Оксана ПРОНЮК, газета "Нова Зоря", вересень 2006 р.
 Таких світлин ми не подавали до друку жодного
разу. Це вперше. І спонукали до цього не суперечки, які виникають навколо
заробітчанської теми, зокрема заробітчанства в Італії. Мені просто нагадалися
слова професора Джорджіо Алессандріні (державна Рада з питань економіки і праці
в Італії) про українську жінку-заробітчанку: «Ми довіряємо їй своє найдорожче –
батьків і дітей». (Міжнародна наукова конференція, Львів 18.06.06 р). Праця
біля такої важкохворої (див. світлину) потребує спеціальної підготовки
працівника соціальної служи. У Німеччині, щоб отримати таку роботу, потрібно
пройти курс навчання щонайменше 2 роки. Наші жінки ідуть зразу, навіть без
знання мови. Італійці добре обізнані у здібностях і працьовитості нашої жінки:
їхня довіра небезпідставна. Роботу рівня медсестри соціальної служби українка
освоює на другий день, освоює принципи роботи підйомників, ескалаторів (це пристрої
з допомогою яких звозять інвалідні коляски по сходах), робить перев’язки та
уколи, а мовний бар’єр вона долає буквально через 3 місяці.За статистикою у Італії 64,1% жінок працюють біля
важкохворих, а це означає, що такої роботи не оминула кожна друга жінка-заробітчанка
в Італії. Ви вважаєте такий рівень праці наймитуванням? А мені здається, ми
маємо готових кваліфікованих спеціалістів соціальних служб та Карітасу. Думаю,
коли в Україні на державному рівні візьмуть під опіку важкохворих та немічних,
кваліфікація цих людей та рекомендації будуть безцінні. Безперечно така робота потребує великого
милосердя. Тому й цілують немічні та перестарілі італійки руки нашої жінки.
Такої любові, співчуття і уваги вони не знали ніколи. Нині близько сім мільйонів українців виїхали в
світи у пошуку праці. А Україна досі не готова їх ні повернути, ні
працевлаштувати. Без гарантії на працю випускники наших вузів. Що їх чекає? А
такої роботи, яку виконує ця літня жінка, їм (через молодість) не довірять.
Подивіться уважно на цю світлину і призадумайтеся перед тим, як дорікати.
| 
