 3 серпня цього року був гарний літній день. Бог нагородив його і сонечком, і рясним літнім дощиком. Я в принципі слякоту, дощову холоднечу не дуже люблю, а літній дощик - то є приємний виняток, особливо, коли земля, пригріта сонечком, перетворилася в суцільний порох, а дощик з неба як проллється і зробить таке генеральне прибирання, що ніякій людині не під силу так гарно вимити міста і села - цілу Україну!
Та літній рясний дощ 3 серпня трохи мені попсував плани, які я мала змінювати на ходу. Напередодні померла пані Емілія, і я хотіла віддати їй останню шану. Вона жила в Калуші, і звідти вирушала в дорогу до Бога. Пані Емілія - не є моя родичка ані далека, ані близька: вона - дружина пана Ярослава, а Ярослав Несторович - брат моєї вуйни Марії. Пан Ярослав не раз нам допомагав косити сад, а з пані Мількою були дуже гарна пара. Вони всюди ходили разом, не сварилися, не нарікали один на одного, і мені було направду шкода, що така гарна пара уже не пара. Гірко аж і нині...
Дощ того дня на трохи зупинив мене по дорозі до пані Мільки. Я мусила перечекати його вдома, а тому всюди виходила набагато пізніше. Мої плани посунулися, та я не дуже сильно засмутилася, оскільки знаю, що з усякої ситуації є вихід.Знайшла такий вихід я і під кінець дня.
А назавтра, себто, 4 серпня я мала бути в Самборі. У першу п'ятницю серпня уже вдванадцяте вирушає із Самбора у Зарваницю міжнародна десятиденна піша Проща, яку зорганізував світлої пам'яті отець Василь Поточняк, направду ревний Христовий слуга! Отця Василя уже нема серед нас, живих: хтось вірить, що наш любий отець пішов до Бога по небесну нагороду, дехто вважає, що подався отець Василь до Бога, щоб там організовувати небесні прощі. Направду віра кріпить людину у великому нещасті, горі....
"Нет, вся я не умру!" - колись писала Леся Українка. Отець Василь також залишив по собі добру пам'ять у формі різних глибоко духовних заходів. Світлою згадкою про отця Василя є і його Проща із Самбора у Зарваницю. То направду гарні дні в цілому календарному році! Напевно, найкращі! Зі сторони здається, що ми, прочани, - трохи дивний таки народ! Кидаємо все вдома, лишаємо звичний добробут, беремо купу різного одягу, спальник, премося в Самбір, а звідти трасою асфальтованою, дорогами битими, шляхами несходженими, вуличками вузенькими, стежками гірськими, болотами лісовими, буряковими полями, а вже майже під Зарваницею кукурудзою великою! Ідемо чогось, думають собі люди, кожну Прощу іншими маршрутами, подеколи дуже часто блукаємо: то не там повернули, то задалеко знайшли!
Але в такому ходженні, повірте, дорогі мої українці, є нечуваний кайф і величезна користь як для тіла, так і для душі. Тривала піша дорога додає здоров'я фізичного найменшій нашій кліточці. Тривала духовна дорога переконує кожного з нас, що людина - направду найперша копія Божа і має поводитися з іншою людиною, також Божою копією, гідно, а може, навіть і велично.
Я пригадую свою першу пішу Прощу. То був 2011 рік, уже далекий такий. Тоді Прощу провадив отець Василь, який був, дякувати Богу, живий- здоровий, натхненний своєю ідеєю. Я з отцем Поточняком познайомилася того ж року у Києві, а отець за першої нагоди запросив у пішу Прощу із Самбора у Зарваницю. Я і гадки тоді не мала, що то таке Проща в ділі, але отцю Василю пообіцяла, що піду. Дочекалася серпня, зібрала всю свою літню відпочинкову одіж в сумку і приїхала до Самбора. Щоб ви, дорогі друзі, зрозуміли, що одяглася я в облягаючі світлі штані, майки з декольте, а взулася в босоножки, в яких ходила по міських асфальтованих дорогах. Писали бувалі у Прощі, що треба брати взуття зручне, я то і взяла найзручніше, що в мене було. Уже першого прочанського дня я зрозуміла, що моє зручне взуття на українських дорогах, подеколи ще довоєнних, рветься, а я вимушено кожен день коротаю купу дороги босими ніжками. Тяжка була тоді дорога для моїх ніжок, але надалі в Прощу я таки хтіла піти. Найперше, що зробила відразу після Прощі, то купила собі дорогі, правильніше - дорожезні літні спортивні босоніжки. Називається, щоб, не дай Боже, мої ноги не забули аж через рік, що з ними було в серпні 2011 року!
Одним словом, з 2011 року я ходжу у десятиденну міжнародну пішу Прощу із Самбора у Зарваницю. Плани будувала піти і сьомий раз. 3 серпня не встигла поїхати автобусом до Самбора - лишився пізній поїзд до Стрия, а зі Стрия - ранній до Самбора. "Нічого страшного! - подумала я собі тихо і спокійно. - На сей раз моя дорога випадає саме така. Маю спальник. У Стрию до поїзда самбірського покимарю, щоб мати силу йти перший день. Спальник маю - сон собі мирний забезпечу!"
Упоравшись у всьому і з усім, я взяла велику сумку, повну одягу, техніки комп'ютерної, і пішла на поїзд. Було уже темно, бо з Голиня на Стрий поїзд десь приблизно о десятій вечора. На зупинці стояв лише один пасажир, і я стала його всіляко розговорювати. Найперше познайомилися, мого компаньйона по стрийській дорозі звали Іваном, і їхав він до Ужгорода. Стоїмо, бесідуємо. Нарешті приїхав наш транспорт, ми зайшли, всілися і приємно спілкувалися аж до кінцевої зупинки. До Стрия в настрої дібралися о пів на першу вже 4 серпня, а далі Іван пішов купувати квиток, а я - досипати. Досипати до п'ятої години ранку.
Стрийський вокзал я знаю добре, бо відколи вкрали в України Крим, то Західна Україна, а особливо, Івано-Франківська область, стали дуже популярними курортними місцями,куди їдуть активні відпочивальні в будь-яку пору року і будь-якого дня тижня. Такий приємний курортний бум спричинився до того, що в цей напрямок практично неможливо виїхати, якщо не купувати квитки заздалегідь. Проте, мало коли трапляється ситуація, що я заздалегідь знаю, коли матиму потребу виїхати із Києва до Івано-Франківська. Через таке доволі часто їду в найближчі до Голиня населені пункти, в тому числі і до Стрия.
Одним словом, на вокзалі, знайшла я лавку. Світло світило, потяги рухалися, люди ходили, зрештою, вокзал - то людне місце, і мені здалося, що є безпечно розкласти спальник та на свіжому повітрі влягтися. Я і гадки не мала, що Укрзалізниця і вусом собі не киває стосовно пасажирської безпеки! Нічні потяги у розкладах є, на вокзалі нема ніяких зручностей для нічного перебування пасажирів, а на подвір'ї вокзальному смертельно небезпечно! Що Україна наймає польських менеджерів, яким кожен громадянин платить шалені гроші, а ті топ-менеджери найперше навіть не потурбувалися про нашу безпеку! Що Україна голосно проводить реформи в правоохоронних органах, знову наймає грузинських топ-менеджерів, платить їм не менші гроші. Топ-менеджери голосно рапортують про успіх нової реформи. В нову українську поліцію набирають стару українську міліцію, яка навіть не шевелиться, щоб убезпечити від всякого прикрого місця вимушеного скупчення людей, і найперше - вокзали!
Я в 45 років не могла навіть уявити, що місто, яке народило Главу Української Греко-Католицької Церкви, є смертельно небезпечним! Я ніяк не могла уявити, що Галичина, де церква на церкві, всі себе називають християнами, а ті ж християни працюють у поліції, Укрзалізниці, зовсім не думають про людей.
Одним словом, тої ночі я ні про що погане не думала, спокійно вляглася і заснула. Не пам'ятаю, чи снилося мені щось приємне, та прокинулася від якогось звуку. Потім ще раз від удару. Розплющила очі. Спитала:"Чого ви мене б'єте? Що я вам зробила?" Почула руку на своїх вухах - сережки мала. Стала кричати: "Рятуйте!" Почула: "Тихо-тихо!" Домоглася свого: від мене відстав той поганий Хтось!
Пробую піднятися. Слабо виходить. Піднялася таки. Розумію, що треба щось робити далі. Дивлюся: а сумка розстебнута, комп'ютерної техніки, телефону нема. Не знаходжу і своїх босоніжок. Потім з'ясувалося, що паспорта нема також. І футболка червона з вишивкою тому поганому Комусь сподобалася. Благо, вишиванка та вишите плаття - одяг для Зарваниці - були на самому дні сумки, і до них погана рука не добралася.
Розумію, що маю рухатися. Стаю на босі ноги, волочу сумку і спальник. Докочуюся до кіоску. Кажу дівчині, яка працює в нічному магазині, щоб вона викликала швидку. Дівчина миттєво повертається. Я не розумію ще чого. Знову повторюю те саме. Бачу коло себе поліцію. Швидка, на диво, приїхала відразу. Я у кареті не можу ані всістися, ані влягтися - все жахливо болить.
Я у лікарні. У приймальному відділенні тітонька-всезнайка допитує мене, що зі мною сталося? Розказую: їхала у Прощу із Самбора у Зарваницю, на вокзалі мене побили. Тітонька дивується ще дужче: "Що, вдома нема церкви? Нащо пертися в таку даль!"
Чую, що коло мене, крім тітоньок переляканих, є вже чоловік. То лікар прийшов, і буде щось робити. Зі слів розумію, що голову мені сильно побили, багато крові витекло, треба шви накласти. Лікар шукає знаряддя. Знайшов. Далі шукає знеболювальне якесь. Не знайшов. Ухвалює рішення шити без нього. Тихе жахіття: на один біль накладається інший! Трохи йойкаю. Сильно йойкаю. Ура! Закінчилося!
Я на каталці. Везуть мене кудись. В палату привезли. Зсунулася я на ліжко. В палаті мертва тишина. Хворі з подиву замовкли і перелякано на мене дивляться. Розумію аж тут, що зі мною стряслося трохи лячне. О Боже, що це таке зі мною?
Так я зустріла сьому ранку першої серпневої п'ятниці. У Самборі починається літургія-благословення прочан у десятиденну пішу дорогу із Самбора у Зарваницю. Я не в храмі Божому - я в казенному домі. В лікарні...
Починається ранок останнього в тижні робочого будня. Ні, лікарня в Україні, дякувати Богу, навіть в результаті різноманітних реформ, які звели нанівець благородний конституційний принцип про те, що кожен має право на медичну допомогу, в суботу та неділю працюють, і є навіть у лікарнях медичний персонал. А поки п'ятниця, і лікарі працюють. До мене прийшло декілька: один активний, багато випитує, а я не то, що не можу відповісти: мені просто дуже важко зайвий раз рота відкривати! Розпитує, що зі мною сталося. Розповідаю, що кожного року вже сьомий раз ходжу у Прощу із Самбора у Зарваницю. А цього року до Самбора добиралася через Стрий, куди приїхала вночі. Вирішила поспати. Заснула. Прокинулася від дивних звуків. Зрозуміла, що мене б'ють. Крикнула. Не відразу від мене відстали. Відстали нарешті. Оговтаюся. Шукаю допомоги. Знайшла на вокзалі.
Лікар далі мене перепитує. Майже дослівно переповідаю те саме.
А тепер пальцем підведіть до носа. А ще цим пальцем. А як Вас звати? Скільки маєте років? Діти у Вас є? Де найближчі Ваші рідні? Хто може приїхати? Ніхто наразі...
Я в лікарні. Сподіваюся, що і тут є те, що мені на сей раз найбільше треба!
Моя мама живе в Голині. То Калуський район Івано-Франківської області. Від Стрия не дуже далеко, але я найменше хотіла про свою пригоду казати мамі. Моїй мамі вже 77 років, а то вже трохи багато. На вулиці спека, дорога чи то поїздом, чи в автобусі далеченька, а ще дитина її в лікарні. Я зіставила оці всі дані, уявила собі свою маму - і перехотіла сповіщати її про свій стан. Я ще не бачила себе у дзеркалі! Усій бригаді, яка зібрала того ранку коло мене, сказала, що моїй мамі не треба казати про те, що зі мною, де я.
Гмм.. То вже лікар про себе.
Усі вийшли, і я залишилася. Біль, нерозуміння ситуації, страх. Що буде зі мною? Правильніше: що є зі мною? Чому я не можу піднятися? Чому мені важко повернутися? Чому мене страшно нудить?
Надалі наді мною почалися активні дії. Спочатку привезли каталку, висадили мене на неї і повезли на спіральну комп'ютерну томографію, потім на цифровий ренген. А надалі почали лікувати: крапельниці мені поставили, уколи колоти, таблетки призначили пити. Не ходити і навіть не вставати. О Боже! А що я сама буду робити?!
Привезли сніданок. Я не маю ложки-миски. В принципі я її маю, бо у Прощі треба мати своє причандалля для їдження, але де моя сумка - мене навіть не цікавить! Із кухні до кашки-маняшки принесли ще миску, кружку, ложку. Та я їсти не хочу - так мене сильно нудить, що на нюх несила сприйняти!
Та поступово моя п'ятниця потроху устаканюється. Я вже хочу знати, з ким в палаті тимчасово мешкаю. Дізнаюся, що навпроти Лариса з Лисовичів. Біля неї Оксана зі Стрия. Коло дверей Уляна з-під Стрия. Коло мене - пані, з якою я не встигла познайомитися, оскільки того дня, сподіваюся, здорову, виписали її додому.
У п'ятницю сусідку по палатному ліжко-місцю виписали додому, натомість моєю новою сусідкою стала Лариса з Лисовичів, яка на суботу йшла додому. Та у п'ятницю, Боже, дякую Тобі!, зізналася, в якому селі її хата. У Лисовичах! Як класно! У Лисовичах у неділю буде Проща, і треба, певно, сказати, з якого то дива я не з прочанами! Озвучую свою думку вголос. Лариса каже, що має телефон отця-пароха. телефонує. Отець наразі слухавку не бере. Лариса роздумує в відразу придумує інший план: вона має одну паню, в якої бере молоко, а Марія - сусідка отця-пароха! Відразу телефонує Марії, яка має змогу слухати. Лариса співчутливо переповідає мою історію. Чую, що Маріє негайно біжить до отця-пароха.
Галина згодом переповість, що отець-парох зателефонував Тарасу і розповів про мене. Тарас озвучив решті - і Проща вже знала, чого мене нема. Що то значить інформаційне століття і новітні технології! На сей раз вони спрацювали на мою користь. Ще й яку користь! Але про приємне і корисне згодом, а в лікарняній палаті вечір і навшпиньки підкрадається ніч...
Надія КНЯЗЄВ, Київ
|
