| Олена ФЕДЮК, аспірантка Будапештського університету
Соціологічне опитування проведене часописом «Нова
Зоря» та спільнотою «Пієта» у 2007 році підтвердило статистичні данні
Італійського «Карітасу» по заробітчанству на 2003 рік: як і тоді, так і тепер
90 % українців в Італії – жінки. Чому саме таку нерівновагу вказує статистика, і як
живуть в Італії ті 10% чоловіків? Зі своїми запитаннями йду до жінок, що свій
вільний час, або неспокійні дні безробіття проводять в парках Болонії. Маже всі
погоджуються, що якщо зараз важко знайти роботу жінці, а чоловікові і того
важче. В Італії, як і в багатьох країнах з великою кількістю іноземних
заробітчан, склалась ситуація етнічного поділу ринку праці, в якому вихідці з
різних країн зайняли свій сектор. Так якщо вихідці з Китаю чи Індії переважно
працюють в малому бізнесі, то українці зарекомендували себе найбільше в роботах
по догляду за перестарілими та немічними або в хатній роботі. Така робота, хоч
і надзвичайно важка фізично, часто асоціюється з жіночою працєю. Отже часто
буває так, що приїхавши до Італії наші чоловіки беруться до прибирання, догляду
за хворими та перестарілими, готування їжі та прислуговування за столом,
пізнаючи таким чинном ціну щоденної хатньої роботи. Почувши про мою зацікавленність в історії
чоловіків в Італії, Степан Сопушинський з Івано-Франківська одразу запросив
мене на "екскурсію” до себе на роботу - на будову. Степан, 53 роки, приїхав
до своєї жінки Марії в Болонію на початку 2006 року. "Мені пощастило,”
розповідає він, - Бог так зробив, що я все життя пропрацював в будівництві, я є
будівельник за покликанням і без цієї роботи я би тут не витримав.” З гордістю
проводить мене всіма небезпечними кострукціями на своєму об'єкті – болонській
психіатричній лікарні побудованій ще у 1877 році. "Цю лікарню реставрує наша
бригада в якій є і українці, і албанці, румуни, угорці, марокінці, ну всі, крім
італійців! - сміється Степан, - От так і працюємо: спілкуємось, придивляємось,
вчимось розуміти один одного і працювати разом. Ви тільки уявіть собі, що от
так і вся Італія будується руками іноземців з усього світу!” Під час годинної обідньої перерви всі три українці
з бригади збираються разом у просторій кімнаті з великим столом. Кожен маї свій
пластмасовий контейнер з наготовленим обідом. Напівжартома питаю, хто ж їм
готує ці обіди. "Кому як,” - відповідає Олег з Тернополя. Перебуваючи в Італії
вже сьомий рік, Олег 36 перепрацював багато робіт: працював і в барі, і в
ресторані, і на дискотеці, і в порту в Неаполі. Через рік після приїзду
покликав в Італію жінку, яка лише півроку тому повернулась назад на Україну,
щоби бути з 14 річною дочкою. За ці роки дочка так само приїжджала на кілька
місяців в Італію до батьків. Олег говорить, що відривати її від друзів та школи
не хотів, але хотів щоб вона знала і про те як живуть батьки в Італії: "Навіть,
якщо ми приїхали сюди просто заробити, це не значить що ми маємо поставити
хрест на цих роках. Навіть в таких умовах треба старатися жити повним життям,
не відкладати життя на потім,” - говорить Олег, з приємністю згадуючи
відпочинки з цілою сімєю в Італії на морі, чи свою активну діяльність в Неаполі
під час Помаранчевої революції. В той час як Олег і дружина знову погодились на
розлуку, щоб підтримати свою доньку в Україні, головний майстр будови, Богдан,
43 роки, нещодавно привіз до Італії свого 13-річного сина. Я питаю, чи означає
це, що його сім'я планує залишитись в Італії. У відповідь Богдан сміється: "Та
мій син вже хотів тікати пішки назад на Україну! Він як і моя дружина і думати
не хочуть лишатись. Але тепер я сина вмовив лишитись ще на трохи, тож
наступного тижня він вже йде в школу.” "Тож особисто Ви, - уточнюю я, - хотіли
би залишитись?” "Ні, - відказує Богдан, -
просто я маю в житті мету і знаю що потрібно зробити щоб її досягнути. Я завжди
досягаю поставлених цілей, завжди. А тим часом, просто хочеться, щоб вся сім'я
була разом.” За 10 хвилин до кінця обідньої перерви всі
починають збиратися, і прибравши та протерши за собою начисто, вирушають кожен
на свою ділянку роботи. "Тут треба бути на роботі вчасно, - сміється Богдан, - бо
гроші платять тільки за те, що зробив, а не за те, чого не зробив. Далі додає, що хоча за ними не наглядають, він
знає свою відповідальність, бо за кінцевий результат запитають у нього
особисто: "Вони дали мені завдання, і це є моя робота прорахувати все починаючи
від підвалу до останнього поверху.” В цей день, Степан отримує від італійського уряду
визнання своєї високої кваліфікації – третій разряд із чотирьох існуючих в
італійській системі. Він відкрито радіє досягненню, повторюючи, що будівельник
це для нього не тільки робота, а покликання, і отримати визнання в такий
короткий строк на чужій землі це не аби який успіх. Він ніби повторює раніше
сказані Богданом слова: "Ти знаєш що ці папери означають? Це означає, що тепер
я кожної хвилини маю підтверджувати свій професіоналізм, без жартів, без
махлювань. Вони мені повірили, але тепер це моя відповідальність показати їм як
я можу працювати.” На жаль, Італія далеко не для кожного дає змогу
проявити свої здібності, освіту або призначення. Ці чоловіки, як і багото інших
українських чоловіків і жінок пройшли крізь численні незвичні для них роботи та
заннятя, в яких, хтось відкриває в собі нові незнані здібності, а хтось губить
колишні професійні навики і знання. Головне, напевне, дійсно мати мету і завжди
памятати заради чого ми проходимо ці випробування.
|
