часом ту саму відповідь нам доводиться давати декілька разів, однак щоразу вона буде іншою, глибшою, пристосованою до потреб  тієї особи, котра запитує. У запитаннях і відповідях ми стаємо на бік Бога.

Наше життя вказує на нашу віру

Без християнства, катехизи важко розвивати віру. Віра є дуже слизькою: зауважмо, скільки сьогодні у релігіях, а особливо у мусульманстві є релігійних фанатів, котрим скажеш слово – і вони підуть і будуть вбивати, нищити… Фанатизм під кутом віри з’являється через  майже відсутнє знання, якесь раціональне опертя. Христос не приходить і не закликає: «Віруйте!», а дає такі аргументи, які переконують, примушують замислитись. Повірити – означає внутрішньо прийняти Божу правду. У релігійній термінології ми не можемо вживати слів: «Я знаю», чи «Я думаю», бо істину знає тільки Бог, а думаємо ми усі по-різному, окрім того, це слово завжди вносить сумнів, бо хтось, може, думає інакше, тому Церква обрала слово «вірю». Говорячи «Я вірю», ми не потребуємо доведення. На мою думку, хибним також є вислів: «Люди, збудуйте в собі віру». Віра це не якийсь людський талант, віра – це Божий дар. Правильніше сказати: «Люди, відкрийте свої серця на віру з небес». Віра – це не власна техніка, чи зусилля. Це Божий дар. Хтось його приймає, хтось ним нехтує, хтось з нього сміється, а хтось з ним живе. Тому, приймаючи Божий дар віри, надії, любові, ми стаємо багатшими і маємо з чого користати. Людині, котра прийняла віру, є легко. Христос говорить: «Царство Боже є між вами». Це початки Божого Царства. Дар життя йде в парі з даром віри: як віримо – так і живемо. У Євангелії читаємо: «Щоб кожен, хто вірує в Нього, – не загинув, але мав життя вічне» (Йо. 3). Віра не дозволяє загинути особі і навіть справі. У такому контексті можна пояснити українську дійсність розчарованих демократів. Віруюча людина не розчаровується. Слово Боже голоситься, щоб увірувати в Бога. Різними способами Бог відкриває нам повноту віри в Нього, щоб ми прийняли її як дар у своє життя. Віра дає людині велику силу і дозволяє пережити найскладніші моменти, навіть такі, як розлучення, сирітство, чи навіть смерть близької особи.

Прощення – ознака віри

Найбільшим кроком віри людини, одним із її мірил є прощення. Настільки, наскільки можемо простити – настільки й віримо. Остаточне прощення дарує лише Бог, але Він передає оце прощення людині, згідно з її вірою. Віра веде до прощення. Проща наскрізь проникнута бажанням прощення, або наповненням своєї душі ментальністю прощати. Прощення – це Божий дар. Прощення дозволяє любити так, як нас люблять. Людина стільки може простити, скільки відчуває прощення щодо себе. Тому вислів: «Я тобі ніколи не прощу», підказує, що людина не відчуває прощення Бога.

 Коли починаю вірити?

Віра в людини переважно розпочинається тоді, коли вона розкриває свою слабкість, крухість серця перед Богом, бо Він торкається наших слабких місць, згіршень і дозволяє,  як і апостолові Томі, повернути віру дотиком пальців до своїх ран. Найбільшими спокусами є ті, в яких людина втрачає віру. Якщо не бачимо в іншій людині Бога – це означає, що наша віра дуже маліє, а, можливо, її взагалі немає. Відтак дуже швидко людина ображається, бо вона не бачить, що це Господь через ту людину мені щось сказав, підказав, допустив, врятував. Образа як плід гордині – бере верх. Слабка віра – це люди, котрі на всіх ображені: від своїх батьків – до настоятелів, державних провідників.Бог, як батько блудного сина, виходить назустріч грішникові і, обіймаючи, – прощає його. Віра є живою і тому вона потребує розвитку. Коли ж маліє віра – розвивається страх, людина починає нарікати, говорити і бачити світ у темних кольорах. У віру треба щоденно, щогодинно вкладати. На прощі – це дуже важливий момент: віра в те, що Бог мене веде. Розвиваймо віру, не втрачаймо її, бо це величезне чудо у нашому житті і нагода стати іншими. Віра розвиває всю особу.

Віра – це праця душі

Звернімо увагу на митаря. Перебуваючи в грісі, він зустрічає Бога. У кожній хвилині людина може втратити віру, яку не оперла на Господеві, але може і здобути її, навіть тоді, коли в гріхах перебуває. Віра – це Божий дар, а дар немає умов. Комусь віру передали батьки, комусь вона прийшла від Бога. Відкриймося серцем на віру – і станемо преображеними. Віра здатна ощасливлювати людину, чинити чуда. Зі щирим і чистим серцем, ми обов’язково зустрінемо Господа.

Іванна РИЖАН. За матеріалами прощі Самбір-Зарваниця, серпень-2011

Світлина Оксани Пронюк-Кузьма