Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка виніс на суд глядачів чергову прем’єрну постановку режисера Ростислава Держипільського. Роботу означено як трагедію сучасності під назвою «Заробітчанки, або Мамо, повернись...» і створено за новелами з книжки журналістки Надії Семенкович «На паперті Колізею», котрі ще 2003-го опублікувала газета «Галичина», а авторка написала їх, перебуваючи десять місяців на заробітчанських хлібах в Італії.

У житті нічого випадкового не буває, — ділиться роздумами про шлях цієї вистави до глядача Ростислав Держипільський. Спершу він прочитав збірку листів дітей заробітчанок до святого Миколая «Життя надвоє: з тобою і без тебе», зібраних БФ «Карітас Івано-Франківськ УГКЦ», а згодом до нього «прийшла» створена на реальних фактах книжка Надії Семенкович. Так появилася сценічна версія трагедії «Заробітчанки...»

У виставі задіяні молода акторська трупа і народна артистка України корифей театру Терезія Перета. У головних ролях, звичайно, — жінки.

Режисер використав сім новел, вмонтувавши їх в експериментальний простір. Так звана мала сцена, великі плани, кілька «кіношних» прийомів, пісні Робертіно Лоретті та дитячі хвилюючі аж до морозу поза шкіру голоси за кадром — ось і всі прийоми в арсеналі режисерсько-постановного тріо (Ростислав Держипільський, Олексій Гнатковський та Андрій Фелик). Кольорове рішення — винятково чорне. Барвистими є лише ляльки, котрі протягом вистави мовчки і, здається, безнадійно чекають здійснення омріяних, звірених лише святому Миколаєві бажань, — повернення мами. і вони таки їх дочекаються. Символічною є фінальна сцена, коли всі герої новітньої української історії, де чорною фарбою виписані сторінки про трудову еміграцію, повертаються додому і пригортають до серця власних дітей... Однак вона нетипова, в цій сцені немає життєвої правди, тому так пронизливо і надривно звучить фатальне  попередження дитячими устами, котрі без упину кричать «Ми сироти при живих батьках, ми сирітське покоління. Ви не навчили нас любити!». Осиротілі діти так і не «оживають» на сцені, як і вражені стражданнями невиліковно хворі душі дітей, котрі відчули на собі заробітчанське буття.

А поки що глядача чекають сім моторошних сцен — «Клятва Гіппократа», «Розіп’яте свято», «Вірність патриціїв», «Чому плакала Руся», «Чужі далекі береги», «Любов зла», «На круги своя». Всі емоційні грані душі заробітчанок — страх, відчай, сором і гріх, жіночу солідарність і продажність своїх, безвихідь, злочин і віру, котра тримає на чужині,  і постійний щоденний вибір як моральний імператив, що, зрештою, психологи називають словосполученням «італійський синдром» — дуже вдало передають артистки  Надія Левченко, Галина Баранкевич, Тетяна Гірник, Мирослава Гусак, Олеся Пасічняк та Ольга Качмарик-Комановська.

Жінки приїздять до містечка Форлі поблизу Болоньї, купують роботу й отримують безплатні поради, вживаються у роль прислуги, вивчають співучу італійську мову, летять додому і... знову повертаються... Та постійно протягом сценічного часу, котрий, ніби застиглий туман, ятрить їхні очі та очі глядачів слізьми, читають листи від своїх покинутих дітей. Так коротко можна описати сюжетну канву постановки.

Є у виставі й нетипові для стереотипного бачення буття наших співвітчизників в італії історії. 90-літня благородного походження пані (артистка Терезія Перета) так прив’язується до української доглядальниці, що вчить українську мову, дарує їй власні дорогоцінності, а після її від’їзду навіть паралізована не може померти, а дочекавшись повернення своєї дорогої Катерини (артистка Галина Баранкевич), щасливо  і гордо, як і належить справжній патриціанці, відходить у кращий світ.

Вистава трагічна і страшна своєю документальною правдою. Жінку, від котрої три роки родина не мала звісток, їде шукати чоловік і, знайшовши її в Римі, втрачає навіки. Як? Вона захворіла на СНіД і тому просить чоловіка повернутися додому й сказати доньці і матері, що вона мертва, що померла давно. А житиме тут, на чужині, пригортаючи до серця лист від своєї доньки...

Заробітчанство — це вибір кожної жінки. Вибір, котрий, як доводить вистава, приносить непомірно більше втрат, аніж таких необхідних фінансових здобутків. Випивши чашу страждань до дна, ніхто з героїв не промовляє банального «не в грошах щастя». Жінки втрачають сім’ї, душі власних дітей, країна втрачає своє майбутнє — саме про це розказують реальні історії реальних українських жінок, котрі, як кажуть, завжди тримали в хаті три кути і котрим суддя лише Бог.

Леся ТУГАЙ