Польща годує, зодягає і надію дає…Сотні тисяч українців за останні роки знайшли роботу, щастя, родини та дім у сусідній Польщі. Люди, як і на батьківщині, влаштовані по-різному.  Але... наразі  не хочуть повертатися додому: мовляв, нема чого жити й працювати у такій країні та при такій владі.

...Ще на прикордоному переході Рава-Руська-Гребенне зустрічаю сотні співвітчизників. Зі Львівщини, Прикарпаття, Тернопільщини, Волині, Хмельниччини... З величезними вщерть навантаженими сумками. Виїжджають до Польщі. Старші й молодші, чоловіки, жінки з дітьми,  пані поважного віку. Більшість – на заробітки. Десятки юнаків та дівчат – на навчання. Молоді жінки повертаються до родин, які вже створили у сусідній країні. «Мене ще кілька років тому зацікавила освіта в Польщі, – каже 19-річна одягнена у яскравий одяг хмельничанка Ярина Мацієвська, яка навчається у Жешуві. – Після закінчення студій, хочу стати добрим менеджером – поїхати до Бельгії, Франції, Канади чи ще якоїсь франкомовної країни, бо добре знаю французьку». Навчанням у Польщі дівчина дуже задоволена, каже, що не знає, чи отримала би  освіту такого рівня  в Україні. А найголовніше - жодних хабарів, «подарунків», принижень людської гідності. «Цього в нас, на жаль, не бракує. Навіть у престижних вишах. А в Жешуві ще ніколи ні з чим подібним не стикалася», - каже, опустивши очі, Ярина.

У заробітчан інші клопоти. Із тими, хто приїхав до Польщі працювати,  можна зустрітися в українських церквах. Один із найбільших осередків українських заробітчан - греко-католицький храм на вулиці Медовій у Варшаві.  Щонеділі протягом трьох богослужінь тут  збирається, приблизно, від 500 до 800 (!) земляків-заробітчан та студентів українців. Приходять і кілька десятків місцевих українців з Польщі та членів їхніх родин: поляків, болгар, росіян, білорусів. Сюди йдуть зі своїми радощами та бідами. Діляться одягом, ліками, інформацією про родину, ситуацію в Україні, виплакують на плечах у земляків свої жалі та біди. Під церквою продають українські газети. Маючи Інтернет, люди все одно хочуть потримати в руках пресу з батьківщини - неначе частинку України. А на великій дошці на ганку храму поруч з розкладом Служб Божих  рясніють оголошення про пошук та пропозицію роботи.

А ще щонеділі та у святкові дні українці збираються у невеличкому кафе у підвальному приміщенні церкви. Сирник, тістечка, кава й канапки. Цим там частуються. І жодного грама алкоголю. Адже поверхом вище – храм. «У Польщі я вже дев’ять років, – зізнається жвава білява молодичка Надія зі Львівщини. – Працюю економкою в поважної пані з Варшави, готую прибираю, розмовляю зі своєю панею, коли їй сумно. Після обіду забираю  хлопчика зі школи, ще з іншим польським школяриком сиджу кілька годин, допоки батьки з роботи не повернуться». Про оплату праці говорити тут не варто. Все одно ніхто не зізнається, скільки заробляє.

«У нас можна мати й близько п’яти тисяч злотих, коли працювати від рання до смеркання на кількох роботах, – каже Світлана Мацелюк з Тернопільщини. – Але то вже як кому пощастить. У більшості середній заробіток українців у Польщі – 1,5-2 тисячі злотих. Якщо відмінусувати оплату на житло, їжу, проїзд залишається менше, але якщо на сто злотих у польському сепермаркеті можна накупити їжі на цілий тиждень, то за таку ж суму в гривнях в Україні майже нічого придбати неможливо.

Найбільше в сусідній країні отримують жінки, які опікуються  хворими на важкі фізичні й психічні недуги. Сотні українок сидять з тими, хто потерпає на хворобу Альцгеймера. Заробітчанкам  доводиться читати чимало спеціальної літератури, аби знати, як поводитися із такими нещасними. Психологічно витримати майже 24-годинне перебування в одній кімнаті з хворим – неймовірно важко. Чоловіки працюють переважно на будовах, є сотні водіїв на автобусах далеких рейсів. Останнім надають житло та частково їжу. Вони заробляють кілька тисяч доларів на місяць. Користуються великим попитом і українські лікарі. Спеціалісти з країн колишнього СРСР працюють на місцях польських медиків, які виїхали в інші європейські країни, США, Канаду. Кажуть, що окремі мають дуже великі  заробітки.

Працюють в Польщі за фахом й українські менеджери, викладачі, вчителі, банківські працівники, програмісти, перекладачі, юристи. Тисячі земляків трудяться офіційно, платять сусідній державі податки від своїх доходів. Так від мінімального доходу 600 злотих податок становить 250. Але й навіть такі немалі відсотки не зупиняють офіційно працевлаштованих в Польщі українців, адже вони матимуть добре пенсійне забезпечення. «Як згадаємо, що в Україні нас чекає злиденна старість, то туга за батьківщиною одразу пропадає, хочеться просто нормального життя, щастя для дітей та внуків,– кажуть заробітчани та додають, що навіть тут вони стикалися із українською корупцією під час виборів.—Не хотіли, аби ми за опозиційних кандидатів голосували, а тепер ось маємо! Так  вже накерували, що людям повертатися додому нема чого».

Щодня до Польщі приїжджає по кілька тисяч  заробітчан. Хтось на кілька днів чи тижнів їде в Україну.  Із місцевими правоохоронцями, навіть нелегали, проблем не мають. Якщо не порушувати закону, не з’являтися напідпитку в громадських місцях, не дебоширити, не їздити у транспорті без квитка, то ніхто не зупинятиме.

«У тій ситуації, що зараз в Україні, із нашим безглуздим керівництвом та президентом-ананасом батьківщину добре любити на відстані», – сміється Ігор Карпів з Прикарпаття, який пять років працює у Варшаві будівельником. Чоловік має вищу інженерну освіту, але говорить, що не проміняв би добре життя у Польщі на працю вдома. «Хотілося, аби в Україні було хоча б так як у поляків, я вже не кажу про інші європейські країни. Тут навіть у кризу таки праця є. Та й люди так, як у нас, не бідують, – додає за мить молодик. – Ну що ж нам треба зробити? Революцію? Уже робили! Маємо! Протестувати, палити себе під Верховною Радою? А що це дасть? Сам життя покладаеш, душу загубиш, а оті бандити й далі жируватимуть та сміятимуться з нас, придурків. Є один вихід – тікати світ за очі, шукати місця, де добре. Хто працьовитий – і у чужині не пропаде, хоча... там ніхто нас особливо не чекає, треба виживати».

І так думає більшість заробітчан. Проте висловлювати вголос ці думки не всі наважуються – бояться. Особливо ті, у кого родини в Україні залишилися. Та є й такі, що хочуть повернутися. На жаль, їх обмаль. «Я нізащо б не їхала на оті заробітки, – каже витончена жінка років сорока, колишня артистка Львівської філармонії. – Але моя доня-сонечко стала студенткою консерваторії. Треба платити за навчання 14 тисяч гривень у рік. На себе та родину я заробляла, а заплатити за навчання вже не було за що. Тому я тут вже два з половиною роки. Але залюбки би повернулися. Аби лише донечка вивчилася, одразу птахою полечу додому».

…У кафе – десятки людей, діляться своїми бідами, історіями, трагедіями та щастям. Як не парадоксально, і щастям бути на чужині. Попри те що українські заробітчани  не ідеалізують життя у сусідній Польщі, добре розуміють місцеві проблеми і почуваються тут чужими, але й повертатися додому не бажають. Чекають, допоки в Україні ситуація зміниться на краще.

Сабіна РУЖИЦЬКА. Варшава-Львів-Івано-Франківськ.