Враження   

    Вже багато років хотіла піти на прощу «Самбір-Зарваниця». Цього року мрія здійснилась. Чесно кажучи, не мала навіть найменшого уявлення як це буде Вражало багато чого, насамперед гостинність людей, які приймали прощу. Кожного дня ти йдеш і розумієш, що тебе чекає повна невідомість про ночівлю, сніданок, обід, вечерю та багато інших речей, які потрібні. І кожного дня Бог, через небайдужих людей, дарує тобі це все. Готувалась до найгіршого, а отримала сповна. Це власне доказ того, що Отець дбає про свої дітей і ніколи не залишає напризволяще.

Прощу у кожному місті чи селі зустрічали особливо: із фанами, дзвонами, короваєм, музичним супроводом. Було й таке, що в одному із сіл обід для близько 500 людей приготували за 2 години, було й таке, що парафіянам не вистачило прочан, щоб взяти до себе до дому, бо охочих дати нічліг виявилось більше, ніж прочан, яких було близько півтисячі. Вражали люди, які приймали на нічліг. ЛЮДИ для ЛЮДЕЙ робили стільки ДОБРА, що інколи просто не вкладалося в голові. Саме ДОБРА, а не пакостей і підстав. Кожна сім'я, в якої ночувала, залишила приємний спогад у душі. Це неперевершені знайомства та люди, які попри життєві біди залишаються людьми і несуть промінь світла, надії та віри в цей жорстокий світ.

Вражала чесність...

Під час прощі всі щось губили. Про це можна було не переживати зовсім, бо завжди знаходився хтось, хто повертав загублену річ. Від дерев'яного хрестика до золотих сережок.

Вражала віра...

Жінка на 8 місяці вагітності, хлопець із паличкою, дівчинка, якій 4,5 рочків, бабця, якій 83 роки, повнiстю незряча жiнка – усі цi люди вiдважилися пiти на прощу, бо повiрили Богу, залишили все та вирушили за Ним. У той момент запитала себе: '' Чому не пiшла ранiше?'' Вiдповiдь проста: це звичайнiсiнький страх, спричинений браком вiри. Дякую Боговi, що через цих людей допомiг це зрозумiти та визнати. Як треба довiряти Боговi показав один чоловiк, який у прямому сенсi побiг за прощею, що проходила його селом. Пан Богдан не злякався, а просто пiшов, подiбно як апостоли за Христом. Завдяки таким свiдченням вiри, дорога не була важкою, 220 кiлометрiв пролетiли непомiтно.

Коли прийшли в Зарваницю, вiдчуття радостi переповнювало. Проте ця eмоцiя була в кожного прочанина не лише в день приходу, а кожної секунди, під час ходьби, бо ''Сумний християнин – це сумнiвний християнин''. Усмiшка була не лише на вустах, а й в очах та серцях. Цю радiсть кожен привiз у своє мiсто чи село, родину, колектив, навчальний заклад, сiм'ю.

У Зарваницi була насичена прогарама: неймовiрнi нiчнi чування, ''Фестиваль прочанської творчостi'', гасло якого ''Служу, бо люблю'', яке пiд час дороги прочани неоднорозаво використовували практично, Архиєрейськi Лiтургiї, похiд зi свiчками, хресна дорога, панахида бiля могили о. Василя Поточняка – засновника прощi, ''Фестиваль кукурудзи'' iз величезною ватрою та багато iншого. Кожен змiг вiдчути себе пiд Божою опiкою та Покровом Божої Матерi, до якої невпино крокували впродовж 8 днiв.

Христина КОРЕЦЬКА, член Новороздільського УМХ

Фото: Ярослав Павлюк

http://dyvensvit.org/articles/105960.html