| Ігор ЛАЗОРИШИН, літературний критик, газета "Нова Зоря", липень 2008
Вийшла друком книжка Олександри Остапової „Пелюстки калинового цвіту” – про життя і працю українських жінок-заробітчанок. Автор документальних новел – родом з селища Перегінського Рожнятівського району, її доля також пов’язана з гірким хлібом чужини, зокрема Італії. А в минулому жінка – головний лікар Бортниківської сільської амбулаторії, акушер-гінеколог Тлумацької центральної районної лікарні, нагороджена відзнакою „Відмінник охорони здоров’я.” Вже понад шість років перебуває в італійському місті Кампо-Бассо... До книжки „Пелюстки калинового цвіту” увійшло десять документальних новел, назви яких вже самі по собі при відкривають суть змістової канви видання: „Зустрічі на площі у вільну годину”, „Невигадані жіночі історії”, „Оксана”, „Наталя”, „Ірина”, „Анна”, „Алла”, „Ольга”, „Віра”, „Уляна”. Деякі з них вже свого часу побачили світ у Всеукраїнському літературно-художньому та громадсько-політичному журналі обласної організації Спілки письменників України „Перевал”. Та тільки на перший погляд може здатися, що книжка про українських заробітчанок. Ні, вона про нас з вами, про українські родини і сім’ї, які нерідко вже після повернення своїх годувальниць роблять їх життя на рідній землі ще гіршим, ніж нестерпність чужини. Жіночі історії із заробітчанського життя в Італії, Іспанії, Греції тощо вагомі передусім своєю гіркою правдою: калина у чужині навіть не росте, а українська жінка без родини – в’яне. І що б там не говорили про італійський „рай”, які б принади не змальовували у Греції чи Іспанії, перш ніж повірити у це – зазирніть в очі українській жінці-заробітчанці. Порожнеча. Нема там ні радості, ні світла. Бо для більшості жіноцтва заробітчанство – тюрма. Звісно, про наболіле вони мовчать, причепурюють оптимізмом свій біль. І це одна зі складових багатьох родинних драм – рідні і не здогадуються про материні тортури у чужих світах, коли лише Господь є свідком тих молитов. Тож новели Олександри Остапової, що ґрунтуються на гіркоті жіночих сповідей, передусім несуть правду про не публічний бік заробітчанства. Про нього жінки навіть рідним не розповідають – бережуть спокій і серця найдорожчих. А дарма. Бо коли б знали, то, може, і ставлення до жінки-заробітчанки було б інакше. А чоловіки і діти молилися б не до мамони, а до Бога. Бо як не прикро, та найважчі випробування і драми очікують на жінок-заробітчанок в Україні – після повернення у родини, сім’ї, суспільство і т.д. Годі чекати, коли і державні мужі сучасне багатомільйонне заробітчанство з усіма подальшими суспільними наслідками називатимуть геноцидом української нації через руйнування української родини. Бо такі книжки, як „Пелюстки калинового цвіту” Олександри Остапової стануть документальними свідченнями нашої теперішньої національної небайдужості.
| 
