Наталія МАХНЯК, Італія
Та лише вдома і у вві сні – як у раю.
Переді мною «Українська газета», для мене в Італії
– це частинка України. Перечитую кожну статтю декілька раз. Прочитала відгуки
на статті «журналістки-заробітчанки» Віри Гродецької і самій захотілося
розповісти про свій «рай» в Італії. На заробітках я вже два роки. За цей час побачила багато. Та
не такого, як пані Віра.
Працюю я в невеличкому містечку на півночі Італії.
Робота не важка – fiso (постійно).
Допомогла мені знайти роботу жінка із Чернівців, якій я дуже вдячна. Сім’я, в
котрій я працюю дуже багата: донька – гінеколог, син – власник ювелірної
крамниці. Ми з сеньйорою, якою я опікуюся, живемо у трикімнатній квартирі. 15
серпня я влаштувалася на роботу, а 16 – діти поїхали на море. Для мене почався
жах. Я залишилася сама з чужою старенькою жінкою – мови не знаю, кухні
італійської не знаю, нічого не розумію. Дзвоню нашим землякам, раджуся. «Звари
макарони» – відповідають. Зварила, а сеньйора не їсть (це вже пізніше я взнала,
що вона їх взагалі не їсть). Кричить на мене, а я – ні зрозуміти, ні відповісти
– мовчу…
Через два тижні донька приїхала з моря і мене не
впізнала – я схудла на 16 кг.
Вона спитала: – Що два тижні терору? Характер своєї мами діти знають добре. Аж
тепер вони пояснили мені, що подобається їсти бабці, навчили куховарити тощо.
З самого початку опікувана до мене відносилася
дуже зневажливо. Та я себе відстоювала. Ми приїхали на роботу, а не в рабство. Мені
це коштувало багато сліз, яких вона не бачила. Свою слабкість я не показувала. Вивчила
мову, їхню історію, щоб давати відсіч нападкам сеньйори. Під час однієї з
розмов, я спитала: «А ви певні, що ваші нащадки не будуть працювати на моїх?».
На те сеньйора відповіла: «А ти не тільки гарна, ще й розумна, а це рідкість».
Це була моя перемога. Вона відчула мій характер і силу волі. Мене контролювали
з кожного боку: що варю, як прибираю, як поскладаний одяг та все інше.
Я не в захопленні від Італії, та й італійці не є
щирі. Вони думають одне, говорять друге, а роблять – третє. Я вже це зрозуміла
і обережна з ними. Довіривши своїх батьків нам, вони лінуються бодай подзвонити
їм чи провідати. Натомість українці (принаймі, з котрими Господь зустрів) щирі,
доброзичливі, відверті і дуже трудолюбиві. Син господині зізнався, що італійці
доглядати за їхніми рідними шукають українських жінок, бо вони робітні, гарні і
розумні, лише не дружні і завидливі… Наші вади запримітили італійці. Так воно є
- ми вивчаємо їх, вони ж нас.
Ото я подумала про статті пані Віри: кому спаде на
думку поливати брудом свій народ, відповідь таж сама – або не дружним або
завидним…
Прикро, що ми змушені шукати роботи у світах.
Україна сниться щоночі: і сонце світить яскравіше, і пташки співають веселіше,
дерева цвітуть буйніше… – та лише вдома
і у вві сні як у раю.
|