Наталія МАХНЯК, Італія

Та лише вдома і у вві сні – як у раю.

           Переді мною «Українська газета», для мене в Італії – це частинка України. Перечитую кожну статтю декілька раз. Прочитала відгуки на статті «журналістки-заробітчанки» Віри Гродецької і самій захотілося розповісти про свій «рай» в Італії. На заробітках я  вже два роки. За цей час побачила багато. Та не такого, як пані Віра.

Працюю я в невеличкому містечку на півночі Італії. Робота не важка –  fiso (постійно). Допомогла мені знайти роботу жінка із Чернівців, якій я дуже вдячна. Сім’я, в котрій я працюю дуже багата: донька – гінеколог, син – власник ювелірної крамниці. Ми з сеньйорою, якою я опікуюся, живемо у трикімнатній квартирі. 15 серпня я влаштувалася на роботу, а 16 – діти поїхали на море. Для мене почався жах. Я залишилася сама з чужою старенькою жінкою – мови не знаю, кухні італійської не знаю, нічого не розумію. Дзвоню нашим землякам, раджуся. «Звари макарони» – відповідають. Зварила, а сеньйора не їсть (це вже пізніше я взнала, що вона їх взагалі не їсть). Кричить на мене, а я – ні зрозуміти, ні відповісти – мовчу…

Через два тижні донька приїхала з моря і мене не впізнала – я схудла на 16 кг. Вона спитала: – Що два тижні терору? Характер своєї мами діти знають добре. Аж тепер вони пояснили мені, що подобається їсти бабці, навчили куховарити тощо.

З самого початку опікувана до мене відносилася дуже зневажливо. Та я себе відстоювала. Ми приїхали на роботу, а не в рабство. Мені це коштувало багато сліз, яких вона не бачила. Свою слабкість я не показувала. Вивчила мову, їхню історію, щоб давати відсіч нападкам сеньйори. Під час однієї з розмов, я спитала: «А ви певні, що ваші нащадки не будуть працювати на моїх?». На те сеньйора відповіла: «А ти не тільки гарна, ще й розумна, а це рідкість». Це була моя перемога. Вона відчула мій характер і силу волі. Мене контролювали з кожного боку: що варю, як прибираю, як поскладаний одяг та все інше.

Я не в захопленні від Італії, та й італійці не є щирі. Вони думають одне, говорять друге, а роблять – третє. Я вже це зрозуміла і обережна з ними. Довіривши своїх батьків нам, вони лінуються бодай подзвонити їм чи провідати. Натомість українці (принаймі, з котрими Господь зустрів) щирі, доброзичливі, відверті і дуже трудолюбиві. Син господині зізнався, що італійці доглядати за їхніми рідними шукають українських жінок, бо вони робітні, гарні і розумні, лише не дружні і завидливі… Наші вади запримітили італійці. Так воно є - ми вивчаємо їх, вони ж нас.

Ото я подумала про статті пані Віри: кому спаде на думку поливати брудом свій народ, відповідь таж сама – або не дружним або завидним…

Прикро, що ми змушені шукати роботи у світах. Україна сниться щоночі: і сонце світить яскравіше, і пташки співають веселіше, дерева цвітуть буйніше… –  та лише вдома і у вві сні як у раю.