У Народному домі міста Тисмениці відбулося представлення нової повісті прикарпатської письменниці Оксани Пронюк-Кузьми «Немає віку у любові...», яка торік побачила світ у видавництві ПП «СіМИК». Організатор заходу — Тисменицька ЦБС на чолі з іриною Мельник у співпраці з відділом культури Тисменицької РДА, який очолює Олександра Стефінко, та з методвідділом райдержадміністрації, яким завідує Любов Глодов’юк.
Як і соціально-побутова повість «Не виплач моєї сльози», яка вийшла друком десять років тому у видавництві «Лілея НВ», так і новий прозовий твір авторки — то оповідь про любов, яка непідвладна ні часу, ні людям. Авторка у своєму глибоко психологічному творі простежує долі кількох поколінь галичан. Та навіть до півсотні героїв і не менша кількість сюжетних відгалужень не роблять повість «Немає віку у любовіѕ» обтяжливою для сприйняття. Своїм новим твором Оксана Пронюк вкотре підтверджує прописну істину: найцікавіша і найяскравіша книга — то людина у любові, людина зі своїм вузликом життєвих сюжетів, суперечностей і потаємностей. 
Оксана Пронюк— Кузьма (у письменстві головно Оксана Пронюк) — авторка книг прози «Листи синові», «Не виплач моєї сльози» та «Немає віку у любові», поетичної збірки «Калина на маминім подвір’ї» та документально-публіцистичного видання «Під арками». Як громадська активістка вона вже понад десять років є співзасновником і лідером спільноти колишніх заробітчан італії «Пієта» міста Івано-Франківська та координатором щорічної Міжнародної десятиденної пішої прощі родин мігрантів «Самбір—Зарваниця». Письменниця — представник івано-Франківського міжрегіонального поетклубу «Об’єднані словом», живе і працює у тисменицькому селі Клубівцях.
Щоразу після відвідин тих чи інших культурно-мистецьких дійств на Тисмениччині, створених за сценарієм завметодвідділу Тисменицької РДА Любові Глодов’юк, у мене виникає добре бажання — бодай один раз і в обласному центрі показати шанувальникам слова, якою може бути презентація книжки «по-тисменицьки». Книжка Оксани Пронюк «Немає віку у любові» промовляла і читацьким талантом, і переспівами вокальних колективів, і навіть сценічними постановками. і головно: нова повість авторки вже дійшла до кожної бібліотеки району.

Ігор Лазоришин

Друковано в газеті "Галичина" 

Немає нічого світлішого за любов

Розкована душа літає
Поміж земним й небесним раєм.
Ви скажете так не буває.
Бува, ще б пак, коли кохаєш.

   Наприкінці минулого року в івано-франківському видавництві «Сімик» побачила світ нова книга Оксани Пронюк «Немає віку у любові…». Книга про вічне – про те, що не старіє і не вмирає, не давниться і не забувається, про те, що є найціннішим у нашому житті – любов.
   Дану повість варто розглядати, як своєрідне продовження попередньої – «Не виплач моєї сльози», в якій авторка увічнила та опоетизувала почуття звичайної сільської жінки Марії, котра все життя любила і до самої смерті чекала на коханого. Під знаменням цих невідбулих почуттів сходить і нова книга п. Оксани. Тільки тут уже над тим, що не сталося, журиться «дідо Іван», який приїхав з далекої Америки, щоб нарешті зустрітися з коханою. А вона його не дочекалася.
   Авторка вміло переплітає минувшину і сучасність, різні долі, різні життєві дороги. Спочатку читач може навіть трохи розгубитися, адже письменниця, змальовуючи життя дітей та онуків Марії, веде кілька сюжетних ліній. Та згодом, якось уже й півсвідомо з перших слів кожної нової глави вловлюєш, про кого піде мова – про Олену чи Павліну, Наталку чи Світлану, Іванну чи Христинку, про Володимира, Сергія чи Віктора, і, звичайно ж, про Івана чи Іванка.
   Устами своїх героїв п. Оксана розказує читачеві багато цікавих історій. Розповідає про війну, про ті жахіття, які приходилося переносити хлопцям-упівцям, коли вони потрапляли до рук НКВеСівців. Про наші звичаї та традиції, про свята, толоку, вечорниці і багато-багато іншого. А ще за допогою цих же героїв письменниця щедро ділиться з нами роздумами про життя, ненависть і прощення, біду і радість, розлуку і любов. Про любов – особливо. Без неї жодної сторінки!
Опріч того, коли читаємо про діда Івана та онучка Івасика, вгадуємо в п. Оксані талановиту казкарку. Устами Івана авторка розповідає малому дивовижні історії про чарівного коня, який став лікувати людей, про дівчину Калинку, яка знайшла справжнє дзеркальце, у котрому можна побачити не тільки зовнішню красу, а найголовніше – красу внутрішню. І кожна казка чомусь вчить, звертає увагу на якісь надважливі речі у житті й дорослого, не тільки дитини. Два Івани у книзі постають як два дивовижні світи, де менший Івасик допомагає старшому Іванові розкрити свій багатющий талант.
Червоною ниткою через усю повість п. Оксани тягнеться нелегка тема заробітчанства, а саме жіночого. Порівняння жінки зі штахетиною у паркані боляче вгризається в серце. Та нікуди від того не дінешся – така наразі реальність. Хочеш жити, виживати, мусиш іти на кроки, які нерідко ведуть не тільки за поріг рідного дому, а й за межу щастя.
Неразово на сторінках зустрічаємо роздумування над проблемами українського невеселого сьогодення. Та все написано так, що надія не втрачається, а навпаки починає прибувати.
А ще вся книга густо рясніє дивовижними образами та захопливими описами. Наведу кілька: «наскладала питань, як на жердку лахів….», «очі, як полумиски окропу киплять», «думки розслонили світанкову завісу» та ін. А як авторка змальовує процес творення тої чи іншої картини! А які крила вишпановує танцю – аж ніби бачиш той чудернацький політ! А як кохає Христинка! Як любить Наталка, Павліна…
   Ще хочеться зауважити на тій обставині, що всі герої Оксани Пронюк добрі, якісь дуже і дуже світлі. У книзі знайдемо тільки один негативний образ Галини, та й і то – цей негативізм безсилий перед душевною чистотою інших. Мабуть це світло живиться безміром любові, що виколихують їхні серця. Бо любить кожний, по-своєму щиро і безмежно, виважено і збурено. Без любові ані кроку. А любов і світло усе поряд. Вона змушує очі пашіти життям, а серце битися летом.
   Та, зрештою, кожний у цій книзі відшукає щось своє і прочитає щось своє. А прочитавши її до кінця, напевне, та ні - таки точно захоче поринути у першу повість письменниці. Від себе додам, що варто. Таки варто прочитати і сю книгу, і попередню. Бо на душі від того світліє. Бо нема нічого світлішого за любов і нема віку, який би не притулився до неї.

Немає віку у любові,
Та є любов споконвіків…

Леся Геник