Більш як сто років минуло відтоді, коли перші українці виїхали до Канади в пошуках роботи… То були мешканці села Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області Василь Ілиняк та Іван Пилипів. Згодом за ними подалися інші. Так було започатковано масову еміграцію до Канади. Потім була Аргентина, Австралія, США. І ось представники вже четвертої емігрантської хвилі оселяються у США, Італії, Польщі, Німеччині, Росії...

Сьогодні ніхто не знає точної цифри, скільки українців виїхало з України. Лише в Італії, за неофіційними даними, близько 700 тисяч наших заробітчан. Більшість з них — нелегально. І в Україні до цього вже звикли. Влада може бути задоволена: заробітчани рятують економіку України. Погано лише дітям, які роками залишаються без батьків.

 Богдан Пилипів — один з літредакторів та оформлювач двотомника першої антології творчості заробітчан-українців в Італії «Світло на чужих стежках» та «Гавдеамус по-емігрантськи», виданого 2005 року. Нині він продовжує займатися улюбленою справою, мріє, що колись таки отримає пропозицію оформити якусь цікаву книжку від відомих видавців братів Капранових. Живе Богдан у Рожнятові, на Івано-Франківщині. А тим часом як людина діяльна, художник вирішив докластися до реалізації задуму встановити пам’ятник українським заробітчанам. До того ж його син Андрій — майстер художнього кування. То чому не втілити проект у кованому металі? І сучасно, і виразно.

 — Ідея належить колишнім заробітчанам, паломникам десятиденної пішої проші «Самбір-Зарваниця», — розповідає пан Богдан, співавтор проекту пам’ятника.

 У бойківському краю, звідки я родом, на закордонних заробітках кожен четвертий мешканець. Торкнулася проблема і мого рідного села Ілемня Рожнятівського району. Через масову еміграцію село, яке колись дало відсіч монголо-татарам, тепер мусить миритися з безперспективністю. Боляче дивитись, як занепадають ще донедавна квітучі села, як діти виростають без батьків. Якщо з Польщі, Чехії, Угорщини українці, хай не всі, повертаються додому, то ті, що опинилися по той бік Альп, наче безслідно розчиняються... Вже масово їдуть на заробітки до Італії жінки з далеких гірських сіл, які раніше вирощували городину, заготовляли сіно, займалися домашньою роботою та виховували дітей. А найприкріше, що за кордон виїжджає молодь. Майже всі — на низькокваліфіковані роботи: жінки доглядають немічних, чоловіки працюють на будівництві. А могли б в Україні навчати дітей, розвивати науку чи бізнес. Молода людина, яка емігрує за кордон, рано чи пізно вивчить мову і знайде собі роботу. А в рідній державі влада навіть не ставить за мету, щоб випускникам вишів дати можливість відпрацювати гроші, які були витрачені державою на їхнє навчання...

 Біда в тому, вважає Богдан, що в Україні багато крадуть. Прийшовши до влади, можна безкарно грабувати — народ усе стерпить. Заробітчани щороку переказують в Україну десятки мільярдів доларів, натомість держава проблемами емігрантів не переймається.

 Ідею трудових мігрантів встановити пам’ятник заробітчанам, який би нагадував владі і суспільству про ганебне явище в історії нинішньої України — вимушене «вигнання» на заробітки матерів, руйнування родини, — підтримав пасторальний координатор українців в Італії, головний редактор часопису «До Cвітла» отець Василь Поточняк. Головною ідеєю пам’ятника мала стати трагічна сцена прощання молодих батьків з малолітнім дитям.

 В Україні автори задуму неодноразово зустрічалися із заробітчанами, членами їхніх родин, священиками. Обговорювали проект на зустрічах, організованих пасторально-місійним відділом УГКЦ. Ідею паломників-заробітчан першим благословив у квітні 2009 року єпископ, намісник Марійського духовного центру Тернопільсько-Зборівської єпархії Василій Семенюк. Після розгляду проекту богословською комісією УГКЦ його було подано на благословення владиці Йосифу Міляну, голові пасторально-місійного відділу УГКЦ. Владика Самбірсько-Дрогобицької єпархії Ярослав Проріз також схвалив задум. Проте єдине його зауваження «перевернуло» вже, здавалося б, готовий проект. «Чому ви хочете ще більше посилити трагедію, показавши заробітчан у момент розлуки? — запитав він. — Чому б не показати момент повернення батьків, їхню радість від зустрічі з дитиною? Нехай вона спонукає родини до возз’єднання».

 Як згадує Богдан Пилипів, від несподіванки йому навіть мову відібрало. Два роки обговорювали проект, і раптом таке... Проте у словах єпископа була логіка: радість зустрічі батьків з дитиною набагато переважає смуток розлуки. А головне — заохотить повернутися додому.

 Тернопільсько-Зборівський єпарх Василь Семенюк посприяв, щоб на початку Хресної дороги у Зарваниці було визначено та освячено місце для майбутнього комплексу.

 Як художника і громадянина України Богдана Пилипіва дуже турбує, що на його батьківщині люди не можуть заробити на життя. Адже досі не створено умов для малого бізнесу. Свого часу йому, колишньому держслужбовцеві, теж довелося скуштувати гіркого заробітчанського хліба за кордоном.

 — Чомусь в Іспанії, Португалії, Італії підприємець може взяти кредит для започаткування бізнесу. В Україні ж це непосильно, а іноді й небезпечно, — вважає Богдан Пилипів. — Чи не тому українці дуже обережно ставляться до підприємництва? Наприклад, коли приїжджають до будь-якої країни, то запитують, де можна добре заробити? Беруться за найважчу роботу. Натомість китайці шукають можливість започаткувати власний бізнес. В Україні вони продають… українські вишивані рушники. Та хоч як би китайці старалися, ці рушники завжди будуть лише «ширвжитком».

Отець Василь (Поточняк), виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ:

 — Українська преса загалом негативно пише про українців, які, залишивши родини, подалися на заробітки до західних країн. Мовляв, у їхніх головах тільки гроші. Був час, коли і я так думав. Проте коли в 2000 році доля закинула мене до Італії і я почав зустрічатися з тамтешніми заробітчанами-українцями, мої погляди змінилися. В Італії — десятки колишніх лікарів, інженерів, учителів, які в Україні працювали за 700—800 гривень. Але в них підростали діти, їм потрібно було дати освіту. А за що? От вони й поїхали на заробітки. Ми мусимо донести правду про заробітчан, бо за кордон вони подалися з безвиході, аби допомогти своїм рідним.

— Як ви вважаєте, отче, чи достатня увага до цієї проблеми з боку держави?

 — Не хочеться весь час нарікати на владу. Бо звикли, що хтось щось нам має дати. Тому й пасивні. А з іншого боку, маємо багато причин, щоб не бути активними. То рекетири, то високі податки, то відсутність попиту на продукцію тощо. На моє переконання, владі і всім нам потрібно задуматися, як використати потенціал людей, котрі виїхали на заробітки в інтересах держави.

— А що Україна?

 — Українські мігранти щороку лише через банківську систему переправляють до України близько 4—6 мільярдів доларів. А є ж іще й інші шляхи. Це великі гроші. А держава як ставиться до цих людей? То лякає тим, що не платитиме пенсій, то подвійним оподаткуванням, то ще чимось. Стимулів для відкриття бізнесу в Україні практично немає.

— І останнє запитання. Як триває збір коштів для спорудження пам’ятника заробітчанам?

 — Сподівалися, що все буде набагато швидше. Проте не варто прискорювати процес. Люди самі повинні дійти думки, що це їхня справа. Цим пам’ятником хочемо промовити до кожної людини і до влади: потрібно щось робити, аби люди мали роботу в Україні. А якщо вже виїхали — то щоб повернулися. 

 На світлинах:

1. Обговорення проекту пам"ятника заробітчанам-українцям 2 грудня 2008 р. на Ясній горі у Гошеві.

2. Обговорення проекту пам"ятника у Дрогобичі 21 березня 2009 р.

3. Обговорення проекту пам"ятника в м. Івано-Франківську 23 липня 2009 р.

Василь Худицький «Дзеркало тижня. Україна» №31, 02 вересня 2011