«Зрозуміла, що якщо не ми почнемо
щось міняти, то все залишиться на рівні Літургії і роботи», - Алла Мулявка
Вперше в історії Італії місцева мерія виявила ініціативу дати можливість
емігрантам працювати у них і представляти їхні інтереси. Українці в Італії «вже
бачать, що є якісь зміни у політиці і виборах, що це має сенс. Трохи починають
вірити у демократію і хочуть щось конкретно міняти, бачачи, що місцева влада проявляє
ініціативу щодо них. Починають розуміти, що їхні дії можуть бути доброю
можливістю змінити свої умови перебування», - говорить українка з м. Черкас,
котра упродовж 11 років працює в Італії, м. Падуя.
– Що спонукало Вас
виїхати з України?
Мабуть, економічна криза.
Після розпаду Радянського Союзу, як і на початку становлення української держави,
заводи, фабрики – «стояли». Чоловік залишився без роботи. На мою зарплату
медсестри вижити було неможливо. Дитина підростала, навчалася в колегіумі
Києво-Могилянської академії. Щось треба було змінювати, а перспектив в Україні
не було жодних. Я зібрала інформацію – і зрозуміла, що для жінки за кордоном
набагато простіше влаштуватись на роботу. На сімейній раді вирішили, що поїду
на заробітки я. І ось уже упродовж 11 років я працюю в Італії.
– Як Вас зустріла чужина?
Звичайно, я приїхала не на
пусте місце – мене зустріли, але багато хто приїжджає у країну, де їх ніхто не
зустрічає. Це є великою травмою і стресом для людини: вийти з поїзда, чи літака
– і не знати, куди іти, до кого звернутись, не знаючи мови. Достатньо побачити
чужі обличчя, написи – і ти губишся,
забуваєш те, що знав. 90 % всіх жінок-заробітчанок починають із того, що
доглядають за людьми похилого віку. З цього починала і я. Як і більшість
українок, я «купила роботу» (є такий заробітчанський вислів) і пропрацювала там
п’ять місяців. Цього було достатньо для вивчення мови, що, згодом, стало
великим плюсом для мого подальшого працевлаштування.
– Чи заробітки в Італії
покращили Ваш матеріальний стан?
Для того, щоб тут вижити і
нормально себе почувати – однієї роботи мало. У мене вісім робочих місць: посередник
у міжнародному спілкуванні; працюю в лікарні перекладачем (допомагаю у
спілкуванні українцям, котрі там лікуються, з італомовними лікарями); працюю у лікарській
студії (кооператив) як секретар; є помічником в страховій компанії; прибираю на
контрактних поденних і погодинних умовах праці тощо. За рік роботи маю право на
підвищення зарплатні. Якщо роботодавець задоволений працею – він по рівнях
твоєї зарплати її тобі підвищує. У вільні години ходжу на прибирання у приватні
філії. Багато займаюся волонтерством для українців. Такою працею є робота в
Центрі по пересадці кісткового мозку, де привозять дітей з України, Казахстану
і Білорусії на операції. На сьогодні у нас є 5 дітей. Маю чимало оплачуваних і неоплачуваних
обов’язків.
– Як сім’я реагувала на Вашу
відсутність?
Звичайно, час і відстань
зробили своє. Сім’я
розпалася. Я забрала дитину, і ось вона тут, зі мною, ось уже впродовж семи років.
– Якою є специфіка Вашої
праці: позитиви, негативи? Які труднощі?
Позитивним є те, що тут
більш-менш працює закон. Якщо ти втратив контакти з кимось – чи це з приватною
особою, чи якимось закладом – то всі закони витримуються, тобі завчасно
виплачують зарплатню, ти маєш право на відпустку, тобі оплачуються всі
позанормові і святкові години. Італійці більш-менш відкрито ідуть на контакт і
розуміння наших проблем. Усі італійці мають право на дві відпустки в рік по два
тижні. Нам як іноземцям дають можливість отримати цю відпустку як однорічну,
враховуючи те, що потрібен час на переїзд в інші країни. Це вже є знаком того,
що італійці рахуються з нашим проблемами і йдуть на поступки.
– Що Ви скажете про стереотипи, які вирують навколо жіночої праці
заробітчан?
Проблема в тому, що наші жінки
самі роблять дуже мало для того, щоб зруйнувати цей міф. Я пропонувала тим,
котрі їдуть додому, показувати фото, розповідати рідним, чим ми тут займаємося,
щоб ті знали і бачили, що це важка праця і не вигадували по одному випадку.
Пригадую статтю, яка вийшла в газеті «Експрес» під назвою «Італія, піца і я». Там
дуже малий відсоток правди. Більшість жінок тут – це такі трудівниці, яких ще
пошукати. Дуже малий відсоток таких, котрі «працюють на дорогах». Але і тут, в
Італії, налагоджена система праці з ними: місцеві карабінери їх забирають,
підшуковують роботу, направляють у церковні центри, котрі в подальшому ними
опікуються, допомагають їм інтегруватися, повернутися до нормального людського
життя, або ж повертають додому.
– Як пройшла адаптацію за кордоном Ваша донька? Як дитина сприймає цей «чужий
світ»?
Чим менші діти, тим легше
інтегруються у це середовище, тому що вони ще не мають своїх усталених
поглядів, чи розвиненого менталітету. Вона приїхала, коли їй було майже
тринадцять років, а це непростий вік: уже майже сформований світогляд, є друзі,
з якими їй довелось попрощатися в Україні… Початок був дуже важким. Перші два
роки увесь час просила відвезти її додому. Я проаналізувала, що мовний бар’єр
на початках створював незручності: її не розуміли і вона не розуміла
однолітків. Це трохи виховувало почуття якоїсь меншовартості. Зараз усе
змінилося. З часом дитина адаптувалась.
- Чи маєте Ви італійське громадянство?
У мене є карта проживання на
довгий період. Маю право просити італійське громадянство, але не роблю цього, тому
що наша Конституція не дозволяє мати подвійне громадянство. Є, звичайно,
нелегальні випадки, але я не хочу ризикувати, позаяк хочу повернутися у свою
країну, до своїх рідних, на Батьківщину. Знаю також багатьох українців, котрі
мріють повернутися через якихось три-п’ять років.
- Розкажіть дещо про церкву, в яку ходите? Якими є її особливості?
З 2002 року у нашому місті,
Падуї, відкрита Українська Греко-Католицька Церква. Італійська громада виділила
невеличку церкву, яка була їхньою власністю. Однак через дуже малу кількість
прихожан, вона стала нерентабельною. Першим священиком у цій церкві був отець
Василь Поточняк, на той час Пасторальний координатор в Італії. Опісля, упродовж
п’яти років - священик з Івано-Франківської єпархії. За цей час ми
згуртувалися як ініціативна спільнота. Проводили багато свят, зустрічей, почали
збирати кошти на ремонт церкви, на допомогу нашим дітям, безробітнім, хворим,
сиротам. На сьогодні нашим парохом ось уже упродовж двох років є отець Андрій Твердохліб.
- Як місцева влада сприймає українських мігрантів?
Цікавим є і той факт, що на
території Італії міська мерія провела ініціативу: вона вперше дала можливість
голосувати на виборах іноземцям. У залі при Церкві ми зібрали більшість
українців, де кожен із кандидатів міг висловитись, розповісти про себе. Слухачі
могли задати їм запитання для кращої орієнтації. Церква і надалі залишається духовним
і так скажу «територіальним» місцем для об’єднання українців.
- Якими були початки праці УГКЦ за кордоном з українцями?
Можу сказати про час з 2002
року, відколи приїхала. Було важко, тому що нас було ще дуже мало (близько
п’ятнадцяти). Літургії служилися раз у місяць. Це вже коли ми більш-менш перезнайомилися
і нам, врешті, італійці виділили це приміщення, то почали один одного
інформувати про те, чим є церква. Це не лише місце для молитви. У нас тут є і своя
бібліотека, і кухня, є телевізор, супутникова антена. Можемо разом пообідати,
поспілкуватися, подивитися і послухати новини з України. Відтак люди потихеньку
почали приєднуватися. Проблемою було те,
що ми, навіть будучи в місті, були розділені на свої маленькі групи, кожна з яких
не знала про іншу. Такі складнощі мали, мабуть, усі спільноти в усіх містах
Італії, та й у інших країнах Європи.
- Чого найбільше потребує українець за кордоном?
Багатьом не вистачає отого
звичайного спілкування: щоб можна було прийти на вихідні поспівати, потанцювати,
послухати виступи якихось виконавців і мати можливість робити це вільно, на
якійсь великій території. Важливо, щоб підтримувалися українські традиції:
як-от День незалежності, коли ми варимо борщ, ліпимо тисячу вареників… Цього не
вистачає. Усі ці маленькі, скажімо, інтимні події: Дні народження… тощо, звичайно
закінчуються обідом, чи вечерею, обговоренням чогось – і відходом додому. А
нам хочеться гуртуватись у великій спільноті.
- Ви в Італії себе реалізували як активна молода і успішна людина, але все
одно хочете повернутись додому. Чому?
Глобальне запитання. Ми були
чужими тут і залишаємось такими. Знаю іноземців, котрі тут живуть по
сорок-пятдесят років і ще не настільки інтегрувалися, щоб їх вважали італійцями.
Зайвий раз підтверджується оцей синдром, що ми не є своїми тут і не є своїми
вдома. Ми відірвані, в повітрі.
- З ініціативи ПМВ УГКЦ в Україні проводяться щомісячні зустрічі родин
мігрантів. Спілкуючись з більшістю цих людей, можна помітити якусь закритість і
пасивність з їхнього боку щодо ініціативності в житті Церкви тут, в Україні.
Хоч, виходячи з того, що вони говорять про парохіяльне життя Церкви за кордоном
і свою діяльність там, вони себе проявляли дуже активно. Як це пояснити?
Дуже дивно, що ці люди, котрі
вернулись назавжди в Україну, не проявляють своєї активності, не діляться
знаннями та досвідом, з громадою. Сподівалася і думала, що вони, повернувшись, почнуть вводити якісь
інновації в життя парохіяльних спільнот свого села, чи міста, вносити те, що
бачили гарного і корисного тут, ділитися цим з українцями і це, я думаю, було б
змінами на краще. Я три-чотири рази на рік буваю вдома, в Україні, і хочу
сказати, що, приїжджаючи, займаюся благодійною діяльністю, допомагаю людям на
місіях у регіонах. У своїй церкві (УПЦКП) розповідаю і показую, як
ми працюємо у спільноті нашого міста, намагаюсь щоразу привнести щось нове.
Звичайно, що українці повільно беруть це все, але маленькими крочками щось покращують
і додають до нашого світового та ментального досвіду.
-
Що спонукало Вас до такої активної праці у
Церкві?
Десь у 2003 році я зрозуміла,
що якщо не ми почнемо щось міняти, то все залишиться на рівні Літургії і
роботи. Ми, з двома моїми подругами, втрьох почали усю цю активну діяльність.
Постійно виставляємо інформацію в соціальних мережах, їздимо по Європі,
організовуємо туристичні поїздки, паломництва, проводимо свята разом. Ми тут не
сидимо склавши руки.
- Чи є випадки, коли українцям вдавалося організувати якийсь свій бізнес в
Італії і розвинути його?
У нашому місті таких випадків
немає. Але мерія проводить акції. Упродовж останніх років мерією було організовано
дуже багато акцій для бізнесових справ. Ці курси були безкоштовними, проведеними
спеціально для іноземців, щоб ті навчалися бухгалтерській справі, бізнесовим
відносинам. Я чимало говорила про це українцям, але записалися на них одиниці. З
якихось причин люди не ідуть. Мабуть, мовний бар’єр. Розмовляти італійською нащодень
– це одне, а там специфіка мови є вузькою, і це їх дещо відлякує. Також вік має
значення: більшість українців або вже середнього похилого віку, або ще дуже
юні.
Були також організовані курси
для тих українців, котрі хочуть поїхати в Україну і відкрити там бізнес по
партнерству з Італією. Це була дуже гарна ініціатива італійського керівництва і
хороша перспектива для українців щодо відкриття свого бізнесу в Україні з
мінімальним фінансування з італійського боку. Але вони теж тим не скористалися.
Може, тому, що ніхто не планував найближчим часом повертатися. Дехто планував повертатись
на своє робоче місце в Україну. Одним словом, цим мало хто скористався, а це
були курси, які давали більш-менш високий рівень знань.
– Чи змінилося щось за роки
«четвертої хвилі», як ми називаємо, міграції у світогляді заробітчан?
Звісно. Наші люди тут стали
більш відкритими і довірливішими. Уже бачать, що є якісь зміни у політиці і
виборах, що це має сенс. Трохи починають вірити у демократію і хочуть щось
конкретно міняти, бачачи, що місцева влада іде на таку ініціативу щодо них.
Починають розуміти, що їхні дії можуть бути доброю можливістю змінити свої
умови перебування.
– Як ставиться держава до
заробітчан?
Вперше в
історії Італії місцева мерія виявила ініціативу дати можливість емігрантам
працювати у них і представляти їхні інтереси. На сьогодні при владі є
демократична партія екс-комуністів, лібералів. Вони є більш лояльними до
емігрантів. Комісія, яку пропонують, буде вибрана з 25 членів емігрантів різних націй. Ці 25 осіб матимуть право брати участь у засіданнях мерії,
комісії, висловлювати свої думки і подавати інформацію в адміністративне
керівництво. Для цього пропонують змінити один із пунктів Конституції, щоб в
майбутньому надати нам право голосу.
– Дякую.
Розмовляла Іванна Рижан На світлинах: 1. Алла Мулявка з донькою. 2. Волонтерська праця Алли в лікарні.
|