Ісус Христос вийшов з дому і сів біля моря. Біля Нього зібралося безліч народу. Тоді Ісус увійшов у човен, трохи відплив від берега і навчав, сидячи у човні. А всі люди стояли на березі та слухали.

Ісус розказав народові таку притчу.

Вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє на зораному полі. Коли ж він сіяв, то одні зерна впали край дороги, налетіли птахи небесні та їх видзьобали, а решту – люди повитоптували (Лк. 8. 5).

Другі зерна впали на кам’янистий ґрунт, де мало землі й вона не глибока. Ці зерна зійшли, але як сонце зійшло, пригріло й припекло, то ростки зів’яли, й так і не дочекалися коріння, і засохли, бо не було вологи на цьому ґрунті.

Треті зерна попадали у тернові кущі. Коли терен покрився листям і вигнався доверху, то заглушив рослини і плодів вони не дали.

Ще інші четверті зерна впали на добру, родючу землю. Вони виросли і добротно вродили: одне в сто раз, друге і шістдесят, а інше – в тридцятеро. Треба сказати, що в ті часи добрим врожаєм вважався урожай 10:1.

Розказавши цю притчу, Ісус закликав людей: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!».

Коли люди розійшлися й Ісус залишився з Дванадцятьма, то запитали Його учні:

– Як розуміти цю притчу? Що вона означає? Чому Ісус притчами говорить?

Ісус відповів учням:

– Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, Царства Небесного, а тим, що за вами, усе відбувається у притчах, щоб оком дивились вони і не бачили, вухом слухали – і не зрозуміли, щоб коли вони не навернулися, і відпущені будуть гріхи їм, – а потім запитав Ісус учнів, – Ви не розумієте цієї притчі. І як вам зрозуміти всі притчі (Мр. 4. 11 – 13).

Це означає, що Ісус має намір і надалі відкривати істину Своїм учням, які вже знають деякі таємниці Царства Небесного. «Тайна» на церковнослов’янській мові, або «таємниця» українською мовою у Новому Завіті має зміст слова «істина», котра не була відкрита людям у Старому Завіті.

– Ось що означає ця притча, – продовжив далі Ісус. Зерно – це Боже Слово. Сіяч сіє слово. Те, що край дороги, то це ті слова, котрі люди почують, але зразу або незабаром приходить до них сатана і забирає з серця слова, посіяні в цих людях, щоб не увірували ці люди і не спаслися (Лк. 8. 12).

Слова, що посіяні на кам’янистому ґрунті, то це ті слова, що почуті людьми і вони з радістю їх зразу ж схоплюють і сприймають. Але ці слова не мають коріння і непостійні. Згодом, коли наступає утиск чи переслідування за слово, то ці люди зразу ж спокушаються. Ці люди вірують не довго, а коли наступають часи переслідування за віру, то вони зрікаються віри.

Між терен посіяні слова – це ті, що слухають слова, але клопоти земні, омана багатства, ілюзії збагачення, різні бажання, життєві розкоші, пристрасті заглушають слова і плодів вони не дають.

Посіяні в добру землю слова – це ті, що слухають слова, сприймають їх, бережуть їх у щирому і доброму серці та приумножують, навчаючи інших, родять в тридцять, шістдесят і сто раз (Мр. 14 – 20). Ці люди приносять плоди в терпеливості (Лк. 8. 15).

У євангеліях зустрічаються слова і «Царство Боже», і Царство Небесне». Це синоніми. Річ у тому, що юдеї, коли говорили «Небо», «Висоти», то мали на увазі «Бога». З почуття великої поваги до Творця, юдеї, так би мовити, не розкидалися словом «Бог» за будь-якої обставини чи потреби. Вони частіше вживали слово «Небо». Тому «Царство Боже» і «Царство Небесне» – слова рівнозначні, еквівалентні, тотожні.

Ісус почав говорити про Царство Боже не зразу, а тоді, коли виявилося, що багато юдеїв не признають Ісуса, намагаються протиборствувати Йому. Згідно старозавітного вчення Месія повинен був прийти, щоб звільнити Ізраїльський народ і встановити Своє Царство. І це так. Але люди розуміли це цілком по своєму, по земному, по матеріальному, із земною вигодою. Вони міркували про царство земне.

Ісус, справді, прийшов звільнити не тільки Ізраїльський, але й всі земні народи, від їх рабської земної психології, від язичницького ідолопоклонства, від аморальності й запропонував їм Царство Боже, Небесне. Ось й тому Ісус почав відкривати людям таємниці Царства Божого.

Оскільки тайни Царства Божого були розраховані на Ісусових учнів, а не на грішників і невірів, фарисеїв і книжників, які не визнавали Христа, то Ісус почав говорити притчами. Те, що було незрозумілим для Його учнів, Ісус пояснював їм на самоті, як це видно з притчі про сіяча. І тому заклик Ісуса «хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» означав те, що Ісус закликав присутніх добре обміркувати Його слова, бо одне і те ж слухали і учні Ісусові, і вожді народу (книжники, фарисеї, священики), і сам народ затуманений своїми земними вождями, але ставлення до почутого було різне.

Учні відповідали вірою в Ісуса, інші – відкинули Ісуса, бо вони бачили в Ісусі лише загрозу своєму існуванню, бо вони були духовно сліпі та глухі. Отже, не все посіяне й Господом Ісусом дало врожай.

– Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!, – таким закликом до слухачів Ісус закінчував не одну Свою притчу, кожен раз підкреслюючи, що духовні люді в стані осягнути зміст і зрозуміти Його притчі, та взяти з них урок. Не духовні ж люди сприймають лише земний, сюжетний, користолюбний бік Його притч, лише поверхневий матеріальний бік, не осягаючи духовного.

У притчі про сіяча описано чотири види ґрунту, на який впало зерно:

1) на край дороги;

2) на кам’янистий ґрунт;

3) на ґрунт у терені;

4) на родючий ґрунт.

Аналогічно Ісус бачив чотири групи людей, відповідно до того, як вони сприймати Його вчення:

1) книжники і фарисеї відмовилися вірити Ісусу Христу;

2) багато людей ходили за Ісусом лише тому, що Він чудотворно зцілював їх, годував їх рибою, хлібом, як це описано у дивному нагодуванні багатьох тисяч людей. Але блага вістка, яку ніс Ісус, у цих людей не пускала коріння в їх серцях;

3) деякі люди проявляли зацікавленість або щиру зацікавленість до Вчення Ісуса Христа, але вони не стали послідовниками Ісуса, бо більше тягнулися до матеріального збагачення, до обманливих власних тілесних радостей, аніж до духовного;

4) четверта група людей, до якої відносяться й учні Ісуса, окрім Юди, виявилися найвірнішими Йому, бо вони, як губка всмоктували кожне слово Ісуса і залишалися вірними Спасителю за будь-яких умов та обставин. Амінь.

Сайт (http://molytva.at.ua/index/pritcha_pro_sijacha/0-142).

Євангеліє від Луки 7:11-16

Євангелист Лука в кількох словах описує горе в якому опинилася жінка: «…виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою» (Лк.7.12). По-перше, це жінка в якої помер чоловік. На той час це означало, що далі її очікували справжні бідні. Адже чоловік  утримував всю сім’ю, і його смерть означала  втрату засобів  існування. По-друге, ця жінка має єдиного сина, який після смерті чоловіка став сенсом  її життя. По-третє, цей син помирає молодим. Тепер уявімо ті почуття, які переповнювали серце жінки, коли вона відправляла в останню путь свою дитину.

Проте цю похоронну процесію зустрічає Христос. На перший погляд - це випадкова зустріч. Але в Євангелії ми не знайдемо чогось випадкового, не важливого, чи не потрібного для нас. Тому і ця зустріч є знаковою, її шукав Ісус. Ми бачимо, що Христос не  байдужий до людського горя,  не залишає людину сам на сам із її думками, стражданнями, спокусами, випробуваннями. Споглядаючи на цю ситуацію спитаймо себе про наше ставлення до людини, яка є біля мене. Іншими словами я пройду мимо потребуючої людини: чи спитаю, чим можу допомогти?

Але Лука говорить не лише про співчуття Ісуса, але і про Його владу. Адже горю жінки не міг допомогти вже ніхто, крім Ісуса Христа. Він воскрешає юнака і цим засвідчує, що саме Він має владу над смертю та життям. Цим воскресінням Спаситель також показує, що бажає подарувати життя кожній людині: «бо я живу, і ви будете жити» (Йо.14, 19).

Друге послання апостола Павла до Корінтян 11:31-12:9. Євангелія від Луки 6:31-36

"Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого,” — каже Ісус до своїх учнів та до тих, хто його слухає; каже робити це, незважаючи на те, як поводяться люди, з якими доводиться жити разом.

На горі, після довготривалої молитви, Ісус вибирає з-поміж своїх учнів дванадцятьох і називає їх апостолами (від грецького слова avpo,stoloj [апостолос]), тобто посланцями. У Старому Завіті гора часто використовується для відображення зустрічі з Богом, на ній моляться, приносять жертви. На горі, після ночі проведеної у молитві, Ісус вибирає тих, на чиї плечі буде покладено ношу проповідництва, тих, які підуть поміж людей нести Благовість.

І ось тепер Ісус сходить з ними на рівне місце, де знаходиться величезна кількість народу. Люди ці складають дві групи, і друга група вміщає два складники:

1 велика сила його учнів;

2 людей вельми багато, що прийшли послухати його й оздоровитись:

з Юдеї та з Єрусалиму;

з побережжя Тиру та Сидону.

Тир та Сидон — два не єврейські, але фінікійські міста. Люди, що прийшли послухати навчання Ісуса, відображають усе людство: одні є із вибраного народу, інші — із поган. Євангелист символічно дає зрозуміти читачеві місійне завдання, що стоїть перед Ісусом разом із Церквою — навчити та оздоровити всіх людей незалежно від їх віросповідування.

Першу частину повчань Ісус промовляє дивлячись, на своїх учнів (Лк. 6:20–26), тобто тих, які вже деякий час навчаються у нього, а тоді звертається до всіх, що прийшли послухати його науку, а отже, — виявили бажання бути від цього моменту його учнями.

Словами "вам, що слухаєте, кажу” Ісус немов би продовжує блаженства із першої частини повчань. Блаженні вбогі, голодні, ті, що плачете, ті, кого ненавидітимуть люди заради Сина Чоловічого, але також блаженними є ті, хто слухає Боже слово і його зберігає (Лк. 11:28). Вам, що слухаєте, кажу — любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого. В такий спосіб Господь, розвиваючи тему блаженств, дає певні правила, якими мають користуватися його учні. Оцінка за виконання цих правил є співзвучною із блаженствами (велика буде ваша нагорода).

31І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.

Цей вислів — правило-мінімум, що дає Ісус для співжиття людей.

Кожна людина, живучи у суспільстві в якому існують певні  правила, певна думка про те, як необхідно поступати в тій чи іншій ситуації, розуміє, що і вона спричиняється до формування певного способу думання через свої слова та вчинки. У суспільстві, де помста, ошукування та брехня формують світогляд, Ісус піднімає людину на щабель вище через прості слова. Адже ж само собою зрозуміло, що жодна людина не бажає відчути на собі негативні дії, погане відношення до себе.

32Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять.

Ісус звертається до всіх, що його слухають. Він промовляє в такий спосіб, щоб слухачі прийняли активну участь у науці, щоб визначилися щодо своєї особистості, щоб спробували відповісти на поставлені запитання. Світ живе за своїми  законами. Але той, хто прийшов слухати Ісуса, не може після навчання залишитися таким, яким він був до зустрічі. Кожен у натовпі потенційно відрізняється від грішників, хоча ним практично є. Ісус це дає зрозуміти. Ви любите? — добре! Але цього є ще замало, щоб ви виділилися із групи грішників, бо й вони люблять. Ця любов повинна бути дещо іншою.

33І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять.

Цей вірш є дуже подібним до попереднього. Та сама форма, лишень відмінним є прояв людської активності. Тут виступає на перший план дієслово чинити. Ісус ламає поняття, яке існувало до того часу про грішників, як таких,  що не здатні на добрі вчинки. Ви чините добро? — дуже добре! Але це ще не є аргумент для того, щоб відділитися від когорти грішників, бо й вони те саме чинять.

34І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка вам заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне.

Три рази повторюється одне і те ж питання: яка вам заслуга? І таким чином оця група слухачів, ті, до кого Ісус звертається, стоять перед проблемою відповіді на поставлене запитання. Яка ж суть усієї життєвої діяльності людини? Яка суть відносин між людьми? Чому Христос наголошує втретє про подібну поведінку посеред грішників? Що ж різнить мене від грішника, коли я люблю, чиню добро, позичаю, коли мене про це просять? Чи бачу я щось таке, до чого мене підводить Учитель?

35Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних.

Три рази Ісус вживає однакову структуру побудови речень для підсилення поставленого між рядками запитання. Ви відносите себе до грішників, чи до праведників? Якщо до праведників, то яка риса різнить вас і грішників?

Тепер Ісус до тих, хто хоче відрізнитися від грішників, вживає ті самі три дієслова, але у наказовому способі.

Ви прийшли послухати моєї науки? — добре. Ви спробували розв’язати завдання, сформульовані у попередніх реченнях? Ви хочете поступати, як це роблять праведники? — добре. Ось вам програма для виконання: любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого. Незважаючи ні на що, несіть у світ любов та добро. Той, хто цього вимагає, за таку поведінку дає велику винагороду і можливість стати його синами. Через любов, добро, прощення боргів впроваджується мир, а миротворці синами Божими стають (Мт. 5:9).

На кого рівнятися? Куди скерувати вектор свого життя: до грішників і залишитися такими, як вони, чи до Бога і стати його синами?

36Будьте милосердні, як і Отець ваш небесний милосердний.

Є легше любити тих, хто любить нас; чинити добро тим, хто чинить його нам, ніж робити це все тим, хто нас ненавидить, спричиняється до різноманітних пакостей. Легше обрати такий напрямок руху у житті, що збігається із загальним потоком; відділитися, бути якнайдалі від тих, хто нам не подобається, від своїх ворогів. Христос же ж нас, тих, які слухають, закликає бути подібними до Отця нашого небесного, який милосердно відноситься до всіх людей без вийнятку. Поки ми не розпочали жити так, як закликає це робити Христос, то й ми відносимося до числа грішників, які потребують милосердя Божого, тобто, потребуємо прощення. Тому ми можемо зрозуміти те, що означає хотіти отримати прощення, щоб знову відновити правдиві відносини, можемо зрозуміти брата, який хоче примиритися. Можемо зрозуміти, але чи ми йдемо на порозуміння?

                                                           Підготував брат Андрій Василиків, Дрогобицька Духовна семінарія

«І Він увійшов до одного з човнів, що був Симонів, і просив, щоб він трохи відплив від землі. І Він сів, та й навчав народ із човна».

Сьогоднішнє недільне Євангеліє  показує нам Ісуса, як Доброго  Вчителя, який досконало знає усіх своїх учнів! Наставника, який любить навчаючи.

Господь, добре знає кому належить один із човнів, саме тому цілеспрямовано сідає саме в нього. Дає завдання «виплисти на глибінь, і закинути невід».

Симон сперечається,  виправдовуючи  свою нічну працю, та все ж стає покірним.  І як нагороду, отримує «безліч риби» . Якою може ділитися з Іншими.

 Так само Ісус приходить й  у човен Нашого Життя.  Просить відплисти дальше від інших, щоб побути лише з Ним, щоб показати щось нове і дати те, що потрібне.

Що для Нас є виплисти на глибінь? Якщо мислити по-людськи то означає певну небезпеку,плодом якої може бути великий рибний улов. Так само подібно є і в духовному життя – часом треба «нирнути» у нього, заглибитись у навчання , читаючи Євангеліє чи праці  Отців церкви, щоб мати добрі плоди.

Ми в цей час страйкуємо, не погоджуємось, і навіть сперечаємось. Та Ісус як тихий  і мудрий наставник показує нам, що праця і життя в яких  не має для Нього місця – є пустими і без вартісними.

 Вартує сказати лише одне «так!» на Ісусові слова і отримаємо величезний скарб - рибу, яка є радістю і благодаттю, і  якою можемо ділитись з іншими. Якої так багато, що потопають два човни.

Коли такі моменти настають у нашому духовному житті, то відчуваємо себе подібно Симону, грішними і недостойними, нас огортає страх. Та  Найкращий Учитель і в цій ситуації  має  добрий підхід до учня, кажучи спокійне «Не лякайсь!»Не бійся, бо я з Тобою! Не бійся, бо Ти не сам!

І далі ,  Господь дає нове завдання, показує покликання конкретної особи, для виконання якого потрібні певні дії, інколи навіть «покинути все»…

  Молімося сьогодні особливо за Тих, до кого ще не прийшов Ісус-Учитель - за заблуканих учнів. За тих, хто боїться: боїться виплисти «на глибінь, боїться змін у власному житті, зміни праці, середовища, інших радикальних змін.  За тих, хто став «ловцями людей» - за  наших єпископів, монахів і монахинь.  (Від Луки 5:1-11)

Розважання підготувала Катерина Катращук

Розважання попередніх тижнів…Читате далі...