| Дуся БУЛЕБАК, м. Чернівці газета "Нова Зоря", травень 2008
Мої рідні люди, односельці, українці, пишу до вас
з Італії. Дорогі мої, якби ви знали, як я добралася, як шукала роботу. Мене
заставила страшна біда. Може це доля. Як говорять «не було зранку – не буде до
останку…». Я дуже тяжко прожила свої 50 років на Україні. Маю троє дітей. Коли
вийшла заміж, життя не склалося. Надто рано у 24 роки я залишилася сиротою і
без чоловіка з двома діточками на руках. Чоловік спився і пішов своєю дорогою.
Мені дуже боляче все згадувати, іноді здається це все було не зі мною. Плекала
надію, що чоловік навернеться. Помирилась з ним. Народила донечку. Та з
чоловіком життя не налагодилося. Сама виростила двох синів, як орлів і донечку –
сонечко своє. Подоросліли діти і проблеми. Працювала на трьох роботах, аби
помогти їм. Почалися нестатки. Невдало донька вийшла заміж, розлучилася і
залишилася з дитинкою на руках. Додалося проблем, але я не здавалася, надіялася
на Господню поміч. І Господь допомагав. Оженила синів. Не розумію по якій причині вони теж
розійшлися після народження своїх первістків. Але я дякувала Богу і приймала за
все. Врешті дочка вийшла заміж вдруге, придбали
квартиру в Чернівцях. Я допомагала чим могла. Старший син поволі давав собі
ради у життєвій скруті. А молодший син поїхав у Англію, працював на будові 2
роки. Повернувся, придбав житло, оженився вдруге. Бог подарував їм донечку.
Тепер у нього дві доні з обох шлюбів. Я втішилася, Бог обдарував мене дітьми і онуками!
І була зовсім не готова до нових випробувань. Мій менший попав у аварію, переломив
подзвоночник. Цілий рік я нічого не бачила лише лікарні і реанімації. Всі
гроші, свою хату і все, що можна було збути пішло на лікування сина.. Завідувач
Фастівської лікарні Володимир Степанович так і сказав „Його врятували лише Ваші
молитви”. Додому повернулися в інвалідному візку, з лікарні дали спеціальне
ліжко для сина. А він, як орел, 32 роки, гарний і високий (працював у
„Беркуті”), послушний і трудолюбивий (певно за те, Бог повернув його до життя)
, був прикутий до ліжка. Ви може мене зрозуміти, як маму. Дивитись на
безпомічну дитину я не мала права – любими методами з Божою поміччю я повинна
його поставити на ноги. Я дуже вдячна завідуючому реанімації м. Чернівці
Володимиру Степановичу, ведучому лікарю Валентині Степанівні, лікарю
неврологічного відділення Віктору Олександровичу (прізвищ не пам’ятаю), лікарю
Шутка В. Й., які двічі оперували сина. Нас розуміли і допомагали багато людей
із Чернівців. Дякую Господу і всім-всім. Я прошу і вірю в Ісуса Христа, син
мені стане на допомогу. Матір Божа протягне руку помочі моїй дитині і нам усім
допоможе. Вона теж пережила за свою Дитину. Мені порадили поїхати за кордон. Зібралась в
дорогу, люди з Калинівського базару, що в Чернівцях, скинулися мені на дорогу до
Італії. Візу мені не відкрили. Вирішила їхати сама через Польщу. Поляки вели
через якусь річку. Ледь не втопилася. Спіймали німці, повернули назад. Я їх на
колінах просила, пояснювала, що мені потрібно заробити на лікування сина. Вдома
я не затрималася, бо й дому нема. Вирішила їхати знову через Чехію. Мене і там
спіймали. Але не депортували. Незагоді я вже була в Італії. Роботу (без знання
мови) знайшла на третій день. Щоправда, сеньйора важка. Я інвалід ІІ групи, маю
2 грижі на подзвоночник, а вона не рухається. Три місяці я пропрацювала без
вихідних і без виходу на вулицю, як у тюрмі. Потім змінила роботу. Спершу
здавалося, що легше, господиня була маленька і дуже жвава. Та насправді дуже
важко 24 години (день і ніч) вона мене кличе, бо паралізована. А зараз ще й з
дихальною трубкою у горлі. Я вже не знаю, чи я доглядальниця чи медсестра, бо
більше роблю медичної обслуги, а ніж хатніх обов’язків. Що говорити, мене певно вже люди не впізнають,
коли повернуся до свого міста. Втомлена, виснажена... Але я мушу назбирати
20-25 тисяч гривень на реабілітацію сина. Йому потрібні санаторії,
реабілітаційні лікарні, аби встати на ноги. Я хочу, щоб люди знали, яке тяжке життя за
кордоном. Я маю на увазі совісних людей. Хочу, щоб ви знали, яка то біль,
віддалитись від родини, рідного села, міста. Хочу аби ви мене підтримали і
просили в Господа помочі для мого сина Василя. Я прошу Господньої ласки і
надіюсь Бог почує мене і потішить. Моя дитина підніметься на ноги. Нехай
Господь допоможе всім болящим і страждаючим, не залишить нас у біді.
| 
