Штрих до портрета

Пісня як молитва.  Отець Ігор Баланда сіє Слово Боже своїми вокальними творами

Виглядає не дивиною, а радше закономірністю, якщо той чи інший священик, обдарований Божими талантами, не закопує їх, а реалізує у своєму душпастирському покликанні. Бо він сам чинить так, як проповідує вірним. Не лише ораторське мистецтво з проповідальниці, але й спів, вишивання, малярство, володіння грою на музичних інструментах чи захоплення спортом тощо нерідко стають  ефективними кроками для донесення Слова Божого. А парох храму Святого архістратига Михаїла УГКЦ у селі Тязеві на Тисмениччині о.Ігор Баланда і виконує духовні пісні на прославу Божу, і творить їх – у словах і  мелодіях. І кожне своє творіння вважає молитвою…

Спонукали нас до розмови з о. Ігорем не очікуване 75-річчя храму у Тязеві і не 15 роковини з часу його душпастирства у цьому селі на Тисмениччині. Про це ми довідалися вже згодом, у часі спілкування. Очевидно, що нещодавня нічна піша проща до Криниці Святого Духа неподалік Єзуполя стала тим поштовхом до ближчого знайомства зі священиком, який о третій годині ночі своїми вокальними піснеспівами підтримав на дусі прочан з різних областей України. «Ваш парох дивовижний, очевидно, доводилося часто чути його духовний спів у селі?» - поцікавилися ми у директора місцевої школи Марії Дорошенко після імпровізованого концерту о. Ігоря у невеличкій шкільній спортивній кімнаті. «Та ні, власне завдяки вашій прощі та відвідинам села і ми почули вперше його виконання авторських творів»,- неочікувано зазначила Марія Дмитрівна.

– Все життя я відчував потребу зреалізувати себе як людина, яка зможе наблизити інших до тих моральних і духовних цінностей, яких сьогодні так бракує, – каже о. Ігор, згадуючи поодинокі епізоди із свого життя. – Дякую Богові і батькам які запровадили мене на навчання. Спочатку – у музичну школу в місті Калуші для оволодіння грою на баяні, згодом – у музично-педагогічне училище в Коломиї, а насамкінець я ще й завершив студії хорового диригування у Рівненському інституті культури. Працював вчителем музики у школі в Надвірнянському районі, а відтак викладав хорові дисципліни у Теребовлянському культучилищі та керував студентським хором у Бучацькому радгоспі-технікумі на Тернопільщині. Це якраз був кінець 80-х – початок 90-х, коли УГКЦ виходила з підпілля. Я запізнався тоді з нашими бучацькими священиками, які свого часу з блаженної пам’яті владикою Павлом Василиком творили катакомбну церкву. Вже тоді я мріяв зреалізувати себе як священик, але перша моя  спроба служіння Богові була у створенні церковного хору у церкві Святої Покрови міста Бучача. Потім якийсь час я служив дяком. У 1992 році отець-декан дав мені рекомендацію для навчання на правах екстернату в Івано-Франківській духовної семінарії. Першою моєю парафією був Маріямпіль. Я щасливий навіть у згадці про ті роки, бо враження – незабутні. А у грудні вже мине п’ятнадцять років, як я у Тязеві.

– І власне у Тязеві ви вперше виконали свої вокальні твори?

– Пісні почав писати давно. Спочатку це були лише вірші. Але музику почав творити саме у Тязеві. Я відчув якесь натхнення чи Боже провидіння – наблизитися до людей і наблизити їх до Бога через співану християнську поезію, через пісню. Консерватизм у сучасному церковному розвої – це міцний підмурок. Але сьогодні виклики часу вимагають від священика бути більш гнучким у проповідуванні Слова Божого, творенні місії Христа  - живої парафії і живої Церкви. Як казав апостол Павло: «Я хочу стати всім для всіх» - щоб всіх для Христа здобути. Два роки тому я дебютував піснею під час традиційної деканальної прощі до Криниці Святого Духа. Але зустріч з прочанами у часі цьогорічної нічної пішої прощі під патронатом Пасторально-мігрантського відділу УГКЦ була для мене особливою. Ще до зустрічі я серцем відчув своїх слухачів, відчув, що моя пісня визріла, щоб Слово Боже співане подарувати цій спільноті. Був певний, що мене зрозуміють, сприймуть. І дякую Богові, що не помилився – знайшов слухачів, яким зміг відкрити своє серце і душу. Бо і для нашої тязівської парафії проща була своєрідною пробою на гідність як господарів. Я не просто співаю – молюся у співі. Мені дуже важливо бачити людські очі у цій спільній молитві. І тієї незабутньої ночі, співаючи, я відчув, що ми – одне ціле.

Ігор ЛАЗОРИШИН.

На світлині: о.Ігор Баланда у пісні-молитві.