Ігор ЛАЗОРИШИН, друковано в газеті «Галичина»

життя навиворіт

Турецький «гамбіт».

Жінка пожертвувала роки, а втратила чоловіка і майно

      У грі в  шахи термін «гамбіт» означає свідому легку жертву фігури на початку протистояння заради подальшої виграшної позиції. Та сучасне заробітчанство народило ще один вислів — вже не шаховий, а суспільний — «гамбіт по-заробітчанськи»: люди рвуться за кордон, щоб зарадити своєму зубожінню, а через кілька років, здавалось би, «легкої жертви» заради подальшого доброго набутку починають зі страхом усвідомлювати, що збідніли ще більше — стали чужими навіть для рідних. А найстрашніше те, що ніхто не шукає  вини у собі — ні ті, хто чекав, ні ті, на кого чекали. Таким чином і Віра Ярошик із села Угорників Івано-Франківської міської ради задля матеріальної родинної поправи віддала дев’ять років турецькому заробітчанству, та не набула — втратила і чоловіка, і майно: землю біля обійстя чоловік продав, а хату заповів чужій людині. І  це був тільки початок Віриного повернення, що триває вже понад дев’ять років…

Скільки коштує милосердя?

Виїзд Віри Ярошик на заробітки до Туреччини близькі й сусіди сприйняли як належне. У її сім’ї через чоловікову слабкість до «зеленого змія» ладу не було, та й матеріально ледь кінці з кінцями зводили — Богдан ніде не працював і перебивався тимчасовими заробітками від авторемонту.

Богдан Ярошик — Вірин чоловік — покинув цей світ у червні 2002-го. Останні роки важко хворів, дружина каже, що мав туберкульоз кісток. А зі слів доньки Богдани, 1999 року саме через цей діагноз лежав у лікарні, навіть мав оформлену групу інвалідності, відтак відмовився проходити комісію. Якийсь час працював сторожем у приватного підприємця Володимира Іваночка, який на той час мав магазин в Угорниках. Від рідних догляду не було: дружина Віра — на заробітках у Туреччині, старша донька — в Італії. А молодша (нині також в Італії) на той час проживала у Підлужжі з двома дітьми, навідувалася зрідка. Зі слів Віри Ярошик, в останні години біля Богдана були його мама і донька Богдана. У селі кажуть, що хворому Богданові допомагав власне підприємець Володимир Іваночко: трохи люди й воркотіли, мовляв, рідні відцуралися. Та ще більше село здивувалося згодом — вже після смерті Богдана…

— Коли Богдан помер, — каже Віра Ярошик, — я приїхала переоформлювати наше майно. І з’ясувала, що заповіт на нашу хату зроблено на Володимира Іваночка, а три сотки — продано також йому (за 6 тис. 312 грн.! — Авт.). Попри те, що є дві доньки і троє внуків!  За дев’ять років, дякувати Богу, вдалося відсудити хату. А за землю ще судимося.

…У сільських жителів ми довідалися, що неофіційно сотка землі у центрі Угорників, які підпорядковані Івано-Франківській міській раді, сьогодні приблизно коштує чотири тисячі доларів (ціна в договорі купівлі-продажу — приблизно дві тис. грн. за сотку!). Та й хата (якщо б Віра Ярошик не зуміла її відсудити) на якусь копійчину потягне. Погодьтеся, добре заплатив Богдан  за людське милосердя  Володимира Іваночка? Договір купівлі-продажу трьох соток землі між Богданом Ярошиком та Володимиром Іваночком, як свідчать документи сільської ради, укладено 17 грудня 2001 року — за півроку до смерті власника. Матеріали Вовчинецького МВМ Івано-Франківського МВ УМВС засвідчують: «Громадянин Іваночко Володимир Іванович пояснив, що в 2001 році громадянин Ярошик Богдан Степанович через скрутне матеріальне становище повідомив йому, що має намір продати земельну ділянку площею 0,3 сотки, після чого гр. Іваночко В.І. купив в нього землю за 6,312 тис. грн».

— Богдан до останніх днів був при свідомості, тож, думаю, і вчинив на свій розсуд, — наголосила сільський голова Угорників Любов Атаманчук. — Інша річ, як можна було нотаріально оформляти договір, якщо на згаданих трьох сотках згідно з технічним паспортом була недобудована літня кухня?..

Тож тепер Віра Ярошик бореться не тільки за відшкодування заподіяних збитків через знесення літної кухні, а й веде судовий спір з Володимиром Іваночком за землю. «Із серпня минулого року ще жодного засідання не було. Сказали, що 20 травня відбудеться», — каже Віра Ярошик.

Спритність рук — і жодного шахрайства

Дозвіл на  будівництво літної кухні виконком Угорницької сільради, як свідчать документи, дав Богданові Ярошику ще в 1981 році. А Віра з Богданом шлюб не розривали, тож за життя Богдана Ярошика літня кухня була спільною власністю подружжя, а після смерті чоловіка — вдовина.

Але 14 березня 2011 року, як поінформувала Віра Ярошик, підтвердивши сказане зверненням до правоохоронних органів та численними фотографіями, шестеро осіб, серед яких був і Володимир Іваночко,  почали розбирати незавершену будову літньої кухні, розташовану власне на тих трьох сотках землі, які згідно з договором купівлі-продажу від 17 грудня 2001 року Володимир Іваночко придбав у Богдана Ярошика.

— За три дні, залучивши техніку, і будівлю знесли, і все вивезли. І сліду не зосталося від літньої кухні. Я заявила в міліцію. Приїжджали правоохоронці, склали акт, — каже Віра Ярошик.

…Після того, як минули передбачені у таких випадках десять днів, жінка одержала з Вовчинецького МВМ Івано-Франківського МВ УМВС постанову про відмову у порушенні кримінальної справи. Дільничний інспектор старший лейтенант А. Слоїк встановив, що  «… в діях Іваночко В. І. відсутні ознаки складу злочину, передбаченого вимогами ст.190 КК України («шахрайство», — Авт.), а мають місце цивільно-правові відносини, які вирішуються у судовому порядку». Безперечно, у факті знесення літньої кухні справді нема ознак шахрайства. Але є інші — ознаки «самоправства» — складу злочину за статтею 356 ККУ, чи  «умисного знищення або пошкодження майна» — за статтею 194 ККУ.

Віра Ярошик вважає, що їй заподіяно шкоди (згідно з технічним планом, знесено літню кухню, гараж, вбиральню) приблизно на суму понад 20 тис. грн. і оскаржила у прокуратурі постанову про відмову у порушенні кримінальної справи,  попросивши про направлення матеріалів для додаткової перевірки. Бо навіть у ході вже проведеної з цього факту перевірки, як зазначається у постанові про відмову у порушенні кримінальної справи, правоохоронці встановили і констатують, що «громадянин Іваночко Володимир Іванович на придбаній ним земельній ділянці почав розбирати літню кухню, що належить заявниці». А ми конкретизуємо: 14 березня  Володимир Іваночко  не тільки «почав розбирати літню кухню», але вже через кілька днів її таки розібрав. Тож передбачувано 13 квітня міська прокуратура направила до суду постанову, якою скасувала постанову Вовчинецького МВМ Івано-Франківського УМВС про відмову у порушенні кримінальної справи щодо Володимира Іваночка, і рекомендує провести додаткову перевірку за  фактом, викладеним у зверненні заявниці Віри Ярошик.

Прикінцевий коментар

Біблійна і філософська мудрість вчить: якщо вам заплатили за ваш благородний вчинок — то його у вас відібрали.

Володимир Іваночко. м. Івано-Франківськ:

— Ми з напарником мали в селі магазин. Богдан розумівся на зварювальній справі, тож інколи я користувався його послугами. Відтак для нього настали трохи скрутніші дні: не було чим заплатити ні за опалення, ні за світло. Тож Богдан влаштувався сторожем до нас у магазин. Мав свою кімнатку, де й ночував. Практично майже жив у нас. Десь приблизно з 1995 року...

— Чим ви допомагали Богданові?

— Щодень давав гроші і харчі з магазину. То він мав що поїсти і за що купити необхідне. Я знав про його хворобу. Ця людина при живих родичах залишилася як на острові. Всі знали про Богданову хворобу і залишили його напризволяще. Для мене це було дико. Коли його дружина приїхала з-за кордону, я хотів з нею зустрітися — залагодити все без судів-пересудів. Вона жила на квартирі, бо заповіт на хату був на мене. Пані Віра навіть за двері мене не пустила. Сказала, що не має зі мною про що говорити. До речі, власне я був ініціатором укладення мирової угоди,  щоб таким чином повернути хату Богдановій родині. І донька його просила мені у Бога здоров’я…

— Богдан помер у самотності?

— Точно не пригадую. Але майже щодень до нього навідувалися нині покійний рідний брат і якийсь далекий родич. Але, знаєте, то було таке собі ходження — слабого до слабого. Говорити, що він пиячив в останні дні — не варто. Богдан уже не міг ходити. І йому було не до питва.

— А ви не здивувалися, що Богдан, маючи дружину, дітей і внуків, вирішив заповісти хату саме вам?

— Я допомагав йому не день і не два — роки. І для мене його рішення не було несподіванкою. Можна ж було, якби хотів, заповіт зареєструвати у сільській раді — поряд з  хатою. Але Богдан вирішив інакше і знайшов собі нотаріуса. А були потрібні гроші — то й землю мені продав.

— Ви й літню кухню недавно знесли?

— Ця споруда не мала жодної цінності. Вже тоді, коли я купив земельну ділянку, з нею треба було щось робити, щоб на голови не завалилася. А уявляєте, що з нею сталося б через десять років?!

— Плануєте щось на тій землі будувати?

— Я вже нічого не хочу, вже дуже ситий цією історією.

— Чи відчуваєте, що через те, що вам таким чином заплатили  за ваш благородний вчинок десятирічної давнини, цей благородний вчинок у вас практично відібрали?

— Ні, я такого не відчуваю. Кожен по-своєму оцінює свої вчинки.

P. S. Закінчення «Турецького гамбіту» читайте після завершення всіх спорів між Вірою Ярошик та Володимиром Іваночком