 Учасники пішого десятиденного паломництва Самбір-Зарвниця, які вперше взяли участь у цій прощі, діляться враженнями від пережитого.
Анатолій, Київ, юрист, 27 р.
«У Зарваниці не перший раз. На прощі ходжу щороку. На цій прощі вперше. Це щось надзвичайне», − ділиться враженнями Анатолій. «Кожен день для мене − це якесь нове відкриття себе, мабуть, після цієї прощі почну писати книжку», − говорить учасник прощі і додає, що вдячний організаторам за такий великий обсяг праці, який їм довелось провести, «бо організувати 50-100 людей – це простіше, а тут, щоб організувати таку групу людей, при чому ти не знаєш, скільки залишиться у кінці, тому що постійно долучаються – це вражаюче», - говорить Анатолій і додає, що це заслуговує поваги. «Вражає атмосфера, яка тут панує, це щось надзвичайне, і хоч я перший раз на цій прощі, але не останній», − говорить учасник. Крім того, звертає увагу на глибокі щоденні катехизи отців, у яких, за його словами, відкрив для себе багато такого, чого не чув раніше. «Священики мають дар донести думки і Слово Боже до людей, і у них це дуже просто і не нав’язливо виходить», − зауважує паломник.
Звертає увагу на тривалість прощі і говорить, що ця довга дорога відкриває людям їхню справжність і тим є дуже корисною людині. «Коли ти пересікаєшся у житті з людиною і не знаєш, якою вона є насправді, то в цих умовах ти не можеш довго ходити з маскою, − зауважує Анатолій, − тут люди є такими, якими є насправді, бо у випробуваннях можна побачити справжню суть людини. Це дуже чітко видно, навіть якщо хтось думає, що це не так. І це є надзвичайно сильним моментом, який несе проща».
«Маршрут, який ми маємо цього року, сприяє максимальному налаштуванню на молитву», − говорить паломник і зауважує, що «незважаючи на те, що інколи падає дощ і десь є трохи слизько, але я не відчуваю якоїсь надзвичайної втоми. Бог оберігає нас».
Аліна Грабар, Київ, 26 р.
«Це друга піша проща у моєму житті. Ходила з Києва до Вишгорода у пішу прощу, близько трьох років тому», - розповідає дівчина. «Кожна проща дає якесь духовне оновлення. Поки працювала, майже два роки не ходила на прощі. У цьому році у травні була на прощі і згадала, яке це відчуття: ти ніби ясніше починаєш бачити своє життя, розуміти свої проблеми», − говорить Аліна про те, чим для неї є проща.
«У мене є намір, я дуже багато хочу від Бога. Думаю, що потрібно і відповідно достатньо пожертвувати. Нічого не дається задарма», - говорить дівчина і додає, що навіть трохи призупинила пошуки праці, щоби не було перепони піти в цю прощу.
«Окрім того, тут дуже цікаво. У серці радість. У мене було кілька етапів пережиття на цій прощі: я самонадіяно думала, що легше впораюся із фізичними навантаженнями, тому що раніше це мені легко вдавалось», − говорить паломниця. «Перші два дні було дуже важко, був переляк: «Невже я не впораюся?». Але потім помолилася, почала іти, біль притупився і стало значно легше», − розповідає прочанка і зауважує, що це трапилось, можливо, від того, що почала більше допомагати людям, тому що були ті, кому справді було важко іти.
«Як на мене, перлина цієї прощі в тому, що тут зібрані різні люди, різної вікової категорії: є старші, які порадять молодшим, молодші допоможуть старшим. Я, мабуть, вперше на прощі, яка настільки вдало організована», − говорить учасниця.
«Дуже запам’яталась мама з хворим Артурчиком та Іринка із сліпою мамою», − ділиться дівчина тим, що найбільше вразило. «Люди настільки відважні, що ти просто захоплений. Є розуміння, що це робиться з вірою, тому що без віри на це, мабуть, важко було б наважитись. «Вразила така велика кількість людей», − говорить дівчина і зауважує, що чула цифри минулого року, «але чути і бачити – це зовсім інше».
«Захоплюючий маршрут», − говорить дівчина. «Чула, що минулого року маршрут проходив більше дорогами, очевидно, що для ніг це зручніше, але йти попри траси – це важче. Для мене, жительки міста, іти сільською місцевістю – це весь час любуватися українськими краєвидами: чи це поле переоране, чи зелене, чи це копиці сіна, чи хата − нова чи стара. Маю велике естетичне задоволення», − розповідає захоплено учасниця.
І хоч, як вона зазначає, іти непросто, але це проща, випробування. «Тут, на прощі, зловила себе на тому, що у мене думка, «що немає вибору», навіть не виникала. Була думка про те, що я йду, тому що це проща, йду, тому що жертвую цю прощу і труднощі у тому намірі, який я прийняла, коли вирушила. Мене зовсім не турбує, що ми по кісточки в болоті, наша шкіра універсальна, вода все змиє», − говорить учасниця.
Пригадуємо, що з 5 по 14 серпня тривала Міжнародна піша десятиденна проща родин мігрантів із Самбора у Зарваницю. У ній брали участь представники з 11 країн світу: Італії, Іспанії, Чехії, Казахстану, Росії, Польщі, Білорусі, Ізраїлю, Канади, США, Естонії, а також учасники із Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької, Волинської областей, мм. Києва, Донецька, Чернівців. Із Самбора вийшло 263 особи. У Зарваницю прибуло 320 осіб. Найстаршому учасникові 80 років, наймолодшому, хворому Артурові – 5 років. Іванна Рижан
|
