На тлі активних звітів можновладців про показове "покращення" рівень реального безробіття в Україні уже сягнув 10 млн осіб. Більше того - соціальну вразливість і погіршення життя за останні три роки відчувають понад 43% громадян.Хоча влада не знає точної цифри співвітчизників, які вирішили шукати кращої долі в чужих краях, вона не соромиться спустошувати їх кишені через нові податки. Причина проста - їй треба латати дірки власної управлінської некомпетентності.

Заробітчанин українського походження міг би вважатися ледь не економічним героєм, адже його фінансові вливання вищі за офіційні іноземні інвестиції.

Реальний обсяг коштів, які вливають в українську економіку заробітчани і нові емігранти, щороку сягає перевищує 16 млрд дол. Для порівняння: прямі іноземні інвестиції за 2012 рік становили лише 6,5 млрд дол.

Через застарілу методику підрахунку офіційний рівень безробіття в Україні тривалий час коливається на рівні 2% і вважається одним із найнижчих у світі. Хоча за останніми даними - на початок 2013 року - офіційно безробітних було 7,4%. Однак непрацюючими в Україні є близько 10 млн населення.

Це стає очевидним, якщо дивитися на ситуацію реально, а не через призму рожевих окуляр покращення. В Україні офіційно 22,5 млн працездатного населення, з яких єдиний соціальний внесок сплачують лише 12,5 млн. Виходить, інші 10 млн або не мають роботи, або перебивається ситуативними заробітками.

Крім того, в українців найменша зарплата у Європі. В середньому найманий працівник отримує 1300-1500 грн. На підприємствах металургійної і вугільної галузей заробітки можуть становити 4-8 тис грн, проте це радше виняток.

За офіційною статистикою, у грудні 2012 року близько 5% українців, а це понад півмільйона осіб, взагалі отримували зарплату, меншу за прожитковий мінімум, тобто менше 1 134 грн.

Ще близько 20% отримують ставку не більше 1,5 тис грн - таких людей майже 2 млн. По 2,5-3 тис грн мають 10% українців, 3-5 тис грн - 2,5 млн, а заробітком понад 5 тис грн може похвалитися лише 1,4 млн осіб.

Та тлі євро-інтеграційних прагнень керманичів держави розрив між українськими зарплатами та європейськими - шалений. Українець за годину роботи отримує 2-2,5 дол, німець - 40 євро, житель Скандинавії - 80 євро. Частка зарплати в собівартості української продукції становить 8-11%, європейської - 40-50%.

Не менш цікаво ілюструють українську реальність підрахунки експертів. Згідно з ними, впродовж 2013 року кожен громадянин європейських країн витратить на оплату товарів та послуг в середньому 12,8 тис євро, українець - 1,3 тис євро, тобто лише десяту частину від середньоєвропейського рівня.

Очевидно, з малою зарплатою можна було б миритися, якби соціальні бонуси давали бодай якийсь привілей чи вселяли впевненість у завтрашньому дні.

Знову порівняння: більш-менш стандартний соціальний пакет працюючого європейця, крім медичного і недержавного пенсійного страхування, передбачає ще й оплату тренінгів та семінарів, страхування життя та подарунки до свят.

А чим тішиться українець? На більшості вітчизняних підприємств соціальні пакети начебто передбачені, але більшою мірою вони є лише на папері. Найманим же працівникам українського "сірого" ринку часом доводиться мріяти навіть про такі елементарні речі як обідня перерва або хоча б три дні "лікарняного".

Сподіватися на краще теж не випадає. Новий Трудовий кодекс, до якого недавно повернулися парламентарі та урядовці, перетворює працівника на раба, узаконюючи 12-годинний робочий день, стеження, понаднормову працю без компенсацій та відсутність захисту навіть у рамках профспілки.

Оцінюючи рівень життя і соціального захисту, дослідники кажуть: в Україні сформувалися унікальні явища - бідність працюючих і бідність родин з дітьми.

Саме вони повинні найбільше витрачати на речі, що суттєво подорожчали: житло, освіту, медицину. За даними опитувань, 40% респондентів не впевнені у завтрашньому дні через брак коштів. Про суттєві складності заявляють 15% респондентів, а ще у 8% грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше.

Таким чином, "соціальний захист" перетворився в Україні на справжній зашморг, що й спонукає співвітчизників шукати кращої долі на чужині.

Хто їде і куди

За останні кілька років колишній революційний запал українців змінився на чемоданний. За даними соціологічних досліджень, кожен п'ятий українець хоче виїхати з країни назавжди. Серед країн СНД це один з найвищих показників, попереду лише вірмени - 40% і молдавани - 32%.

При цьому за умови ідеального сценарію покинути рідні землі воліла б практично половина "золотого" населення. На запитання "Чи готові ви виїхати за кордон, якщо вам створять умови?" 49% опитаних у віці 19-39 років відповіли "так".

Скільки ж нараховується тих, хто працює на чужині? У цьому питанні є розбіжності. Офіційна статистика стверджує, що в інших країнах працюють 1,2 млн українців або 3,4%. Однак за даними експертів число українських трудових мігрантів, залежно від сезону, становить 6,5-8 млн осіб або 17% працездатного населення.

Причину таких різних оцінок можна пояснити владною заангажованістю та значними недоліками методології офіційного дослідження.

За словами емігрантів, основні причини для виїзду за кордон - низькі зарплати в Україні та відсутність роботи, навіть низькокваліфікованої і особливо у селах.

Крім того, до виїзду на заробітки спонукає потреба швидко заробити велику суму, наприклад, для навчання дітей чи їх одруження, спорудження будинку, придбання житла, автомобіля, складної побутової техніки.

Серед країн Європи, куди найчастіше намагаються виїхати українці, на першому місці - Німеччина, де найвищі заробітки. В реальності картина трохи різниться, і для західних українців найчастіше місцем заробітку стає Італія, для східних - Росія.

Джерело: офіційні дані п'яти провідних країн перебування

Українці, що виїхали на заробітки за кордон, є найбільшим інвестором в економіку. Проте замість стимулів, як би це мало бути за логікою та правилами цивілізованого ринку, вони отримують від влади податкові сюрпризи та повне нехтування захистом їх трудових прав згідно з міжнародним правом.

Кабала

Влада сповідує екстенсивний шлях, вкотре збільшуючи податковий тиск на громадян. В поле зору потрапили і заробітчани.

У квітні 2013 року року Верховна рада внесла зміни до деяких законів щодо добровільної сплати єдиного внеску. Норми набрали чинності 9 травня.

Прийнятий документ вніс зміни до законів "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування". На перший погляд - нічого особливого.

Насправді ж новий закон вкотре демонструє небажання влади забезпечити громадянам гідний соціальний захист.

Фактично узаконюється подвійне пенсійне оподаткування громадян України. Документ робить обов'язковою сплату пенсійних внесків українця, який працює за кордоном, у пенсійні фонди обох держав: України і тієї, де він працює. Отже, значного збільшення зловживань з боку фіскальних органів не минути.

Ще один податковий сюрприз полягає у тому, що недавно Міністерство доходів і зборів вирішило нагадати про обов'язковість оподаткування грошових переказів з-за кордону. Тепер через недолугу економічну політику влади сім'ї українських трудових мігрантів втрачають майже половину коштів.

Всупереч цивілізованим нормам український заробітчанин тричі піддається необхідності сплатити податок із зароблених коштів.

Перший раз - зарплата або інший дохід українських трудових мігрантів підлягає оподаткуванню в країні перебування - там вони сплачують відповідні збори.

Другий раз - частину зароблених коштів потрібно віддати в Україні, податок на грошовий переказ з-за кордону становить 15-17%.

Третій раз - сплата ще мінімум 24,5% від суми, яку щомісяця заробітчанин надсилає в Україну сім'ї - так званий добровільний єдиний соціальний внесок.

В середньому лише на поточні сімейно-побутові витрати щомісяця кожен заробітчанин надсилає своїм родинам суму, еквівалентну 200 дол. Однак через "потрійне", якщо не більше, оподаткування сім'я втрачає 49,2% від цієї суми. Не дивно, що більше 60% коштів надходять неофіційними каналами.

Отже, уряд намагається жити за рахунок тих, на чиї доходи не має жодного морального права: за рахунок людей, яких не спромігся забезпечити заробітком всередині країни і витіснив у чужі краї. При цьому розглядає їх винятково як додаткове джерело латання дірок у державному бюджеті.

У цьому не відстає і парламент, бо в Україні досі не ратифіковані чотири конвенції Міжнародної організації праці та конвенції ООН "Про захист прав усіх трудящих мігрантів і членів їхніх сімей".

От і виходить, що замість реальної законотворчості та ухвалення необхідних документів задля покращення соціального, правового та економічного захисту українців, парламент зосереджений на політичних баталіях.

Тимчасом соціальна напруга в країні поволі спадає: люди зайняті пошуком роботи і влаштуванням в чужих країнах. Сім'ї, що залишилися, думають про рідних. У такій ситуації увага суспільства до прорахунків влади буде низькою.

Вихід є?

Проста логіка та хоч трохи вболівання за державу і народ підкажуть, що у такій ситуації раціональним рішенням повинен стати курс на мінімізацію трудового міграційного потоку за межі України. А задля цього необхідні глибокі структурні зміни і в економіці, і в секторі соціального захисту.

Країна потребує реальних реформ, а не "покращення". Реформ, які б відродили реальний сектор економіки, забезпечили населення робочими місцями і зарплатою, хоч трохи наближеною до західних сусідів.

Таким інструментом може бути, наприклад, розробка та ухвалення "Національної програми збільшення кількості робочих місць" та законодавче забезпечення її виконання. Можуть бути й інші шляхи. Слід усвідомити лиш одне: без перегляду управлінської політики оздоровлення української економіки не буде.

Мирослав Якібчук, Економічна правда

http://www.epravda.com.ua/publications/2013/07/9/384634/