| Богдан ДИЧУК, заступник директора ЗОШ № 1 м. Городенка, газета "Нова Зоря"
Завтра Пасха. На чужині – в далеких бразиліях і
греціях, америках і португаліях, італіях і росіях – зустрінуть найвеличніший
день господнього Воскресіння мільйони українських заробітчан: Ольг і Василів,
Марій і Микол, Петрів і Оксан. І ніхто не знає, як їм, молодим і не дуже,
добрим, ніжним трепетом серця сприймуть сповіщену вокалом церковних дзвонів
одвічно бажану новину: «Христос Воскрес!» саме там, на рідній землі України, в
цей величний день найбільше не вистачатиме їх – найдорожчих мам і татусів,
дружин, чоловіків, братів і сестер. І в радісний орнамент Великодня
вплітатимуть журливі нитки туги. Спазми відчаю здавлюватимуть горло і гарячі
солоні краплини несправедливої долі тектимуть по обличчю та рясно поливатимуть
чужі землі. Я хочу втекти від цього настрою. А пам’ять знову і
знову повертає мене в недалеке минуле. ... Пасхальне богослужіння в українській церкві
святої Великомучениці Варвари австрійської столиці. Радісні й
уважно-зосереджені обличчя заробітчан, твоїх, Україно, дітей, твоїх синів і
дочок. Вони заглиблені у молитву, а крило спогаду черкає рідну землю, зависає
над барвистими рушниками, що прикривають святкові кошики, тугою зволожує очі.
Ні, ми невіддільні. Нас, як ніколи, єднають Великдень, Україна! Відчуваю, що ніяк не можу вирватися із полону
власних переживань. А може, я, допоки житиму, буду полонянином ностальгічного
болю мільйонів українців, розкиданих по всьому світі. Це він щомиті пульсує в
мені ліричною сповіддю української заробітчанки з Відня Марії Ворончак. У маленькому подільському селі мама пече
паску і пише писанки. Тоненький, як струна, безконечник виривається із магічної
сфери яйця і, пронизуючи червоною ниткою весняне надвечір’я, в’ється понад
містами і країнами, понад шляхами і кордонами аж до високого віденського неба,
що століттями спочиває на шпилях собору Святого Стефана. І пливе над світом
Берегиня, огортаючи крилами-рушниками далеких подорожніх, що розлетілися
птахами по чужих землях на всі чотири сторони. Відень. Вечір. Вузький провулок і навстіж відчинені двері маленької української церкви.
Випадкові перехожі на мить зупиняються, дослухаючись до чужої мови, вдивляються
в просвітлені обличчя людей, що заходять до храму. Великдень мого серця
починається за цим порогом і, піднесений на хвилях молитви, відлунює у далекому
подільському селі, де мама готує святковий кошик і накриває його колись вишитим
мною рушником. «Благословляється і освячується ця паска окропленням цією
освяченою водою: во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь», – священик
окроплює наш хліб, куплений у крамницях і загорнутий у пластикові торбини. Та
ми тримаємо його з такою побожністю і трепетом, як тримають найдорожчий скарб,
що не придбати за ніякі гроші. Під склепінням цього храму ми – родина. Ми
маленька галузка серед сотні подібних відірваних і віднесених ураганом
негараздів гілок від отого предковічного дуба, що зветься Україною. Десь далеко в глибинах нашого змученого серця, ми закрили на сім замків, свої
найдорожчі скарби. Ми, що могли б стати, Україно, твоїми рембрантами і
шопенами, твоїми собратами і ньютонами, вилетіли і далекі вирії, залишаючи
тобі, як докір своє недописане полотно, свої невиправдані надії. В Україні Великдень... Ми стоїмо плечима до плеча, і наші голоси, розбиваючи кам’яні мури стародавнього
міста, піднімаються до тих незвіданих висот, де немає ні смутку, ні болю, ні
розлук, щоби там угорі, зливаючись із гучним великоднім передзвоном, сповістити
радісну новину6 «Христос Воскрес!» А в далеких подільських, волинських, прикарпатських, у далеких українських селах
і містах сідатимуть до святкового столу наші родини, і їхня щира молитва буде
оберегом у нашій дорозі. Чи покличеш ти нас, Україно, колись на свій величальний Великдень? Чи повернемось
ми? І нехай
ця сповідь стане обвинувачувальним вироком для попередніх режимів українського
П’ємонту, пересторогою і уроком для нинішнього і наступного українських урядів.
| 
