Оксана Годованська. Кандидат історичних наук.

(З виступу на зустрічі заробітчан та їх родин у Львові 28 травня 2011 р.)

Україна є однією з найбільших країн-донорів робочої сили в Європі. Зовнішня трудова міґрація стала об’єктивною реальністю сьогодення. Формування міграційних потоків відбувалося в кризових умовах перехідного періоду, пов’язаних із здобуттям незалежності нашої держави.

Сучасні трудові переміщення українців, що тісно переплітаються зі світовими міграційними потоками, мають свою передісторію. На українських землях здавна зафіксовані, як внутрішні так і зовнішні (еміґрація) переселення. Серед внутрішніх переміщень населення насамперед виокремлюють: освоєння малозаселених причорноморських і приазовських степових просторів, відплив людності з сіл до міст (урбанізаційні процеси), переселення з аграрних областей України до її промислово-гірничих районів (насамперед Донбас, Донецьк).

Окрім внутрішнього переселення, українці активно долучалися до еміґрації за межі держави. Зовнішня міґрація українців, що її історія налічує кілька століть, умовно поділяється на два напрямки — східний і західний. Міґрація українців на "схід” — це насамперед переселення і розселення по всій території Російської імперії (а згодом Радянського Союзу). До активних міґраційних процесів у східному напрямку долучалися насамперед жителі центрально-східних областей України. Після завершення Другої світової війни, у міґрації на "схід” частково взяли участь українці східної Галичини, Закарпаття та Буковини. Однією з основних першопричин еміґрації українців у східному напрямку була земельна проблема (аграрне перенаселення та "голод на землю”), тому переселення і розселення було спрямоване на вільні простори, придатні для вирощування зернових культур і спеціалізації на сільському господарстві в цілому. Міґрація в східному напрямку була настільки інтенсивною і довготривалою, що сформувала окремі українські колонії: на Поволжі та Уральщині, на Далекому Сході (так званий Зелений Клин) і в Середній Азії (Казахстан).

Майже одночасно із переміщенням українців у східному напрямку відбувалися міґраційні процеси на "захід”. Починаючи з кін. ХІХ ст. доволі інтенсивно українці Галичини, Буковини і Закарпаття еміґрували до Сполучених Штатів, Канади, Бразилії, Аргентини частково до Німеччини і Франції на сезонні роботи. Відомий український вчений Володимир Кубійович зафіксував, що в кін. ХІХ — на поч. ХХ ст. із західноукраїнських земель виїхала близько 700 тис. — 800 тис. осіб, що становило в цей період від ¼ — ½, тобто половини всього природного приросту українського населення. Спостерігається подібність і паралель з сучасною ситуацією. Така висока інтенсивність переміщення українців дала підставу вченим стверджувати про "першу хвилю” еміґрації. Її основною причиною було перенаселення території, що спричиняло в свою чергу "голод на землю”, бідність та злигодні. Нагадаємо, що саме такі ж передумову штовхали українців шукати кращої долі та переселятися на Далекий Сход чи в Середню Азію.

В міжвоєнний період ХХ ст. з новою силою  поновився міґраційний потік українців на "захід”. Актуальною причиною для міґрації і надалі залишається потреба заробітку, однак рушійною силою еміґрації виявився політичний чинник. Мова йде про поразку української революції та знищення української держави (УНР та ЗУНР), що викликали значну політичну еміґрації. Виїжджали працівники адміністрацій, військові та політичні діячі. Основними осередками політичної еміґрації, крім вже відомих країн, куди виїжджали заробітчани, стали насамперед міста — Прага, Варшава, Берлін, Париж, Відень, де розвивалося українське політичне і культурне життя. Особливо прихильно ставився до української політичної еміґрації уряд Чехо-Словатчини, на території цієї держави працювали українські навчальні заклади, такі як Вільна Академія, Господарська академія.

Після завершення Другої світової війни розпочалася нова хвиля міґрації, вже третя. Відомим є те, що під час ІІ Світової війни німці вивозили українців на примусові роботи до Третього Рейху — майже 2,4 млн. українських остарбайтерів працювали У Німеччині. Більшість остарбайтерів добровільно або під тиском повернулися в Україну, а інша частина разом з в’язнями німецьких концтаборів, військовополоненими, членами українських військових формувань та іншими політичними втікачами з України переселялися до Бельгії і Англії згодом до США, Канади, Бразилії, Аргентини, Венесуели, Австралії. Повоєнний еміґраційних рух українців майже повністю припинився в 1950-их роках.

Розпад Радянського Союзу в 1991 році призвів до ряду суттєвих геополітичних змін, зокрема Україна зіткнулася з затяжною глибокою економічною кризою. Вона ж виявилася основною причиною "четвертої” хвилі міґрації українців. Не вдаючись у детальні характеристики новітнього заробітчанства (оскільки цьому варто приділити окрему публікацію, а мета даної полягає  в іншому) звертаю увагу на те, що існують подібності між мотивами виїзду українців на заробітки в часи першої хвилі еміґрації і сучасної четвертої. Бідність, злигодні, погані умови життя, незмога самостійно покращити своє становище, а якщо ще додати політичні переслідування і військові сутички, матимемо перелік причин, які сто років тому змушували людей полишати рідну домівку, наражатися на ризик довгої подорожі з непевним кінцем. Люди виїздили зі своїх сіл з наміром провести в новій країні здебільшого кілька років, знайти нам добру працю, відкласти або переслати додому якомога більше грошей, а тоді повернутися і вже мати для себе і родини кращі умови життя: збудувати дім, купити землю, модернізувати чи розширити господарку (придбати сільськогосподарські знаряддя, худобу тощо). Однак часто заробітчани з різних причин вирішували не повертатися і осідали чи то в Америці, чи то в Канаді, передусім коли добивалися там успіху. Інші поверталися через кілька років, але не могли чи не хотіли більше по-справжньому починати нове життя на батьківщині, а тому знову їхали і цього разу вже назавжди. Чимало еміґрантів за якийсь час уможливлювали приїзд своїх рідних. Їхній приклад заохочував інших, тут важливу роль відігравали звістки, що їх люди посилали додому. Багато людей, переважно з сільських місцевостей виїздили не поодинці, а більшими гуртами, часом з місця знімалося пів села, а залишалися самі старі. Сьогодні все достоту так само: і мотиви подібні і бажання не повертатися…  

Якраз перша хвиля української еміґрації привернула увагу вчених, громадських діячів, письменників (І. Франко, Д. Маркович, Є.Маланюк, В.Стефаник, Б. Лепкий) до теми трудової міґрації. В той час, коли не було української держави, саме українська інтелігенція була не байдужою до долі заробітчан, бо частково і сама була змушена переживати болісні відчуття, що породжує чужина.

Станом на сьогодні проблема, як зовнішньої, так і внутрішньої, трудової міґрації повинна бути врегульована насамперед державними структурами. Однак, так повинно бути, але так не є — адже навіть цільового держаного міністерства з питань міґрації  не існує. Тому долею своїх співвітчизників за межами України переймаються, як не самі заробітчани, то не байдужа громадськість. Однак важко допомогти тому, хто сам не зацікавлений у допомозі собі. Тому тільки "розбудивши” міґранта — і то не одного, а тисячі, можна знайти шляхи до вирішення проблеми.

Я пропоную "пробудження” міґрантів шляхом публікацій зібрань свідчень заробітчан, як спосіб поділитися власним досвідом, а будь-який досвід, навіть негативний, робить нас сильнішими, мудрішими. Це були б автентичні документальні свідчення міґрації і цілого історичного періоду (тим паче, що приклади вже існують — збір і публікації наративів українських остарбайтерів, діяльність УГКЦ в катакомбний період її історії та ін.). Одночасно, зібрані свідчення були б відмінним джерелом для подальших наукових студій. Якраз на основі таких свідчень можна було б простежити жіночий досвід міґрації, що суттєво відрізняється від чоловічого.

Властиво опубліковані свідчення трудових міґрантів зможуть допомогти виділити індивідуальний досвід, а не зводити схематично всю міґрацію четвертої хвилі під один знаменник. Адже, на моє глибоке переконання,  на сьогодні нам просто необхідно, якомога чесніше, "дзеркальніше” відбивати "часткові правди” трудових міґрантів.

На світлині: Оксана Годованська. Науковий співробітник, кандидат історичних наук Інститу народознавства НАН України, м. Львів