Після завершення ХI Міжнародної десятиденної пішої прощі родин мігрантів і всіх охочих «Самбір—Зарваниця» у Марійському духовному центрі «Зарваниця» відкрили й освятили пам’ятник трудовим мігрантам, збудований за концепцією Пасторально-міграційного відділу УГКЦ. Якщо пам’ятник у селі Колочаві на Закарпатті, відкритий кілька років тому за кошти одного мецената, символізує заробітчанство окремого села, то скульптурна експозиція у селі Зарваниці на Тернопіллі, на будівництво якої офірували кошти українські заробітчани з багатьох куточків світу, паломники прощі «Самбір—Зарваниця», всі охочі, а також фундація «Мігрантес» з італії, за задумом авторів і втілювачів ідеї в життя, має символізувати новітню трудову міграцію сучасної України.
Ідея спорудження пам’ятного знака чи скульптурної експозиції, які б стали пам’яттю, нагадуванням, застереженням і тавром болю для українських родин, що відчули гіркі ужинки від сучасного заробітчанства, і докором керівництву держави, виникла ще 2008 року — під час підсумкової зустрічі паломницької спільноти в м. Самборі на Львівщині під духовним проводом першого і багатолітнього провідника прощі «Самбір—Зарваниця» світлої пам’яті о. Василя Поточняка. А 2014-го величну стелу з кованого металу — роботу колишнього заробітчанина Богдана Пилипіва і його сина Андрія із селища Рожнятова, схвалену в спільнотах колишніх заробітчан Львова, Дрогобича, Самбора, Стрия, івано-Франківська, Тернополя і т. д. та благословлену блаженнійшим Любомиром Гузаром, встановили й освятили поруч із дзвіницею на молитовному полі «Зарваниці». Але у липні цього року стелу, яку планували доповнити фігурами матері, батька і дитини у часі зустрічі після чужих доріг, за вказівкою керівництва ПМВ УГКЦ демонтували. А на місці строгого пам’ятного знака, увінчаного «Орантою», спорудили нову скульптурну композицію — з бронзи.
Якщо концепція стели грунтувалася на ідеї об’єднання українських родин, то новий пам’ятний знак, як наголосив владика Йосиф Мілян, відображає розлуку — «мить, коли мати прощається з родиною, а доньку залишає в Україні». Цю композицію, яка стала головно відображенням осібних смаків чільника Пасторально-міграційного відділу УГКЦ єпископа-помічника Київської архієпархії УГКЦ владики Йосифа Міляна, я б означив взірцем садово-паркової архітектури. Адже пам’ятник не лише не передає стрижневого змісту сучасного явища української трудової міграції, а й, на наш погляд, не гармоніює з сакральністю забудови духовного центру. Тож заробітчани його вже іронічно називають «пам’ятником валізі».
ѕУ центрі скульптурної експозиції — розлука: дівчинка-підліток, яка плаче і тримає в руках маленький образок Зарваницької Богородиці. Але домінують камені-валуни і величезна валіза на колесах. Також є чимало різноманітних деталей: гірка землі з паростком дуба і відбитком дитячої руки — як символ незламності духа, дві пташки по різні боки експозиції — символ роз’єднаних матері і батька, рушник із західноукраїнським орнаментом — ознака регіону найчисленнішого заробітчанства і т. д. Таке нагромадження скульптурних фрагментів нелегке для прочитання. Пересічний відвідувач «Зарваниці», минаючи цю скульптурну експозицію, не одразу й второпає, треба чи не треба перехреститися біля неї.
Скульптурну експозицію освятили глава ПМВ УГКЦ єпископ-помічник Київської архієпархії владика Йосиф Мілян та митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ архієпископ Василій Семенюк у співслужінні з представниками керівництва італійської єпископської конференції та фундації «Мігрантес», духовними провідниками прощі «Самбір—Зарваниця», місцевим духовенством та ін. На чільному камені скульптурної експозиції викарбувано слова: «Мігрантам. Щастя у Господі, бо Він — Дорога, Правда і Життя».
