Оксана ГОДОВАНСЬКА, історик

Україно-португальська міграція: спроба порівняння. 

Однією з країн Європейського Союзу, до якої були спрямовані активні міграційні потоки з України, була й частково залишається Португальська Республіка —маленька країна з населенням більше 10 млн. осіб — витримала справжній демографічний бум, прийнявши в 2002 р. понад 200 тис. гостьових робітників з України.

Історично Португалія не була країною тяжіння для іммігрантів. За переписом 1960 р., тут проживало лише 29 тис. іноземців. Перша помітна імміграційна хвиля пов’язана з розпадом Португальської колоніальної імперії. Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. з колоній, що здобули незалежність, прибуло понад півмільйона осіб, переважно вихідці з Португалії та їхні нащадки. Проте значну частину іммігрантів становили африканці, передовсім працівники колоніальної адміністрації та вояки колоніальних військ. Завдяки цьому кількість іноземців у країні швидко зросла, утворилися іммігрантські мережі, використовуючи які африканці сформували найбільш численний і сталий імміграційний потік. Вони становили майже половину (46%) з 54 тис. іноземців, які проживали в країні 1981 р., 95% з них походили з країн, де португальська мова є державною. Із вступом Португалії до ЄС збільшився приплив західноєвропейців, що можна вважати другою імміграційною хвилею до країни. Це були спеціалісти, науковці, адміністратори, менеджери, а також особи, старші за працездатний вік. Європейський статус країни приваблював також бразильців, імміграція яких 1980-х рр. помітно інтенсифікувалася. Третя імміграційна хвиля "накрила” Португалію наприкінці 90-х рр. ХХ ст. Вона відрізнялася від попередньої тим, що більшість прибулих були вихідцями не з португаломовних країн, а із держав, які раніше практично не мали з Португалією політичних, торгових чи культурних зв’язків, а саме: зі Східної Європи, зокрема з України, Румунії, Молдови. Для історії міжнародних міграцій це явище унікальне. Легалізація призвела не лише до кількісних, а й до якісних змін серед офіційно зареєстрованих іммігрантів.

Чисельний приїзд українців на роботу до Португалії припадає на 1999 —2003 рр. і пов’язаний із вкладенням значних інвестицій у модернізацію інфраструктури цієї країни, а саме: з підготовкою до Чемпіонату Європи з футболу 2004 р., що й зумовило великий попит на дешеву робочу силу. 2002- 2003 рр. українці стали найчисельнішою спільнотою мігрантів у цій країні. За даними Служби в справах Іноземців та Кордонів Португальської Республіки, Україна на той час посідала перше місце серед усіх країн, громадяни яких отримали дозвіл на перебування та роботу в Португалії, випередивши вихідців з колишньої португальської колонії Бразилії, які традиційно переважали. Впродовж останніх років у зв’язку з погіршенням кон’юнктури на ринку праці кількість українських мігрантів у країні поступово зменшується. Вони виїжджають до інших країн ЄС. Сьогодні громада українських емігрантів посідає четверте місце за чисельністю серед усієї іммігрантської спільноти Португалії.

Переважна більшість робітників з України працюють на будівництві, більше чверті — в сфері домашнього обслуговування, істотна частка зайнята в діяльності транспорту, готелів і ресторанів, у галузях промисловості та сільського господарства, гуртової та роздрібної торгівлі.

Українці працюють та проживають в таких регіонах Португалії:

на півночі — промисловий регіон Порто-Браґа, де місто Порту часто називають північною столицею Португалії.;

у північно-центральному промислово-аграрному регіоні Лейрія-Коїмбра разом з мегаполісом Лісабон. Столиця Португалії є найбагатшим містом країни, причому в його економіці домінує сфера послуг, де зайнята велика кількість іммігрантів. Португальську столицю визнано найважливішим після Мадрида економічним та фінансовим центром Іберійського півострова;

у південно-центральному аграрному регіоні Алентейжу та на півдні — курортна зона Алґарве.

Слід звернути окрему увагу на те, що Португалія, поряд з Італією та Іспанією, належить до тих країн, куди українці приїздили на роботи не менше ніж на рік, а залишалися на п’ять і десять років. Відповідно тривале перебування за межами України (на початковому етапі здебільшого без сім’ї та знайомих), обмежене контактування з рідними чи співвітчизниками, правові, соціальні, фізичні та психологічні труднощі, з якими зіткнулися "перші українці” в Португалії, спричинили численні труднощі, пов’язані з соціокультурною адаптацією.

Новою тенденцією міграційних потоків у Португалії, як і в інших європейських країнах, є їхня фемінізація, пов’язана з появою нових трудових ніш у сфері послуг. Висока зайнятість, ненормований робочий день португальських жінок, старіння населення й необхідність збільшення послуг по догляду за хворими, дітьми чи літніми людьми призвели до стійкого попиту на соціальних і медичних працівників. У країні власне в цьому секторі зайняті здебільшого португальські жінки, однак все більше іммігранток-жінок з Бразилії, України та Кабо-Верде заміняють їх у виконанні такого виду робіт.

Зазвичай українці разом з іммігрантами з інших країни Східної Європи відрізняються від вихідців з Бразилії, Кабо-Верде, Анголи, Мозамбіку, Пакистану саме тим, що прибули до Португалії не через те, що опинилися на межі фізичного виживання. Основними мотивами було поліпшення особистого чи сімейного матеріального становища, здобуття коштів для фінансування професійної освіти (дітей чи своєї), будівництво житла, заснування приватного бізнесу тощо. Така й подібна мотивація характерна для всіх українських трудових мігрантів, які поїхали до Іспанії та Італії.

Причини, мотиви та способи реалізації міграційних можливостей українських трудових заробітчан прямо перегукуються зі ще доволі "свіжими” реаліями португальської еміграції. Адже Португалія лише відносно нещодавно стала країною імміграції. В її історію вписана тривала світова еміграція португальців.

Міграція португальців у масовому масштабі почалася ще в другій половині ХІХ ст. й тривала до 80-х рр. ХХ ст.. Впродовж цього періоду з Португалії емігрувало, за різними оцінками, приблизно 2,6 млн. осіб. А це більше, ніж з будь-якої західноєвропейської країни, за винятком Ірландії. Поступово до кінця ХХ ст. міграція португальців суттєво зменшується.  Основним мотивом для виїзду, особливо в ХХ ст., була економічна нестабільність. Португалія довгий час була однією з незаможних країн Європи, тому фермери та молоді португальці активно виїжджали з країни в пошуку роботи. В ХХ ст. під час Другої світової війни і особливо 60 — 70-х рр. ХХ ст., коли Португалія зазнавала революційних змін і вела військові дії за збереження своїх колоній в Африці, на еміграційні процеси впливали політичні мотиви та бажання уникнути військової служби. Здебільшого в міграційних процесах брали участь чоловіки, на зламі ХІХ — ХХ століть їх частка становила 80 %, а у 80-х рр. ХХ ст. співвідношення чоловіків і жінок було 2:1. Соціальними наслідками цієї великої і в цілому "чоловічої” міграції було: пришвидшене старіння населення, а відповідно вповільнені темпи зростання населення та непропорційно велика кількість жінок. У деяких районах північної Португалії, де міграція була особливо інтенсивною, села нагадували покинуту місцевість і здавалося, що тільки жінки працюють у полі. З іншого боку, внаслідок міграції жінки були змушені самостійно провадити сімейне господарство, виховувати дітей, долати труднощі повсякденності, що в подальшому призвело до зміни їх ролі в родині, суспільстві та формування їхньої відповідальної, незалежної позиції. Португальські мігранти за кордоном доволі швидко адаптовувалися в відкриті та плюралістичні суспільства країн-реципієнтів, отримували знання та досвід щодо роботи незалежних профспілок і соціальних програм. Гроші, які вони відправляли назад до Португалії, стали вирішальними для функціонування економіки країни.

Міграційні потоки з Португалії були спрямовані в Північну та Латинську Америку, в країни Західної Європи. Близько 50 % емігрантів з родинами припадало на США, 30 % — на Бразилію. В останній, як у колишній колонії, португальцям було доволі легко адаптуватися, а особливо після Революції гвоздик 1974 р. до Бразилії переїхало близько 30 тис. політичних емігрантів. Згідно з офіційними оцінками у 80-х рр. понад 1 млн. португальців жило в Бразилії. Починаючи з 50-х рр. ХХ ст., коли у Західній Європі розпочинається економічне піднесення, португальські мігранти легально й нелегально поряд з італійцями, іспанцями, турками працюють на будівництві та заводах, у ресторанах і магазинах. Їхня робота була важка й малооплачувана, але цих заробітків було достатньо, щоб підтримувати родини в Португалії. Найпопулярнішими країнами для португальських заробітчан були Франція та Німеччина (на той час ФРН), існували також значні португальські громади в Швейцарії, Бельгії, Великобританії та Нідерландах. У 80-х рр. ХХ ст. рівень міграції суттєво знизився, коли революційні потрясіння вщухли, а економіка країни почала зростати. Водночас ефективність урядових програм і членство в ЄС  1986 р. призвели до залучення іноземних інвестицій, створення нових робочих місць, а це в свою чергу сприяло тому, що португальці вже не їхали за кордон у пошуку роботи. Членство в ЄС стало рушійною силою, що стимулювала зміни в економіці країни в кінці 80-х — на початку 90-х рр.           ХХ ст.. Проте й у 1991 р. Португалія залишалася найбіднішою з країн ЄС, але членство в цій організації дозволило влити новий капітал в економіку країни. Суми прямих іноземних інвестицій після 1986 р. щорічно подвоювалися. Європейський статус країни почав приваблювати трудових мігрантів зі Східної Європи, в тому числі з України. Поступово Португалія перетворилася на  привабливу країну для іммігрантів.

Хоча сьогодні в Португалії склалася цілком відмінна від української міграційна ситуація, не виключено, що в разі динамічного економічного розвитку та успіхів на шляху євроінтеграції характеристика міжнародного руху населення в нашій державі набуде рис, подібних до португальських. Отже, за аналогією з Португалією, можна сподіватися на припинення трудової еміграції українців та повернення заробітчан додому, а також прогнозувати приплив іноземної робочої сили для потреб української економіки.