7 червня 2006 року в м. Івано-Франківську при Молодіжному християнському центрі УГКЦ ім. Дона Боско — вперше в Україні — було створено спільноту колишніх заробітчан Італії «Пієта», яка стала носієм правди про суспільну ціну українського заробітчанства і пройшла шлях від групи соціальної адаптації колишніх трудових мігрантів до їх духовної порадні. Розмова з Оксаною Пронюк-Кузьмою з Івано-Франківська — однією із засновниць спільноти — не лише ювілейний спомин з нагоди 10-річчя, а й роздуми про роль таких згромаджень у часі війни і наростання нової хвилі трудової міграції.

— Оксано, що спонукало вас з колишніми заробітчанами і після повернення з Італії служити ближнім, а не розчинитися в суспільстві?
—  Це був час, коли ми — я і Ольга Шкляр з Івано-Франківська та Ігор Лазоришин із селища Брошнева-Осади на Рожнятівщині — щойно повернулися з італійського міста Болоньї, зрозумівши, що заробітчанство нас зробило інакшими. Ми відчували свого роду шок і самі потребували адаптації на рідній землі. При церкві у Болоньї, якою опікувався світлої пам’яті о. Василь Поточняк, ми за час перебування заробітчанами могли себе належно зреалізувати не лише у духовній праці, а й у суспільній чи громадській, яка часто потребувала навіть сміливості. А після повернення в Україну відчули суспільне нерозуміння, відчуження і часом навіть несприйняття заробітчанства як явища. Свого часу президент України Леонід Кучма затаврував жіноче заробітчанство, тож іншого суспільного ставлення годі було й сподіватися. А чоловіча частина громадянського суспільства боязко промовчала, хоч мала б щонайперше боронити нас від таких ярликів. Отож  правду про заробітчанство довелося відстоювати самотужки. Ми ще не знали 2006 року, що організовуємо, але розуміли: гуртування має відбуватися передусім  навколо Церкви і добрих справ, які після активності в італії ми вже не могли не робити. Я й досі не розумію, як нам вдавалося організовувати різноманітні заходи, попри те, що жоден з нас до італії не займався громадською роботою. Ми просто хотіли донести суспільству бодай часточку правди про сучасне українське заробітчанство — про непомірно високу ціну заробленого для українських родин.
— А для чого знадобилася музейна експозиція?
— Ми відчували, що замало лише говорити й свідчити, суспільству потрібно було і документально — друкованим словом чи світлинами — підтверджувати сказане. Так виникла ідея створення музейної експозиції. Але нас було дуже мало. Добре, що долучалися час від часу Ольга Струтинська із с. Підмихайля на Калущині, Богдан Пилипів з райцентру Рожнятова, Володимир Сандюк з Івано-Франківська, Марія і

Іванків з  м. Коломиї, Мирослава Лебідь з с. Гошева на Долинщині, Марія Перцович з Косівщини, Олеся Вавричин з  м. Ходорова на Львівщині та ін. Величезну допомогу в організації музейної експозиції, яка працювала упродовж трьох місяців, нам надав відомий науковець-етнограф Михайло Паньків, а сприяв директор Івано-Франківського краєзнавчого музею Ярослав Штиркало. Матеріалів для експозиції не бракувало, а навпаки, було з надлишком. За порадою Михайла Паньківа, центральною світлиною експозиції стало фото молодих жіночих рук, знищених працею. А відкриття музейної експозиції відбулося 7 червня 2006 року з благословення єпарха Івано-Франківського УГКЦ преосвященного владики Володимира Війтишина. Тоді ж, за порадою о. Ігоря Пелехатого, відбулася і прес-конференція, на якій ми й повідомили про заснування спільноти колишніх заробітчан італії «Пієта» міста Івано-Франківська. До речі, саме о. Ігор Пелехатий на той час не просто  нас зрозумів, а й відчув серцем доброго пастиря. То була ласка Божа мати таке духовне провідництво після повернення з чужини. Тож недарма наша спільнота провадить свою роботу при МХЦ ім. Дона Боско УГКЦ в Івано-Франківську, яким опікується о. Ігор. Частина експозиції побувала в селах і містах Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей  під час прощ із Самбора до Зарваниці, а також у Києві, Львові, Дрогобичі, Тернополі, Долині, Тисмениці, в Тлумацькому і Тисменицькому районах, музейна експозиція мандрувала і школами Івано-Франківська. Виставка несла правду про заробітчанство. А «Пієта» стала ще й стрижнем в організації перших прощ мігрантів, а також, започаткувавши сторінку «Заробітчанська хвиля» у часописі «Нова Зоря», свого роду творцем на теренах Івано-Франківщини інформаційного поля про сучасне заробітчанство в італії і т. д. Відбулося багато заходів і зустрічей з родинами заробітчан, зокрема з дітьми трудових мігрантів. Особливо ефективною формою такого спілкування були нічні прощі до Погоні, Крилоса чи Духової криниці, нічні чування у Гошеві чи Маріямполі, духовні порадні і зустрічі з духівниками та психологами тощо. і під час кожної такої зустрічі — свідчення правди про заробітчанство.
— Час збіг. А чи змінилися акценти в роботі «Пієти»?
— Ми завжди йшли за часом. Думаю, що й нині його відчуваємо. Заробітчанство змінилося, стало інакшим — осучасненим і модерним. Про нього пишуть дослідження науковці. Наприклад, лише добрі слова вдячності за їх об’єктивні дослідження можна сказати Петрові Гаврилишину з івано-Франківська чи Оксані Годованській і Олені Гінді — зі Львова та ін. Вони консультуються і спілкуються з нами, шукають порад. Ми стали свого роду «довідником» з проблем трудової міграції в італії. Не треба будувати собі модель подальшої роботи — реалії далі будують наші кроки. А форма спільноти не дає марнувати час на формальні речі.

Ігор ЛАЗОРИШИН

Друковано в газеті "Галичина" №46 (5195) від 20-21 червня 2016 р. «Пієта» не марнує час на формальні речі"