 Ніч проти понеділка, слава Богу, минулася. Лежати в лікарні біля вікна - то є очевидна перевага, але я тої ночі так не думала. На небі картина, як у Тараса Шевченка: «Серед неба ходить білолиций». Місяць тої ночі був повний, ходив-гуляв, а коли, певно, змучився, то став собі навпроти вікна, біля якого на лікарняному я намагалася якраз заснути. Наче ті мишки, що Круть та Верть, одна вовтузилася тої ночі за двох на своєму ліжку: то з одної сторони вляглася, то на протилежну пересунулася, то посередині думала якось приміститися. Вмощувалася до ранку, слоники уявні рахувала, молилася навіть - нічого не допомогла! Я вже грішним ділом думала, що по голові дали там, де сон зберігається, і в результаті такого давання мій сон утік від мене назавжди.
Та ніч була направдудовга. На календарі, напевно, ні, але в мене дуже. Я з величезним нетерпінням зустріла день після тої довгої ночі. Правда, я ще не знала, що понеділок принесе мені купу неясностей і великий мішок страху.
Одним словом, нарешті настав ранок. У палаті, слава Богу, всі прокинулась. Лариса приїхала з хати, куди їхала на вихідні. За ніч нікого до нас не додалося і не відбавилося. Розмірковуємо собі мовчки, голосно бажаємо один одному «Доброго ранку!» Чекаємо після вихідних кожен свого лікаря.
Звичний ранковий обхід лікарями починають того понеділка з мене. Петро Любомирович підводить бригаду, розповідає, що потрапила я у п’ятницю. Далі каже, що на чолі зліва перелом лобної кістки. На голові рукою демонструє, як той перелом у мене виглядає. Далі продовжує, що маю у голові дві гематоми точно і начебто перелом склепіння черепа. Мені в голові відкладається, що є ще в мене перелом основи черепа. Жах! Я, на жаль, про всі ці патології знаю, бо у свій час двоюрідний брат Василь мав серйозні травми голови.
О Боже! У мене всякі травми різного ступеня тяжкості, а я лежу в районній лікарні, де, напевно, нема можливості ані технічної, ані лікарів, щоб вирятувати мене з аж такої стрийської ями. Що маю робити нині, в понеділок, у Стрию, в лікарні зі страшними такими травмами голови? У суботу цього всього не казали, а в понеділок аж так по хворій голові дали! Що скажуть у вівторок? Шок. І зовсім нелегкий.
Поки лікарі оглядають решту хворих у палаті, я пробую себе на ліжку взяти в руки. Розумію, що маю найперше заспокоїтися і в спокійному стані щось придумати. Має ж бути для мене вихід! Найперше пробую когось фахового згадати. Згадала Володимира Анатолійовича Рижого. Був період у мому житті, коли мусила дотикнутися до нейрохірургії. Згадала той час, згадала навіть і те, що у лікарняному холодильнику не забрала тоді свою посуду, яку приносила для хворого брата. Кажуть, що забувати в лікарні, – то погана прикмета: обов’язково повернешся в лікарню. Невже правильно кажуть? Невже і я повернуся у відділення нейрохірургії Київської обласної клінічної лікарні? Понапригадувала отоді все собі та й гірко сплакнула. Що робити?! Треба щось робити!
Найперше думаю, як то я у Стрию маю відшукати столичного нейрохірурга? Телефону свого не маю, який би мені підказав номер телефону Володимира Анатолійовича. Коли не маю ані телефону, ані комп’ютера, то не маю й Інтернету. Маю на плечах голову, тому мушу мізками шевельнути. Шевельнула. Пригадала. Найперше придумала, що маю згадати хоч чийсь номер телефону. Напам’ять знаю мамин. Ньиа! Думаю сильно, пригадую давніх своїх приятелів телефонні номери. Вони, Надія та Євген, не змінювали їх ще з того моменту, коли в Україні започатковувався ЮЕМСІ. Надія Петрівна та Євген Миколайович відразу після першого Президента України Леоніда Даниловича обзавелися мобільними телефонами із мобільними номерами. Не знаю, як з телефони, та мобільні номери, схоже, моїх земляків-франківчан влаштовують і донині.
На душі трохи легше стало, бо віднайшла хоч якийсь для себе вихід. Прошу у Галини телефон, набираю Надії та Євгену есемеску. Пишу, що я серйозно влипла. Наразі я в Стрию, лежу в міській лікарні. Не маю ані грошей, ані інших можливостей інших лікування. Пишу, що мені потрібна кожного з них допомога.
Надія віддзвонилася миттєво. Розпитує більше. Каже, що зараз у Києві. Слава Богу! Надію Петрівну прошу, щоб відшукала Володимира Анатолійовича. Надія Петрівна розуміє, що треба все кинути і шукати. Все кидає, сідає за кермо і шукає! Спочатку лікарню обласну, в лікарні – потрібну нейрохірургію (в приміщенні лікарні є ще Київський обласний центр нейрохірургії), у відділенні – ту ординаторську, де між операціями буває Володимир Анатолійович. Повірте, щоб сходу все це відшукати, то не є так легко, оскільки сама лікарні має декілька корпусів. Більше того, майже поряд з Київською обласною лікарнею знаходиться Інститут нейрохірургії, тому коли незнаючі вперше відшукують обласну нейрохірургію, то небувалі перехожі скеровують на вулицю Платона Майбороди, 32. Саме туди спочатку і заїхала Надійка Петрівна, де і пробувала відшукати Володимира Анатолійовича Рижого.
Поки Надія столичними вулицями рулювала, лікарняними коридорами блукала, під ординаторською вичікувала пана лікаря, я на ліжку в Стрию весь цей час думала-гадала. До двох телефонних номерів, які я згадала, мала ще путівник паломника, де наприкінці мої прочани залишили кожен свій телефонний номер також. Переглядаю путівник уважно ще раз, роздумую, кому в розпачі маю зателефонувати. Зважено вибираю Галину Заячкевич – якось найбільше з-поміж усіх тих, хто був у мене, до неї серцем прикипіла.
Знову беру Галинин телефон. З Галининого телефону телефоную Галині. Перелякано їй переповідаю все, що мені наговорив лікар. Кажу, що не знаю, як собі маю давати ради. Що не вірю лікарю, бо невідомо, що Петро Любомирович ще скаже завтра, в середу… Що так, як мене лікують у Стрию, то не є серйозне лікування. Переповідаю, схлипуючи в слухавку. Галина там, у прочанській дорозі, лише мовчить. А що ж вона мені скаже?!
А тим часом Надія Петрівна по Києві розшукує лікаря. Але, як кажуть у народі, хто сильно шукає, той обов’язково віднайде. Відшукала пана Рижого (не Рудого) і Надія Петрівна для Надії Михайлівни. Уся в сльозах розповідаю йому, що зі мною трапилося, де я є, як мене лікують. Володимир Анатолійович чи то з лікарняної етики, чи то з упевненості каже, що всі нейрохірурги завжди роблять з хворими лише те, що мають робити. Я щось не розумію, тому столичний лікар переконливо повторює, що лікарі зі мною, наді мною, довкола мене роблять все, що треба! «Все, що Вам найперше потрібно було, вони і найперше зробили!» - чую від Володимира Анатолійовича.
Отак! Я ж думала-гадала, що мене треба везти-мчати чи то до Києва, чи в крайньому випадку до Львова, уявно висадила себе вже у лікарняну санавіацію, придумала собі, що мені її має організувати Євген Миколайович, який, хоч і не від медицини, але є членом Уряду. А мені необхідно лише лежати, і маю я коротати свій лікарняний час лежачи в Стрийській районній лікарні, бо мені ні в якому не можна не те, що кудись їхати, - вставати мені, виявляється, зась! У моєму випадку спокій та лежачий режим лише мене вирятують. Я трішки заспокоїлась, бо почула від лікаря, для себе авторитетного, що мене таки лікують, і лікують наче правильно.
Але я ще той Хома Невірний! Після розмови з лікарем Володимиром згадую, що гроші маю в тумбочці. Я все одно собі уявляю, що мають мене лікувати трохи не так, а лікують мене зовсім не так через те, що у п’ятницю, суботу я не мала грошей. Як то я забула сказати своєму лікуючому лікареві, що вже маю гроші, нехай мене хоч з понеділка, та вже починають серйозно лікувати! Що ж то я не додумалася раніше до такого розвитку подій?
Я мовчки встаю з ліжка. Заточуюсь помітно, але руки мені допомагають звестися на рівні ноги. Ледь пересуваюся, тримаюся за стіну і прямую до лікаря свого. Я ще не знаю, де його територіальне місце між операціями, лікувальними маніпуляціями, регулярними обходами. Шкандибаю коридором, читаю перед собою одні палати. Наприкінці вичитала на дверях, що то ординаторська. Відчиняю двері, бачу Петра Любомировича, урочисто декламую, що я маю гроші, і ви, лікарю, мусите мене нарешті лікувати. Лікар ледь не впав на підлогу з такого видива: він же заборонив мені навіть у туалет вставати, а я кілько метрів наважилася пішки! Розгніваний Петро Любомирович навіть не став слухати мої пояснення, розвернув допоміг мені дібратися до свого ліжка.
Одним словом, я на ліжку. Очі наче у Сірка позичили. Ніяк від чи то сорому, чи страху не можу оговтатися. Вже й обід рознесли, розумію, що треба поїсти.. Поїла, навіть смак відчула - нарешті з мого тіла забрався прикрий нуд! В палаті людно: після вихідних відвідувачі прийшли до хворих. До Галини голосисті онуки приїхали: класнющі такі, що аж! Старша донечка Наталя подарувала всій родині Іванових-Гірняків Андрійка та Володика. Ті маленькі горобчики, коли злетілися в палату, то вже з порогу відігнали всякі сумні думки. Вони найперше голосно розпитували бабусю, а що то таке з нею? Потім стали вивчати нове для них приміщення, гратися підручними засобами, які бачили в палаті. Коли гралися, то, звісно, як то між чоловіками часто буває, трохи і поцапалися. Вся палата мала приємні клопоти: заспокоювала по черзі Андрійка та Володика. Я й незчулася, як настрій набула. Всякі грізні думки від мене відлетіли, і я лежала на свому лікарняному ліжку трохи навіть вдоволена життям!
Погомоніли-погутурили Галинині діти-онуки та й пішли з мамкою і другою бабусею додому. Далі забігла молодша донечка Ірочка, пощебетала, поприбирала, мамусі приємні і потрібні процедури поробила – побігла на інший лікарняний поверх робити організовані лікарями уколи-маніпуляції хворим. Ірина працює медичною сестрою у хірургічному відділі Стрийської районної лікарні.
Я на трохи навіть примружила уві сні свої очки, як у двері постукали. Відчинилися– і на порозі з’явився отець Володимир Савчин. Я трохи подивована, трохи збентежена: звідки отець Володимир переді мною взявся? То молодий священик, з яким я познайомилася в одній із Прощ із Самбора до Зарваниці. Володимир Савчин тоді ще навчався в Івано-Франківській духовній семінарії. Потім наші дороги перетиналися декілька разів, і я мала змогу спостерігати, як молодий семінарист зростає і стає ревним священиком Української Греко-Католицької Церкви. Сам отець Володимир по лінії котрогось зі своїх батьків походить із села Лімни Турківського району, і у минулій Прощі свідчив, як познайомився з отцем Василем Поточняком.
Питаю отця, до кого він прийшов. Посміхаючись, каже, що не до мене. Цікавлюся, як то він мене знайшов? Галина йому зателефонувала. Отець Володимир із цьогорічною Прощею дуже тісно контактував, бо прочани переходили село Міжріччя і обідали в гостинному селі, в якому священик служить настоятелем храму святого Архистратига Михаїла. Ще однієї Прощі отець Володимир опікувався прочанами. Здається, то було у ту Прощу, коли ми через Жидачів переходили. Отець Володимир до всіх священичих регалій має ще купу людських чеснот, серед яких я б на перше місце поставила обов’язок. Людина обов’язку – це якщо коротко охарактеризувати отця Володимира.
І ось обов’язковому священику сказали все кинути і хвору Надію відвідати – отець Володимир, схоже, таки мусив усе кидати і миттю мене відвідувати. Красно Дякую! усім, хто виховав такого відповідального священика! Отець Володимир найперше мене потішив телефоном. Ура! Я тепер вже на зв’язку, і можу телефонувати, кому захочу! Отець Володимир вибрав телефон приємного оптимістичного кольору (ніжно-рожевого), вклав у нього картку «Київстар», на картку поклав чималу суму гривень. Одним словом, зробив усе, що треба, щоб я була на зв’язку. Мені не те, щоб сильно був потрібен телефон, але мамі треба було даватися чути. А ще кортіло знати щось і про Прощу. Я розуміла, що багато говорити з прочанами у мене не вийде, оскільки сама знаю, що часу на бесіди у Прощі нема зовсім. А так десь перекинутися двома-трьома словами, почути прочанський спів, церковний дзвін чи духовне слово – то можна було і задзеленчати в якісь кишені хоч раз на Прощу!
А ще отець Володимир до телефону залишає гроші. Це потім я дізналася, що то тридцята група мені пожертвувала аж таку велику купку грошей! Я приємно заскочена. Я щиро Дякую! кожному, хто мене знає і не знає! Я ще не знаю, що мені вівторок принесе, але точно знаю, що наполягатиму, щоб мене лікували серйозно. Бо в мене є вже гроші! Хто, не дай, Боже, лежав в українських лікарнях, той добре знає, що я маю на увазі?
Отець Володимир мусить вже йти. Щиро мені співчуває. Каже, що якщо потрібна буде його допомога, то щоб я обов’язково йому про це сказала. Я вкотре за понеділок приємно подивована – аж просльозилася з радості від таких щирих слів! Ми прощаємося, отець Володимир іде, а я залишаюся зі своїми роздумами. Як приємно переживати щирі і щемні хвилини, бачити на собі добру людину, зчитувати у великому і малому люблячого Бога!
За Бога я серйозно згадала в лікарні тільки тепер. Мушу щиро зізнатися, що я не розуміла, чому то по дорозі до дороги до Бога зі мною аж таке сталося! Зазвичай, коли людина наважується йти до Бога, то Всевишній тільки сприяє такому благородному людському наміру. Я й сама не раз на собі переживала Господню руку. Найбільше, звісно, Бога я зчитувала у Прощі, а особливо в ті секунди-хвилини, коли ані я собі сама, ані людина не могла мені допомогти. Надіялася я на Господа і цього разу, але у сьому міжнародну десятиденну пішу Прощу із Самбора у Зарваницю я навіть не втрапила.
Одним словом, до понеділка в моїх стосунках з Богом була глибока криза. У п’ятницю я навіть сильно образилась, але згадала біблійну настанову, що до вечора треба примиритися з кожним, з ким посварився протягом дня. Увечері п’ятниці я щиро попросила в Бога пробачення, перестала сильно ображатися. Але риторичне запитання мене мучило і в суботу, і в неділю. Почався тиждень ще з більших непорозумінь: коли ж до понеділка я гадала собі, що нічого аж надто страшного зі мною, на щастя, не трапилось, то в понеділок я, здається, дізналася всю правду про свій справжній стан. Зі всякими різного ступеня травмами голови в районній лікарні я зрозуміла, що маю тільки надіятися на Бога. Мене не можна далеко транспортувати. У мене нема можливості організувати безпечне собі транспортування. Я не знаю, куди мені варто переїжджати, щоб лікування було справді краще організоване. Одним словом, більшість моїх питань не знаходило своєї відповіді, і я вперше за чотири дні щиро звернулася до Бога за поміччю. Я попросила Бога через кожного, хто мені бажатиме допомоги, подіяти в найкращий спосіб. А найбільше я просила за путніх лікарів для себе, щоб і Петро Любомирович, й інші, хто мене оглядатиме, чинили наді мною волю Самого Господа! Я говорила з Богом через наш Путівник. В мене була і своя молитва, і своя мовчанка, і своя тиша. Я через кожного, хто зайшов у той понеділок до мене, уже зчитала, що Бог знає, що я в Стрию, а тому мала іскорку певності, що Він мене не залишить. В таких роздумах того дня я заснула…
Надія КНЯЗЄВ, Київ
Моя історія... День третій...
Моя історія. День другий
Моя історія... День перший.
|
