Долі і болі

Вірю: і моїм терпінням прийде кінець

Шановна громадо! Хочу представити на ваш розсуд свій життєпис і проблеми, які звалилися на мою голову за останні десять років. Важко писати про себе, особливо на тлі того, що діється довкола нас в Україні і в світі в цілому.

Знаю і розумію, що в своїх труднощах і проблемах я не один. На превеликий жаль, багато людей поставлені в нелюдські умови життя, і все ж таки я наважусь написати цього листа, тому що спрага до життя просто підштовхує мене до цього. Бажання бути повноцінним, корисним своїм ближнім, дітям, землякам і Україні. Хочу подякувати Богу і всім людям, які словом чи ділом, хлібом і одягом допомагали, допомагають і продовжують підтримувати мене, не даючи опуститися на дно чи взагалі померти з голоду. Це дійсно щирі і сердечні люди, які розуміють ситуацію і становище, в якому я опинився не з власної вини чи бажання. Сердечно вдячний вам усім і хай добрий Господь віддячить усім вам згідно з Його Словом.

Віра, надія і любов є найважливішими складовими людського життя. Так і я вірю, що моїм терпінням прийде кінець.

Я розлучений, у мене двоє дітей, 16 і 17 років. Останній раз я їх бачив вісім років тому. Колишня дружина позбавлена материнських прав, дітей виховувала моя теща. Два роки тому вона померла. Молодша донька впала в депресію, залишившись круглою сиротою при живих батьках. Її взяли а санаторій, і що з нею нині, я не знаю. Ми не листуємося, весь цей час ми спілкувалися по телефону, який, до речі, в даний час відключений або змінений номер, щоб я не міг до неї додзвонитися.

Щодо мене особисто – я надалі безробітний і без групи інвалідності, тобто без пенсії і без жодних засобів до існування. Хіба що тимчасові заробітки і добрі люди допомагають мені. Стан мого здоров’я не сприяє тому, щоб працевлаштуватись. Ось так і доводиться жити чи існувати. Дякую Богу за все – чи то добре, чи то зле…

В 1994 році 1квітня я пережив тяжкий випадок – «помилка» лікаря-стоматолога. Замість знеболювального мені було введено нашатирний спирт, внаслідок чого згоріло піднебіння, я втратив усі зуби. Залишилось лише 6 мм з лівого боку. Потім дві пластичні операції і три безуспішні спроби протезування. Не буду описувати подробиць, можна собі уявити, що може пережити людина 29-39 років, залишившись без піднебіння і зубів.

У 1996 році я впав з даху двоповерхового будинку, на якому працював. Зламав ліву руку і пошкодив хребет, з подальшим лівостороннім паралічем. Майже півтора року пролежав у ліжку. Потім у 1999 році операція на хребет в м. Тернополі, після якої, виписавшись з лікарні, поїхав до роботи (за кордон), відкинувши всі застереження з боку лікаря. Наслідки не примусили себе довго чекати. Мені знову почало віднімати руку і ногу. Повернувшись додому в 2000 році, я ліг в лікарню, щоб підлікуватись і оформити групу інвалідності. Зібрав необхідні документи і подав га комісію. Але мені було відмовлено в наданні групи. На прохання повернути документи мені теж було відмовлено. Незважаючи на те, що я сам особисто зібрав їх і приніс на комісію. Зняти ксерокопії з усіх тих довідок на той час для мене було неможливо фінансово. Я пробував оскаржити рішення комісії в обласному управлінні охорони здоров’я, але мене не вислухали, бо все це сталося не на підприємстві чи фірмі, а в приватного власника. Так що вирішення цього питання слід шукати приватно – сказано мені. Що я роблю ось уже десять років, на жаль, безрезультатно.

Ось коротко така моя історія. Сподіваюся на порозуміння і діяльну участь у моїй долі.

Дуже вам вдячний за час і бажання перечитати цього листа. Хай добрий Господь тримає всіх нас у Своїй опіці.

Іван Босняк, с. Чорнолізці Тисменицького району