| Ірина МІНКЕВИЧ
 Зустріч емігрантів в Києві залишила багато спогадів. Звичайно, велике
враження справив новорічний Київ, який зустрів нас палаючими вогниками,
передноворічне сум’яття… Але не це головне.Збираючись у Київ, я
до кінця не усвідомлювала сутності таких зустрічей, хоча знала, що вони
відбуваються щомісяця. Тема емігрантства
для мене не була до кінця усвідомленою.
Дякуючи Богові, мої батьки не були змушені виїжджати за кордон. Хоча в родині і
серед знайомих є емігранти, але не доводилось чути відвертих розмов і вникати в
суть проблеми. Велике враження справила зустріч із
Блаженнішим Любомиром. Його слова йшли із глибини серця, це були власні
спогади, які доторкнулись душі кожного присутнього. Слухаючи про власний досвід
життя за кордоном, на очах
з’являлися сльози і, мабуть, назавжди залишаться в пам'яті слова Глави УГКЦ: «Вітаю Вас
вдома». Рідний дім… Яке дороге слово, значення
якого часто до кінця не усвідомлюємо,
забуваємо і так часто згадуємо в хвилини розлуки. Далі були розповіді о. Василя Поточняка. Життя за кордоном не могло не
залишити свого сліду. Кожна історія, яку розповідав о. Василь, була пережита не тільки цією
людиною про яку говорилося, але і ним самим. Багатьом нашим емігрантам Він
допоміг у далекій Італії: когось
врятував за крок до прірви, когось привів до Бога, а комусь витер гірку сльозу.
А це – найдорожче, найпотрібніше
на чужині. Кульмінацією зустрічі була робота в групах і наступне обговорення напрацювань. Увага була
зосереджена на тому, як зберегти
сім’ю емігранта. Слухаючи розповіді,
по тілі пробігали мурашки, виникало багато запитань: чому батьки покидають
маленьких дітей, а за кордоном виховують чужих, чому діти залишаються сиротами
при живих батьках, чому ми, як нація, з
великим минулим, відома своїми талантами, історією, культурою, змушені терпіти
приниження, насміхання, образи на чужині? Багато запитань. Але відповідь одна –
така воля Господа. В житті немає випадковостей,
а все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Багато емігрантів за кордоном
вперше у своєму житті зустрічаються
з Богом, починають приходити до Церкви,
адже віра в Бога – це єдине, що спасає у важку хвилину. Підтвердженням цього є слова владики
Богдана (Дзюраха), які сказала до нього одна монахиня, коли він їхав за кордон: «Не переживай, Ісус вже там
чекає на Тебе!». Молитва, віра в Бога, підтримка рідних, друзів,
небайдужість, вміння вислухати і не боятись поділитись своїм болем, постійне
спілкування з рідними, яке дає зрозуміти, що ти комусь потрібен – це те, що
допомагає зберегти сім’ю емігранта. Керуючись ними, варто
пам’ятати, що кожна ситуація унікальна, причин, які змушують покидати рідний
дім, багато, і кожна людина переживає їх по – різному. Як багато сьогодні робить Церква
для емігрантів, як багато зусиль прикладають наші священики, які також стають
емігрантами, покидають рідний дім, щоб допомогти іншим, щоб їм доносити Слово
Боже. Але далі залишається людська байдужість,
осудження, заздрість. Звичайно, важко щось змінити одній людині, але часом слова підримки,
вдячності, бажання бути вислуханим, розуміння – це єдине,
чого потребує людина. Потрібно послухати таку людну, поставити себе на її
місце. Хоча нам до кінця не зрозуміти їхнього болю. Сказані Христом слова 2000
років тому, промовляють до нас і сьогодні: «Все, що ви зробили одному із
найменших братів моїх, ви мені зробили». Повертаючись додому, в пам’яті пробігали моменти зустрічі, людські
долі, а серце тихо дякувало Богові за поїздку, за все, чого Бог хотів мені нею відкрити, чого хотів
навчити і найголовніше – за можливість жити на рідній землі, за те, що
поряд є батьки, рідні, адже ніякі гроші не замінять їхньої любові і не в них щастя. Думаю, що це не остання моя
зустріч, адже так хочеться не залишатись байдужою, так хочеться сказати нашим
емігрантам: «Вітаємо Вас Вдома! Тут вас люблять, розуміють і та чекають рідні обійми батьків, дітей, чоловіка,
дружини!»
|
