| Ліда СМУТНА, м. Рим, газета "Нова Зоря", липень 2007
Минають вже роки (не місяці,
як гадалося) мого перебування в Італії і в мене просто вривається терпець. Не
мені пояснювати вам як нам тут добре, у які б ролі ми тут не опинились. А
головне, це все не своє і не рідне, і тому з роками починає гнітити туга через
розлуку. Але я намагаюся себе заспокоїти тим, і це так і є, що все зароблене
для майбутнього дочки, хоч через це я її не бачу роками. Не можу вам передати якої
сили волі мені коштує відвойовувати свою особистість, завойовувати не якусь
повагу, а просто авторитет, наголошуючи на тому що я українка і нею залишаюсь,
навіть коли почну намагатись бути подібною до них, бо тоді просто буду
почуватись попугаєм переодягненим на павліна. І це намагаюсь доказати і своєму
чоловікові. На жаль, чомусь так завжди чим люди багатші і займають вищі посади
тим вони тупіші. Чоловік старався підбирати мені тут подружок серед жінок його
друзів, бо і вони одружені з молодими хоч і італійками і навіть мають діти, але
нічого не вийшло і він сам це побачив. Бо вони обмежені і крім магазинів,
фірмових «шмоток» і подаруночків на Різдво і Паску нічого цікавого
запропонувати не можуть. Бідних італійців він не знає і я не знаходжу тут
компанії ні серед наших, яких тут просто немає, бо всіх витіснили румуни, ні
серед італійок, опинилась зовсім ізольована. А головна причина це ізоляція
вілли де я знаходжусь. Тут він як і я самотній і у такому віці, коли друзів вже
не знаходять, а недораховуються. Я опинилась в тотальній
ізоляції від зовнішнього світу, але це дає мені можливість дивитись багато
історичних передач, теленовин, відвідувати історичні та святі місця і головне
читати. Читати не поспішаючи і аналізуючи прочитане, почуте і побачене. В музеї
Ватикану мою увагу привернула велика картина польського художника Матейки з
зображенням двох лицарів, які вручали якісь грамоти Папі того періоду. Це були
запорізькі козаки. Я була вражена до глибини душі, бо мені пролетіла думка, що
це були останні справжні українські полковники і гетьмани, які оснували могутню
і велику державу, коли про Росію мало хто чув у той час. Не хочу заглиблюватись
в історію, але ті новини, які з такими труднощами доходять до мене з України,
мене дуже мало радують. Біда, люди, які мають потенціал щось створити чи в один
чи в інший спосіб нейтралізуються своїми ж колегами через заздрість. У свій час
ще Петро І побачив, що українці мають одну але велику ваду – заздрість. Не всі,
але слабші і дурніші завидують мудрості, силі. Звідси зрадництво, вбивства, стреси,
передчасні інфаркти... З заробітчанами такі речі не стаються, бо вони вже інстинктивно
захищені і від плагіату і від крадіжок досягнень. Навіть коли щось і втратять,
вони легко погодяться на будь-яку нестерпну роботу, лиш би заробити. І так
минають роки…
| 
