Коли починалась ця історія періщив дощ…

(подано скорочено)

Перші важкі краплі дощу наполегливо гупали у парасолю. Починався італійський немилосердний дощ.. Галина знала добре, що таке дощ в Італії. За тринадцять років свого перебування тут багато води стекло по її парасолі. Але сьогодні ці віщі краплі її не лякали. Добігти до станціїї метро та пірнути у підземелля. Сьогодні ця натоптана дорога була легкою та радісною. Син Віталій погодився приїхати до неї. Вона бігла до агенціїї, де мали допомогти виробити документи на приїзд сина в Італію. Віталіку вже 20 років. 13 з них він живе на Україні, а вона тут в Італії. І от нарешті він погодився приїхати до мами з надією знайти роботу тут. Дощ посилювався, але Галина не звертала на нього уваги. Сьогодні була зосереджена на своїх думках. Син має гарну спеціальність. Він вивчився на електрика, але на Батьківщині не може знайти роботу, а час летить, йому потрібно починати працювати, зайняти своє місце в суспільстві, а не жити на мамині гроші. Ці думки відволікали жінку і від споглядання пам’ятників архітектури. Вона працювала і жила в Римі. Тут кожна будова – пам’ятник архітектури...

…Жила Галина з італійцем Паоло вже багато років. Він не був одружений і не мав своїх дітей, тому сприймав Віталія як свого сина. Паоло вже знав про приїзд його до Італії і поділяв з Галиною її радість. Під час приїздів Паоло та Галини на Україну між ним і юнаком склались непогані відносини. Галина сьогодні поспішала додому, щоб приготувати кращу вечерю для Паоло і розмовляти, розмовляти про приїзд сина. Вона вже уявляла як буде готувати ці вечері для Паоло та Віталія, як син буде смакувати італійські страви, які Галина навчилась непогано готувати.

Документи вдалось виробити досить швидко. Ось і 1 червня. Через тиждень приїде син. Галина затамовувала подих. Ці останні дні були найдовшими. Телефон не замовкав. Паоло накупив різних смачних продуктів, сирів, щоб коли приїде Віталій не відволікатись на закупи.

Наділя. Галина та Паоло підхопились з ліжка раненько як по команді. Сьогодні приїздить Віталій. Треба їхати на станцію «Аустієнце» зустрічати його. Хоч прибуття автобусу передбачалось після обіду, та вони вже об 11 годині були на станції коло наших бусів. Раптом приїде раніше. Справа в тому що ці автобуси не мають певного розкладу і прибуття, через перетинання кордонів та повязаних з цим проблем, неможливо передбачити. Автобус, яким їхав Віталік прибув о 14 годині. Ці години чекання були нічим в порівнянні з тим що автобус не запізнився і прибув досить вчасно.

З автобуса почали виходити наші люди, Віталія не було. Зайти в автобус було неможливо через пакунки, які забарикадували прохід та через вікно вони вже бачили Віталіка, що чекав на свою чергу на вихід. Він був дуже зосереджений і не дивився у вікно, нікого не шукав очима і це здалось дивним. Ось нарешті і свобода. Віталій легко випірнув з дверей автобуса, бо не мав багато речей і почав розглядати натовп, шукаючи очима маму. Галина вже давно за ним спостерігала і  почала протискуватис через гаміркий натвоп до сина. Але щось в погляді Віталіка її насторожило. Вона добре знала свого сина, хоч вони і жили окремо. Щось нове було в його очах. Що це: страх – ні, подив – ні, втома – ні. О Боже, це було розчарування. Так це було розчарування. Коли і що сталось в дорозі, що вплинуло на нього таким чином. Високий сіроокий юнак стояв перед мамою і ненаважувався обійняти її. Ніяковілість перших хвилин пройшла і почались обійми, привітання ось і Паоло протиснувся до них. Перші звичайні запитання, як дорога, чи дуже втомився, що бачив.  І Галина і Віталій уникали найголовнішого, розмови про те, що побачила в очах сина Галина.

Додому приїхали швидко, зустріч пройшла, чудово, всі разом готували вечерю, Віталік був привітний та жвавий. Галина перекладала і Віталік через неї розмовляв з Паоло. Та Галині не давало спокою перше враження при зустрічі сина, але ненаважувалась запитати,  заспокоюючи себе дімкою, що їй все здалося.

Галина працювала і Віталію доводилось підлаштовуватись під її розклад, але те, що вона працювала в центрі було дуже на руку. Організували і подорож по Риму і оглядини історичних місць. Віталік був туристом і, на подив Галини, не демонстрував інтересу до справ, які, на її погляд, мали цікавити людину, що приїхала до Італії  на проживання. Нарешті наважилась почати розмову. Які у сина плани, що думає робити, скільки часу потрібно на вивчення мови, хочаб на рівні щоб зміг працювати. Але ці розмови були нідочого. Віталій вже вирішив, що в Італії не залишиться. Він і сам не міг пояснити чому, що сталось, коли він прийняв таке рішення, що на це вплинуло. Пояснення не було. Ясно було одне – він тут не залишиться а чому він не знає. Галину  засмоктало під грудьми. Вона знала чудово, що вмовляти, просити пожити і роздивитись, попробувати знайти роботу – всі ці розмови були нідочого. ЇЇ син вже визначився.

Пробув Віталій в Італії два тижні, погуляв по Риму, провідав маму та Паоло, зробив деякі покупки, в тому числі і сувеніри друзям і повернувся цим же автобусом до України.

Галина та Паоло не дивились один одному у вічі. Паоло розумів стан Галини та недошкуляв її заспокійливими розмовами. Це потрібно пережити. Можливо і добре, що так сталось – думала Галина. Було б гірше, коли би він залишився і страждав на чужині. Можливо і добре, що молодь не піддається на закордонні спокуси, а вибирає хоч і нелегке але життя на Батьківщині. Відповіді не було, як і не було поясненнятому, що сталось.

Почалось жарке італійське літо. Галина долала звичайний шлях по площі Венеції і руїни старовинного Риму прийнали її привітно, намагаючись робити вигляд, що не знають що сталось. Галина здавалась такою як завжди, заклопотаною та привітною. Коли починалась ця історія періщив дощ, закінчилась вона під спекотним сонцем…

Лариса СИЧ, Рим

На світлині: колекція італійських телефонних карток, експозиція "Наші в Італії"