Церква і міграція

Українців витискають з України

Вважає глава УГКЦ блаженніший Святослав

    У Патріаршій курії Львівської архиєпархії УГКЦ глава УГКЦ блаженніший Святослав Шевчук зустрівся з референтами у справах мігрантів єпархіальних ординаріїв та екзархів. Організатор першої такого рівня координаційної наради – Пасторально-місійний відділ УГКЦ, який очолює єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ владика Йосиф Мілян. У спілкуванні, яке тривало упродовж двох годин, взяли участь представники Комісії у справах мігрантів  ПМВ УГКЦ, референти із Львівської архиєпархії, Івано-Франківської, Тернопільсько-Зборівської, Коломийсько-Чернівецької, Самбірсько-Дрогобицької єпархій, Луцького та Одесько-Кримського екзархатів,  чільники спільноти колишніх заробітчан Італії «Пієта» міста Івано-Франківська та прочанського згромадження Дрогобича. Особливістю, чи феноменом, сучасної четвертої хвилі заробітчанства, як наголосив глава УГКЦ, посилаючись на враження після спілкування з українськими заробітчанами у Європі, є те, що українці вже не називають її «еміграцією», а радше «евакуацією». Тож у такому контексті, на переконання владики Йосифа Міляна, важливо почути стратегію Церкви у вирішенні проблем міграції, зокрема шляхи її  реалізації Пасторально-місійним відділом УГКЦ та підпорядкованими йому церковними структурами у співпраці зі світськими організаціями, згромадженнями і спільнотами.

Еміграція, як «евакуація»…

Блаженніший Святослав передусім  акцентував увагу учасників наради на тому, що нині УГКЦ перебуває у процесі своєрідної внутрішньої трансформації – різноманітних змін -  як в Україні, так і у світі, де  представлена своєю третиною.

-Якщо говорити про сучасний стан нашої Церкви,- наголосив глава УГКЦ блаженніший Святослав,- то я б хотів підкреслити, що і наша Церква, як і весь світ, перебувають у часі процесів внутрішньої трансформації. Якщо вести мову про країни поселення наших вірних, то, з одного боку, там є частина українців греко-католиків, які вже не почувають себе емігрантами – вони народилися і виросли у тих країнах. З іншого боку, нині маємо феномен величезної хвилі справжньої еміграції з нашої матірної території – з України, яка розсіває українців по всьому світу. Коли я був в Італії з нагоди беатифікації Папи Івана Павла ІІ, то наші люди мені говорили: «Блаженніший, то вже не еміграція, а евакуація». Було дуже сумно таке почути. Бо це означає: нині з України знову витискають українців. Такий феномен вже був у міжвоєнний період, коли Волинь і Західна Україна потрапили до складу відродженої польської держави, яка, на жаль, провадила політику витіснення українців з їхніх земель. Таких «витіснених» українців я зустрічав в Аргентині і з перших вуст чув, чому тоді вони відчули себе чужими на рідній землі. Історія може повторитися.

Люди, які нині виїжджають,  розносять нашу Україну по всьому світу. Я не здивуюся, якщо завтра ми віднайдемо наших людей у таких країнах, у яких навіть не уявляємо собі їх присутність. А це означає, що переді мною – як главою і отцем Української греко-католицької церкви, нині постають величезні завдання. З моїх вуст вже не раз чули, що означає будувати патріархат. Тема актуальна, але інколи, можливо, трохи заполітизована. Особисто для мене будувати патріархат означає: ті люди, які є у землях чи країнах, про які нині знаємо, повині мати батька. І ним є я. І питання у тому, як їм послужити, яким чином вони нині можуть отримати батьківську опіку і увагу? Я б хотів, щоб ми всі разом шукати відповідь на це питання. Створення Пасторально-місійного відділу УГКЦ якраз було задумане у такому руслі. Блаженніший Любомир, коли я ще був його секретарем, отримував сотні, тисячі листів від людей, які знайшлися там, де нема нашої Церкви. Схід, Захід, Південь, Північ…Тоді від імені блаженнішого Любомира я мав перші  свої перші візити. Італія, Іспанія, Греція… Саме як відповідь на ті людські листи свого часу Блаженніший Любомир і створив Пасторально-місійний відділ УГКЦ. Який нині є тими руками люблячого батька, який огортає наших людей там, де, можливо, вони найбільше терплять – визискувані, безправні і покинуті всіма. Відділ нині очолює владика Йосиф, а помічником ми покликали о.Василя Поточняка, який має досвід, знаєте, не з книжки, як опікувати наших людей на теренах Італії. І перед цією пасторально-місійною структурою поставлені колосальні завдання. Але у Блаженнішогого Любомира була й інша думка: так само і правлячий архієрей, з чиєї єпархії люди виїжджають у еміграцію, має перед ними моральний обов’язок. Як душпастир. Наприклад, сам факт, що мирянин з Сокаля опинився у Греції, не звільняє сокальського єпископа від обов’язку цікавитися і опікуватися своїм вірним. Так само, як і факт нелегального перебування українського громадянина, наприклад, у Великобританії – не звільняє від обов’язку українську державу  захищати його права. Ми призначили нещодавно єпархіальних відповідальних – референтів у справах мігрантів та іммігрантів. Це важливе завдання, яке випливає з серця люблячого батька, який шукає своїх дітей, чекає на них і має обов’язок їх віднайти. Як каже Христос - щонайперше шукати ту загублену вівцю.

…Про шляхи пошуку вірних у світі і стратегічні напрямні ПМВ УГКЦ у своєму слові виголосив екзекутативний секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ о.Василь Поточняк. І наголосив, що ця структура Церкви має бути «координаційним органом», який повинен представляти главі Церкви всі потреби наших вірних за кордоном, де нема структурних підрозділів УГКЦ. Отець Василь озвучив три вектори роботи ПМВ УГКЦ – аналітичний, стратегічний і практично-прикладний.

Синод розбудив чутливість владик…

Під час координаційної наради, своєю чергою, і представники Комісії у справах мігрантів ПМВ УГКЦ, і референти єпархіальних ординаріїв та екзархів, чільники заробітчанської та прованської спільнот висловили своє бачення шляхів пасторально-місійного служіння у справі міграції. Всі почули слова вдячності Блаженнішого Святослава, який визначив основні напрямні як глава УГКЦ.

-Найперше,- зазначив глава УГКЦ,- потрібно дуже серйозно розвивати душпастирську опіку над емігрантами за кордоном та їх сім’ями і тими, хто повертається, в Україні. Це дуже складний соціальний феномен, якого, я думаю, ми бачимо тільки початок. І до кінця ще не усвідомили всі виміри цього явища і його впливу як на суспільство загалом, так і на нашу Церкву зокрема. І мова не тільки про соціальну реабілітацію, поміч тим заробітчанам, які повертаються, їх сім’ям чи приготуваня тих, хто вирішив їхати на заробітки. Дуже важливо було почути, що вже є емігрантські порадні в Україні, але, я думаю, що їх замало і про них мало хто знає. Це один з  важливих елементів  соціального служіння нашої Церкви в Україні. У світі катастрофічно бракує інформації про феномен сучасної української еміграції. Треба подумати, як опікувати нових емігрантів навіть там, де вже є наші церковні структури, оперативно відгукуватися на їх потреби. Бо стосунки між емігрантами різних часів – непрості. Також допомога потрібна  і тим церковним структурам, які вже створені, – треба їх підсилити. Навіть якщо вони працюють вже не перший рік. Зокрема, єпархії чи метрополії.

Останній Патріарший Синод УГКЦ, я думаю, був дуже успішний. Бо він розбудив чутливість наших владик до питання міграції. Але цю чутливість ще треба зреалізувати. І наступним кроком буде випрацювання дуже конкретних шляхів реалізації нашої мети. Щоб потребуючі отримали ту опіку, якої потребують від нашої Церкви – як в Україні, так і за її межами.

                                                                                                                                                                                          Ігор ЛАЗОРИШИН. Учасник координаційної наради.

На світлинах:

1. Учасники спілкування з блаженнішим Святославом.

2. Під час спілкування у Патріаршій курії Львівської архиєпархії УГКЦ.